— І твої брехливі пророцтва до сраки! — Нахилившись, Тіан підняв грудку землі й жбурнув нею в робота. Камінець, що ховався у грудці, брязнув об металевий бік Енді. Тія зойкнула й розплакалася. Енді відступив ще на крок назад, тягнучи за собою свою довжелезну тінь, що далеко слалася Злиденним полем. Але всміхатися не перестав.
— Як щодо пісні? У народу манні, що живе на півночі від села, я вивчив одну цікаву, вона називається «Нехай у часи тривог тобою керує Бог». — У надрах тулуба Енді пролунало вібруюче квиління дудки-камертона, а слідом за ним розлігся бренькіт піаніно. — Вона починається…
Піт стікав щоками, від поту свербіли та приклеювалися до внутрішнього боку стегон яйця. Сморід власного ідіотського страху. Дурноголова Тія з обличчям, звернутим до небес. І цей безмозкий вістовий зі своїми кепськими звістками, що зараз заспіває йому якийсь релігійний гімн манні.
— Замовкни, Енді. — Тіан говорив спокійно, проте крізь міцно стиснуті зуби.
— Сей, — погодився робот і, на щастя, замовк.
Тіан підійшов до сестри, що волала на всі заставки, обійняв її, відчувши міцний (проте не такий уже й неприємний) запах поту. Страхом від неї не тхнуло, лише працею і покірністю. Він зітхнув і погладив її по руці, що відчутно тремтіла.
— Ну годі ревти, велике зарюмсане стерво, — мовив він. Попри грубість слів, тон був доволі лагідним, а реагувала Тія саме на тон. Потроху вона почала вгамовуватись. Стегном вона, на цілий фут вища за нього, впиралася Тіанові в місце під грудною кліткою, і будь-який незнайомець, що нагодився б тієї миті неподалік, міг би почудуватися з цієї парочки, такої схожої зовні й страшенно не подібної за зростом. Втім, зовнішня подібність якраз не дивувала: Тіан і Тія були двійнятами.
Щоб заспокоїти сестру, він вдався до двох засобів: пестощів і лайки (відколи вона повернулася зі сходу рунтом, ці способи вираження почуттів стали для Тіана Джефордса практично невіддільними), — і нарешті її ридання стихли. А коли в небі, кружляючи й скрикуючи дурним голосом, пролетіла вівсянка, Тій розсміялася й показала на неї пальцем.
Тіан відчув, що в нього всередині здіймається хвиля якогось відчуття, настільки не властивого його натурі, що він його навіть не впізнав.
— Це неправильно, — пробурмотів він. — Ні, неправильно. Клянуся Людиною-Ісусом і всіма богами. — Він подивився на схід, туди, де потопали у пітьмі пагорби. Та темінь небес скидалася на хмари, проте Тіан знав, що це не так. Там лежав Край грому.
— Те, що вони з нами роблять, неправильно.
— Ви впевнені, що не хочете почути свій гороскоп, сей? Я бачу яскраві монети й прекрасну чорну даму.
— Чорним дамам доведеться обійтися без мене, — сказав Тіан і заходився знімати ярмо з сестриних широких плечей. — я одружений, ти ж знаєш.
— У багатьох одружених чоловіків є дівчатка на стороні, — зауважив Енді. Майже самовдоволено, як здалося Тіанові.
— Тільки не в тих, хто кохає своїх дружин. — Тіан закинув на плечі хомут (виготовлений власноруч, адже упряжі для людських істот у хлівах для худоби не знайшлося) і повернув у бік домівки. — Та й взагалі, це забава не для фермерів. Покажи мені селянина, який може дозволити собі мати коханку, і я поцілую тебе в блискучу дупу. Гайда, Тіє. На сьогодні все.
— Додому? — спитала вона.
— Так.
— Обід? — Вона з надією поглянула на нього каламутними очима. — Бульба? — Пауза. — Підливка?
— Авжеж, — сказав Тіан. — Чорт забирай, чом би й ні?
Радісно заверещавши, Тія щодуху рвонула в бік будинку.
Спостерігаючи за тим, як вона біжить, Тіан мимохіть відчував якийсь благоговійний трепет. Як казав їхній батько незадовго до смерті: «Дурна вона чи розумна, але так жваво бігати не кожна туша зможе».
Тіан повільно побрів слідом за нею, низько опустивши голову й видивляючись ями, котрі його сестра оминала, навіть не дивлячись під ноги, неначе якась глибинна інтуїція намалювала їй карту розташування ям. Дивне відчуття у нього всередині дедалі дужчало. Тіан знав, що таке гнів, — будь-який фермер, у якого від молочної хвороби здихали корови чи літній град побивав сходи кукурудзи, був з ним обізнаний, — але нове відчуття здавалося глибшим. То була лють. Опустивши голову й стиснувши кулаки, він повільно брів додому. І не знав, що Енді йде за ним назирці, аж поки робот не сказав:
— Є ще одна новина, сей. На північному заході від села Шляхом Променя простують незнайомці з Зовнішнього світу…
— До сраки Промінь, незнайомців і тебе разом з ними, — загарчав на нього Тіан. — Дай мені спокій, Енді.
Якусь мить Енді постояв на місці, серед валунів, бур’яну й бугрів на Злиденному полі, безплідному клапті землі, що належав Джефордсам. Усередині у нього клацнуло реле. Очі спалахнули. І він вирішив піти погомоніти зі Старим. Хто-хто, а Старий ніколи не посилав його в сраку. Старий завжди хотів послухати гороскоп.
А ще він завжди цікавився незнайомцями.
Енді пішов у село, до церкви Світлої Діви Марії.
ДВА
Залія Джефордс не бачила, як її чоловік і зовиця повернулися зі Злиденного поля, не чула, як Тія кілька разів, форкаючи, як кобила, занурила голову в діжку з дощовою водою, що стояла біля хліву. Залія була на південному боці будинку: розвішувала білизну й наглядала за дітьми. Не знала, що Тіан повернувся, поки не побачила, що він дивиться на неї з вікна кухні. Вона здивувалася, бо не чекала, що він прийде так рано. Проте ще більший подив викликав у неї його вигляд — пополотніле обличчя, дві яскраво-червоні плями на вилицях і третя — посеред лоба, неначе тавро.
Кинувши кілька прищепок, які тримала в руках, у кошик із білизною, вона квапливо рушила до будинку.
— Ма-мо, ти куди? — спитав Геддон, і Гедда луною повторила: — Ма-мо, ти куди?
— Не будьте такі цікаві, — відповіла Залія. — Подивіться за маленькими.
— Чому-у-у-у? — завила Гедда. Науку скиглити вона опанувала досконало. Якщо так триватиме і далі, то одного дня мати її відлупцює.
— Бо ви найстарші.
— Але…
— Стули пельку, Геддо Джефордс.
— Ми наглянемо, ма, — запевнив Геддон. Її Геддон завжди був поступливим. Можливо, в голові в нього було менше мізків, ніж у його сестри, але мізки — це ще не все. Далеко не все. — Хочеш, ми білизну довішаємо?
— Гед-дон-н-н-не… — Його сестра. Знову те огидне скавуління. Але Залії було ніколи її сварити. Одним швидким поглядом вона скинула на решту дітей: п’ятирічних Лаймана і Лію, дворічного Аарона. Аарон радісно бабрався у грязюці, стукаючи камінчиками. Він був рідкісною дитиною, одиначком, і всі жінки в селі їй заздрили. Бо Аарон завжди буде в безпеці. А от решта, Геддон і Гедда… Лайман і Лія…
І раптом вона зрозуміла, чому чоловік вернувся додому посеред білого дня. Поки йшла, молилася богам, щоб її здогад себе не виправдав, але, коли зайшла до кухні й побачила, яким поглядом він дивиться у вікно на дітлахів, підозри переросли у впевненість.
— Скажи мені, що це не Вовки, — хрипким голосом зажадала вона. — Скажи.
— Це Вовки, — відповів Тіан. — Енді сказав, що вони будуть тут за тридцять днів — один місяць. А щодо такого Енді ніколи…
Але продовжити він не зміг: Залія охопила голову руками й пронизливо закричала. Так гучно, що Гедда на задньому подвір’ї підхопилася й зібралася було бігти до будинку, але Геддон її зупинив.
— Вони ж не забиратимуть таких маленьких, як Лайман і Лія, правда ж? Можливо, Гедду чи Геддона, але ж не моїх крихіток? Їм же ще півроку до шестиріччя!
— Вовки й трирічних беруть, ти ж знаєш, — то стискаючи, то розтискаючи кулаки, сказав Тіан. Те почуття все наростало, було сильнішим за звичайний гнів.
Вона подивилася на нього заплаканими очима.
— Можливо, настав час сказати «ні», — не впізнаючи власного голосу, рішуче мовив Тіан.
— Як? — прошепотіла вона. — Як, в ім’я богів, ми зможемо це зробити?
— Не знаю. Але підійди до мене, жінко, прошу тебе.
Кинувши через плече останній погляд на п’ятьох дітей на задньому подвір’ї, неначе хотіла пересвідчитися, що всі вони ще там, що Вовки їх не забрали, вона пішла через вітальню до нього. Дід куняв у своєму кріслі біля згаслого вогнища, пускаючи слину з беззубого зморшкуватого рота.
З вікна вітальні було видно хлів. Тіан попросив дружину наблизитися й показав пальцем.
— Бачиш? Бачиш їх, жінко?
Авжеж, вона бачила. Тіанова сестра, шість із половиною футів заввишки, стояла зі спущеним верхом комбінезону. Її великі груди виблискували краплями води з дощової діжки. У дверях хліву стояв Залман, брат самої Залії. Його зріст сягав семи футів, як у Лорда Перта. Він був високий, як Енді, й мав так само бездумне обличчя, що й дівчина. Кремезний молодий чоловік, що споглядав кремезну молоду жінку, яка виставила напоказ груди. Від такого видовища у нього мали б випнутися спереду штани, але з Залманом цього не сталося. І не станеться ніколи. Він був рунтом.
Вона повернулася до Тіана. Чоловік і жінка, що лише волею сліпого випадку не стали рунтами, перезирнулися. Будь-хто з них міг би зараз перебувати на місці Зала й Тії, а ті б стояли і дивилися на Тіана і Залію, що стали великі тілом і пусті головою.
— Я бачу, — сказала вона чоловікові. — Ти ж не думаєш, що я сліпа?
— А хіба тобі часом не хочеться бути сліпою? Щоб не бачити їх такими.
Залія не відповіла.
— Це неправильно, жінко. Неправильно. Завжди було неправильно.
— Але споконвіку…
— До сраки теє споконвіку! — закричав Тіан. — Це ж діти! Наші діти!
— Ти хочеш, щоб Вовки дощенту спалили Калью? Щоб перерізали нам горлянки й повипікали очі? Таке вже траплялося раніше. Ти ж сам знаєш.
Так, він це знав. Але хто міг усьому зарадити, як не чоловіки Кальї Брин Стерджис? У цих краях не було представників влади, навіть шерифа не було, ні верховного, ні нижчого. Вони могли покладатися лише на себе самих. Навіть у ті далекі часи, коли у Внутрішніх бароніях панували світло і лад, їм тут рідко перепадало щось від того чудового життя. У цьому пограниччі життя завше було дивним. А тоді почали набігати Вовки й воно стало ще дивнішим, набагато дивнішим. Чи давно все це почалося? Скільки поколінь тому? Тіан не знав, хоча вважав, що «споконвіку» — це занадто. Вовки почали нападати на села пограниччя за часів дідової молодості — дідового близнюка схопили, коли вони вдвох сиділи в піску й гралися в камінці.
— То зобрали, бо він попався під руку, — часто розповідав їм дід. — Коби я вишов того дня з хати першим, став ближче до дороги, то були б зобрали б мене, Господи милосердний! — І він цілував свій дерев’яний хрест, який дав йому Старий, підносив його до неба і хихотів.
Утім, дідо діда розповідав йому, що за часів його юності — тобто п’ять чи навіть шість поколінь тому, якщо Тіан не помилився в підрахунках, — жодних Вовків, які прилітали б з Краю грому на сірих конях, не було. Якось Тіан спитав у дідуся: «А діти тоді теж народжувалися по двоє, близнюками? Старі тобі нічого про це не розповідали?» Дід довго думав, а потім похитав головою. Ні, він не пригадував, щоб старожили таке казали.
Залія дивилася на нього стривожено.
— Мабуть, ти не в гуморі, бо весь ранок воював з тією кам’яною землею, от і думаєш казна про що.