Від такого прогнозу всім зробилось невесело. Одначе тему розвивати не стали. Годі згадувати про ту кляту війну, аби нової не вибухнуло. Та й до чого тут війна, на оцьому морському просторі, під вечоровим лагідним сонцем, під свіжим, духмяним вітерцем, що всякий смуток і всяку тугу миттю розвіює.
Вітерець, правда, подужчав, хвильки здійнялися, якась наче тривога відчулася в повітрі. Віруня вже хотіла піднятися в капітанську рубку й запитати керманича, чи не час би повертати назад, наплавалися, годі. Бо й справді якось вітряно стало, хмуро, і берег вже ген-ген затягнуло вечірнім туманцем. Слава Богу, хоч здогадався керманич ввімкнути музику, але знову ж на горе ввімкнув якусь тужливу мелодію, своєї печалі додала, свого настрою.
Втім молоді художники не падали духом. Вірунька врешті здогадалася, що було тому причиною. По руках товариства ходила пляшка, ще й, здається, не одна, було чим і закусити, на радість і на втіху, тож хай собі супиться небо, а на палубі шхуни не вшухає весела балачка.
І раптом — кораблик струснуло. Гуркітливо струснуло, наче він напоровся на скелю. Ледь не попадали художники на палубу. Господи, з чого б таке лихо? І тут кораблик дав різкий крен. І за мить почав занурюватися в воду. Віруня нічого потому не пам’ятала, накотилася хвиля, і вона втратила свідомість…
Опритомніла від яскравого світла. Повернувши вбік голову, побачила Теренса, весь гурт художників. Всі сиділи на чомусь м’якому, мовби на великих, надутих подушках, і під спинами теж було м’яко й зручно. Високе приміщення, залляте рожевим сяйвом, рожеві стіни, рожева підлога, навіть якийсь рожевий настрій в усьому. Тепер ясно: вони полонені чи хай — врятовані кимось, вони десь в загадковім помешканні, але, видно, ставлення до них якнайкраще, за ними доглянуто, після страхітливої катастрофи на морі хтось потурбувався про їхній порятунок, хтось опікується ними.
Цей «хтось» непремінно має з’явитися. Ось він уже й стоїть, мовби випливши з рожевої стіни, стоїть у спокійній позі володаря, обриси його дуже розвезені, контури непевні, стоїть собі людина, наче вбрана і наче гола-голісінька, до гостей не підходить, вичікує чи вагається.
І раптом з якогось дива кожен з присутніх, Віруня в тім числі, почули у собі його голос, почули мову свою. Треба ж такого дива. І в тій мові дуже ділові інтонації. З нотками вибачливості. Мовляв, скоїлося лихо. Шхуна їхня була кимось протаранена, замах було вчинено на неї чи що, і довелося рятувати своїх давніх друзів. В слово «друзів» господар вклав максимум тепла, справжнього, щирого тепла, і щоб у тім не було сумніву, нагадав з невидимим усміхом:
— Кілька днів тому я мав нагоду завітати на корабель «Салют», так, здається, називають його у флоті вашої країни, і там лишив одну свою річ, мій скляний талісман криваво червоного кольору. Його я передав одній мужній людині, командирові сторожового корабля «Салют» Віктору Степановичу Севастьянову (вибачайте за відступ, але у вас, землян, якісь надзвичайно довгі імена!). Отож відтоді Віктор Степанович Севастьянов має змогу будь-якої хвилини зв’язуватися зі мною. Саме через цей самий мій талісман. Мушу вам сказати, що Віктор Степанович Севастьянов таки постійно зв’язується зі мною, і тому я знаю, що діється в вашому місті. Я знаю, що бандити, підіслані і нацьковані «сірими» HJIO, хотіли захопити в заручники (це ваше слово, ми довго не могли його собі витлумачити) вас, Теренс Реттіган, і тоді нам довелося, аби не допустити до цього, спалити машину бандитів. Я знаю, що ви, Теренс Ретгіган, були смертельно поранені бандитами. Ви мали померти, та, на щастя, нашої енергії вистачило на те, щоб ваш організм подужав критичний стан, і ось ви тут на глибині 500 метрів (це ваш вимір, земний, не сиріуський) з нами, Теренс Реттіган.
Художники в своїх кріслах-подушках повертаються до колеги Реттігана, раді за високу честь, виявлену йому шановним підводним господарем. А сам Теренс тільки зворушено тисне руку милій своїй подрузі Віруні, котра, як і всі, зачаровано позиркує на нього.
Господар рожевого салону тим часом веде мову далі:
— А тепер, дорогі земляни, мушу пояснити вам загальну ситуацію. Хто ми і що? Я вже розповідав за допомогою свого талісману Віктору Степановичу Севастьянову, що ми — посланці великого сузір’я Сиріусу. Нам болить душа за жахливу ситуацію на вашій планеті, за постійні криваві сутички землян між собою, за те, що більшість населення планети Земля перебуває в жахливому убозтві, погано харчується, живе в темряві, безграмотності, озлобленні, нам страшно, що в багатьох країнах земляни обрали своїми володарями жорстоких і жадібних тиранів, і через це найближчим часом може вибухнути велика світова трагедія — ядерна війна між Заходом і Сходом. Хіба це неправда?
З-поміж гостей чути шум голосів, слова підтвердження.
— Приводом для війни може стати будь-який випадок, — продовжує говорити господар. — Такий, приміром, як захоплення терористами лінкора «Звитяжний». Ви всі були під загрозою ядерного удару цими страшними людьми з гір, удару, який міг перерости у страхітливий конфлікт між Союзом Східних Держав і Західним Оборонним Блоком. На щастя. Вищий Космічний Розум запобіг лихові, терористи зникли з нашого часу. Ми не хотіли цього, але так склалися обставини…
— Хто ви такі, даруйте на слові? — досить непоштиво перериває господаря один з молодих художників. — Як ви нас врятували? Від кого, власне?
— Ми вже відкрили цю таємницю вашим людям, — озивається в душах гостей окутаний рожевим серпанком господар. — Коли настане час, вони вам відкриють подробиці. Коротко, щоб ви знали; ми люди з далекої цивілізації Сиріус. Праматір’ю її була колись ваша планета Земля. Але нам вдалося за багато тисячоліть значно випередити вас, землян. — Слова оранжевого бринять, мов натягнуті струни гордості, бринять без жодного мовленого ним слова. — Не сприйміть це, як вияв нашої зарозумілості, а тим паче пихи. У нас ніколи не було війн, чвар, братовбивства, ми не знаємо, що таке армії, ми не маємо взагалі зброї, ми не проливаємо крові. Та годі про це… Як ви опинилися тут? Вас хотіли знищити «сірі» НЛО. Вони теж людської, гуманоїдної породи, теж були колись породжені вашою матір’ю Землею, але їхні пращури обрали іншу зоряну систему, і на тій новій своїй планеті вони побудували світ жорстокості, світ насильства і воєн. А оскільки з часом населення їхньої цивілізації — якщо взагалі можна так називати їхню суспільну дику популяцію — переросло межі допустимого, вони кинулися на завоювання інших планетних світів. І найперше — своєї праматері Землі. І свої зоряні вторгнення вони здійснюють дуже замасковано, дуже хитро й підступно. Найперше вони заражають агресивністю, підступністю, злим технічним генієм окремих тиранів, окремі групи земного суспільства, навіть окремі народи, їхніми слухняним рабами були Чінгісхан, Тамерлан, Гітлер, Сталін, Пол-Пот усі звироднілі диктатори минулого й сучасного. Саме такі бездушні диктатори надумали вчинити криваву бойню в Нью-Йорку і Вашингтоні, розтрощили літаками висотні будники, навели жах на всю Америку. Тепер «сірі» знову прагнуть розчварити людей вашої Землі. І дії свої почали тут, у Криму.
— Але ж чому саме тут? — знову подав голос той самий зухвалий молодий художник, який уже переривав господаря своїм нечемним питанням. — Чому нам випала така гірка доля?
— Поясню, мої дорогі земляни. В трьох місцях на планеті Земля є в глибинах океанів тектонічні розломи земної кори: на південь від Гренландії, в Карибському морі, де знаходиться відомий вам «Карибський трикутник», і ось тут в вашому морі, названому вами Чорним. Через розлами із земних надр вириваються потужні маси ядерної плазми, і в зоні їхній стає можливим виникнення часових дірок, які роблять можливим проникнення будь-кого поза час і простір. Що, зрештою і сталося з вашим кораблем «Салют». Сподвіваюся, ви чули про це?
— Авжеж, — озвався молодий художник, — про цей корабель сьогодні говорить весь Севастополь.
— Отож, щоб цього більше не повторилося, ми, люди Сиріуса, поклали собі за мету захистити вас від «сірих» і взагалі припинити їхній жорстокий експеримент над вами. До речі, сьогоднішній випадок з вашим потопленням — це теж дія «сірих» НЛО, це їхня помста за лінкор «Звитяжний», якому не вдалося штовхнути людство до нової війни. А як саме ми вас порятували після тарану, вчиненого підводним човном «сірих»… розповідати довго, та й не на часі. Зараз я хотів би запросити вас в інше приміщення і познайомити з моїми друзями. Всі вони прибули з далекого Сиріуса, це наші вчені, кращі мислителі нашої системи, які добровільно зголосилися прийти вам на допомогу. Сподіваюся, ви вже трохи зміцніли і можете іти? То прошу, за мною, дорогі земляни.
Не було ні дверей, ні отворів, ні проходів. Вірунька першою рушила вслід за високим рожевим господарем. І, не встигши отямитись, опинилася в великій також рожевій залі. Тут їх чекали такі ж постаті в рожевому, осяяні, всі наче однакові й водночас всі дуже різні. Надто коли почалася розмова.
Між іншим почалася вона при смачному столі.
Чого і не сподівалися гості, то напевне ж угощення. А воно виявилося досить цікавим, своєрідним і, здається, в чомусь навіть схожим на земне. Лежали на великих тарілках шматочки м’яса (невідомо якого походження), красувалася різноколірна овочева їжа, смачно пахло від чогось схожого на картоплю, стояли пукаті пляшки з невідомими напоями: одне слово, довіряйся господарям і втішайся нагоді скуштувати інопланетної страви!
Відверто кажучи, наші гості майже нічого й не їли. Віруня, наприклад, спробувала покласти собі до рота якийсь там шматочок, та вмить і стямилася: хіба ж можна? Чи буває не отруїться? Он і вірний її лицар-художник зціпив зуби, і в очах його залягла затамована іронічність. Він же такий делікатний, такий тактовний, боїться й порухом одним скривдити господарів. Але їсти оці золотисто-ро-жеві купи інопланетного харчу — нізащо!
Слава Богу, що господарі дуже чемні. Не хочуть споживати земляни позаземних страв? То так тому й бути.
Гаразд, далекі сиріусці, сидять за своїм столом у рожевих прозорих покривках і тільки посміхаються. І такі добрі вони, такі розумні на їхніх довгастих лицях посмішки, що одразу ж видно їхню справжню космічну цивілізованість.
Що ж далі? Віруні кортить довідатися про найголовніше, вона хоче, врешті, розгадати загадку оцих рожевих приміщень, оцієї всієї підводної одіссеї: невже справді вона на дні Чорного моря? Хто її побудував? З якою метою?
Господар звертається до них (не словом, звичайно, а думкою):
— Найперше, я хочу, щоб наше знайомство набуло доброї, дружньої сталості. Дарма, що ви нездатні скуштувати наших страв. Колись ви зрозумієте, що їжа сиріусців набагато поживніша і смачніша, аніж ваша земна, що вона дає людині реальне довголіття. Тоді до діла, друзі. Слухайте мене уважно. По-перше: в звертанні до мене називайте мене «Космічним Братом», а моїх колег — «Космічними братами». Таке ім’я дав нам не хто інший, як ваш, Віруньо, добрий знайомий капітан другого рангу Віктор Степанович Севастьянов. І, по-друге, знайте: мій «космічний брат» Ікса-Тонга-Фуу, — вказав він ввічливим жестом на одного з своїх колег, — є відповідальним за будівництво. По-вашому, здається, «інженер». Ви маєте почути від нього про нашу найкардинальнішу проблему — про порятування планети Земля від енергетичного голоду.
Віруня з цікавістю й навіть легким обожненням дивиться на молодого (видно, аж геть юного) інопланетянина. Він такий діловий, такий милий цей небесний Бог. Що він там говорить? Чим порадує своїх нещасних земних братів?
Діловий інопланетянин супить брови, і ось уже в душі гостей полилися такі ж ділові, як і він сам, слова:
— Мені доручено коротко переказати вам суть нашої найголовнішої проблеми. Вона визначається вашим головним лихом. Землі бракує енергоносіїв. Катастрофічно бракує. Ніякі атомні, теплові, альтернативні, джерела на покриють цього дефіциту. І тому ми вирішили, розвиваючи нашу гуманну сиріуську політику допомоги відсталим цивілізаціям, прийти вам на допомогу. В трьох місцях світового океану на місцях тектонічних розломів, про які згадував наш старший «брат», в трьох місцях витоку земної плазми ми споруджуємо грандіозні підводні енергоцентри. Перший — тут. Вважайте, що він уже готовий до пуску. Плазма дасть нам мільярди кіловат-годин електроенергії, плазма вирішить на сотні років всі ваші промислові, біологічні, побутові проблеми. Тут, під нами розмішені силові установки колосальної потужності, тут плазмові хвилі незабаром перетворяться в електродинамічні імпульси і потечуть до вас: спочатку в Севастополь, далі в Крим, ще далі на північ по територіях України і Росії, а затим і Європи. Такі ж донні океанічні станції незабаром ввійдуть в дію в ареалі Бермудського трикутника, де вихід плазми вдвічі більший, ніж біля Севастополя, й тому Бермудська енергосистема покриє всі потреби Америки. І ще через рік запрацює станція біля Гренландії, і від неї потоки енергетичних струмів виллються на Африку.