Отже, мабуть, є потреба трохи пояснити, до яких заходів ми вдавалися, щоб здійснити цю працю. Переклад книга такого рівня, як «Володар Перснів», що містить у собі (під виглядом казкових пригод) усе багатство західноєвропейської культури, як давньої, так, значною мірою, й сучасної, вимагає особливої ретельності та уваги. У теорії перекладу називається адекватним, тобто оптимальним, той переклад, який дає змогу читачам відчути загалом таке саме враження, що його відчувають читачі оригіналу, з використанням засобів рідної мови. Саме тому головним правилом нашої роботи було: наслідувати першотвір усюди, де це можливо, та змінювати все, що переобтяжує текст, його мову й стилістику. До таких змін слід віднести: відкидання зайвих службових слів, зміну порядку слів, а інколи й речень, об’єднання чи розділяння абзаців, додавання необхідних пояснень, епітетів тощо. Ми вдавалися також до фонетичних змін у іменах та назвах, щоб забезпечити милозвучність або відкинути небажані співпадання (як, наприклад, у іменах Hama, Baran та ін.) З іншого боку, ми не дозволяли собі чогось додавати до змісту книги, дописувати за автора, як це інколи трапляється, надавати елементам книги такого колориту, якого вони в оригіналі не мають.
Таким чином ми одержали книгу, що, залишаючись англійською по суті, стала також і українською. Сподіваємось, що читання її збадьорить тих, хто піддався сумнівам та розпачу в наш нелегкий час, і розважить тих, у кого все гаразд.
Цю історію, що майже цілком охоплює події славетної Війни Перснів, було здебільшого знайдено у спогадах поважних гобітів Більбо та Фродо, у тому вигляді, як вони збереглися у Червоній Книзі Західного Краю, найважливішій пам’ятці гобітської літератури. Вона дістала таку назву тому, що її склали, багато разів переписували, дописували та зберігали у родині Лопатинсів із Західної чверті, нащадків того Майстра Сема, про котрого стільки мовиться в історії.
Подекуди я додав до змісту Червоної Книги відомості з тих літописів Гондору, що збереглися до нашого часу, насамперед Королівської Книги; багато що довелося вилучити, але у цій повісті я спромігся точніше витримати стиль та лексику оригіналу, ніж у першому виданні уривків з Червоної Книги («Гобіт»), що спиралося на її перші розділи, власноруч упорядковані Більбо Торбинсом — якщо слово «впорядковані» можна тут ужити, адже Більбо не був зазвичай ні старанним, ні послідовним оповідачем, його виклад перемішаний зі вставками, часом незрозумілий. Ці вади легко помітити у найраніших списках Червоної Книги, хоч переписували її завжди ретельно, обережно, майже нічого не змінюючи.
У тому вигляді, як вона є зараз, ця історія була написана у відповідь на численні прохання, що я одержав, розповісти про історію Третьої епохи та, зокрема, про Гобітанію. Тим часом мої діти та їхні однолітки, ті, хто вперше почув про Перстень Влади, стали дорослими, і у цій книзі я докладніше висвітлив деякі складні моменти, про які лише мимохідь згадав у попередній, хоч ці події бентежили Середзем’я протягом усієї його історії. Щиро кажучи, цю книгу було написано зовсім не для того, щоб її читали діти; однак, зрозуміло, багато хто з дітей зацікавиться нею (бо ж вони завше цікавляться прадавніми переказами та легендами, особливо тими, що не для них призначалися).
Я присвячую цю працю всім шанувальникам Більбо, але передусім моїм синам та доньці, а також мої друзям — компанії Інклінгів. Інклінгам, бо вони слухали мої оповіді з терпінням і зацікавленістю, що навело мене на думку про гобітанське походження їхньої поважної родини. Синам та доньці — з того ж таки приводу, а також тому, що всі вони допомагали мені впорядковувати цю книгу — якщо слово «впорядковувати» можна тут ужити: чи не годилося б сказати про мою працю те ж саме, що я казав про працю Більбо?
Бо ж праця моя, хоч і довготривала (понад 14 років), не була ані безперервною, ані впорядкованою. Щоправда, решту часу довелося згаяти аж ніяк не на дозвілля, як то було у Більбо. Час від часу я не мав ніякого дозвілля взагалі, траплялося так, що й на цілий рік залишав свої незакінчені рукописи. Все це я кажу лише для того, щоб пояснити тим, хто чекав на цю книгу, чому вони мали чекати так довго. Мені скаржитись нема на що: з радістю й подивом я отримав силу–силенну листів, з яких довідався, що багато людей в Англії та за її межами поділяють мій інтерес до цієї майже забутої історії, яку всі не визнають гідною наукового дослідження. Звичайно, той, хто виявить бажання зайнятися нею, не тільки не отримає практичної користі, а й не може сподіватися на щось посутнє.
Читачі знайдуть у Вступному розділі багато відомостей, потрібних та непотрібних, а також декілька карт, у тому числі карту Гобітанїї, що її вважають точною ті гобіти, які ще цікавляться найдавнішою історією свого народу. Наприкінці останнього тому наведені також коментарі, родоводи й деякі відомості про мови та абетки Середзем’я; вони дуже стислі, бо ж книга адресована не фахівцям, а найширшому колу аматорів.
.
ВСТУП
У цій книзі ми розповімо щонайперше про гобітів, і читач довідається багато чого про їхні звички, але мало про історію. Дещо можна, звичайно, почерпнути з повісті, що була написана за Червоною Книгою Західного Краю та опублікована раніше під назвою «Гобіт». Ця історія переповідала зміст перших розділів, які склав сам Більбо, перший гобіт, чия слава відлунює далеко за межами його країни; він назвав їх «Мандрівка за Імлисті гори», бо там розповів про те, як мандрував на схід, потому повернувся додому — ця пригода згодом затягла гобітів у вир великих подій, яким і присвячена наша книга.
Але комусь, можливо, захочеться відразу дізнатися більше про цей самобутній дрібний народ. Для таких читачів ми зібрали відомості з гобітанських переказів, які й наводимо нижче.
I. ГОБІТИ
Гобіти — непомітний, але дуже давній народ. Колись були вони набагато численніші, ніж тепер, бо полюбляють мир та спокій, а ще добре оброблену землю, і нема для них нічого приємнішого за впорядковану й доглянуту сільську місцевість. Ніколи не цікавили їх машини, складніші за ковальський міх, водяний млин або ткацький верстат, хоч узагалі вони досить вправні ремісники. Навіть у прадавні часи вони почувалися ніяково перед «Великим людом», або «здоровилами», як вони звуть людей, а нині зустрітися з ними й зовсім непроста річ. Вони схильні до огрядності, не люблять зайвого клопоту, але мають чутливий слух, гострий зір та вміють рухатися швидко й спритно. Здавна навчилися вони тихо й непомітно зникати, коли якийсь здоровило несподівано вламувався, куди його не запрошували. До того меткі вони зробилися, що людям те стало здаватися чарами. Але ж насправді гобіти ніколи не вдавалися до чарів; усе, що вони вміють, — то результат виключно доброго навчання. Завдяки вмінню, що переходило з покоління в покоління, безперервним вправам та близькості до землі вони досягли рівня, недосяжного для племені високорослих та незграбних.