У найнижчому; затишному куточку западини вони розклали вогнище і приготували вечерю» Тіні подовшали, повітря захололо. Всі несподівано відчули звірячий апетит — адже з самого ранку нічого не їли, — але не наважилися з’їсти зайвого. Попереду на них чекали пустельні землі, населені лише звіротою та птахами; покинуті всіма розумними племенами. Зрідка приходили туди з–за гір Слідопити, але їх було замало и вони не оселялись надовго; бували також — ще рідше — тролі, що спускалися з північних долин Імлистих Гір, але зустріч з ними нічого доброго не провіщала. Тільки на Тракті можна було зустріти звичайних мандрівників, здебільшого гномів, але вони завжди поспішали у своїх справах, й сторонні не одержали б від них ані допомоги, ані доброго слова.
— Не знаю, як нам заощадити запаси, — бідкався Фродо. — Останнім часом ми все розподіляли без лишку, та й зараз не розкошуємо, але якщо попереду два тижні ходу або й більше, то виходить, що ми собі надто багато дозволяли.
— У лісі їжа знайдеться, — заперечив Блукач. — Ягоди, коріння, зілля, а на крайній випадок я можу щось уполювати; Поки не настань зима, голоду можна Не боятися. Але добування їжі — довга і втомлива робота, а нам треба поспішати. Отже, затягніть пояси та сподівайтеся на майбутні бенкети у домі Елронда!
Чим темніше, тим холодніше ставало на горі. Визирнувши з–за краю западини, вони нічого не бачили, крім сірої землі, та й та швидко зникала у ночі. Небо знов очистилося, на ньому з’явилися й замиготіли зірки. Фродо та його товариші скупчились Навколо вогню, загорнувшись у всі теплі речі та ковдри, які знайшлися; а Блукач тільки накинув плащ і сидів віддалік, задумливо посмоктуючи люльку.
Коли настала ніч і багаття добре розжеврілося, він почав розповідати різні історії, щоб розважити їх та заспокоїти.
Слухаючи легенди про стародавні племена, про людей та ельфів, про добрі та злі вчинки минувшини, гобіти мимохіть замислилися, скільки ж років Блукачу та де він міг навчитися всього того.
— Розкажи про Гіл–Гелада, — попрохав раптом Меррі, коли Блукач скінчив оповіщання про ельфійські королівства. — Чи ти; знаєш ще якусь частину тієї балади, яку сьогодні пригадав Сем?
— Знаю, — відповів Блукач і Фродо теж знає, бо ця історія близько його стосується.
Меррі й Пін скоса глянули на Фродо, але той дивився на полум’я.
— Я знаю лише трохи та й то від Гандальфа, — сказав Фродо. — Гіл–Гелад був останнім з великих ельфійських володарів Середземдя. «Гіл–Гелад» їхньою мовою означає «Зоряне світло». Разом з Еленділом, другом ельфів, він пішов війною на…
— Досить! — перехопив його Блукач. — Не варто говорити про це, коли слуги Ворога так близько. Якщо дійдемо до дому Елронда, там зможете почути все з початку до кінця.
— Гаразд, тоді ти розкажи ще щось про давнину, — попрохав Сем, — про ельфів за часів їхнього розквіту. Дуже хочеться почути про ельфів, бо ця темрява серце гнітить!
— Добре, я розповім вам історію про Тінувіель, скорочену, бо вона дуже довга і чим скінчилась, невідомо. Нині лише Елронд точно пам’ятає, як її розповідали у давні часи. Історія чудова, хоч і сумна, як, і всі історії Середзем’я, — хай вона вас розважить.
Трохи помовчавши, він почав співучим і тихим голосом:
Блукач зітхнув і додав:
— Такі пісні ельфи називають «ан–теннат», на загальній мові їх відтворювати складно, виходить лише слабке відлуння. Це повість про те, ж зустрівся Берен, син Барагіра, з Лючіень Тінувіель. Берен був людського роду, а Лючіень — дочка Тінгола, ельфійського володаря тих часів, коли світ був ще молодий. Вона була найгарніша з дітей землі. Принадою дорівнювалась вона до зірки, що сходить над північними туманами, а лице її променіло сонячним світлом. У той час Великий Ворог, котрому Саурон був лише прислужником, жив у Ангбанді, на Півночі, а ельфи, повернувшись до Середзем’я з Недосяжного Заходу, пішли на нього війною, щоб відібрати вкрадені Сільмаріли, найяскравіші над усі самоцвіти світу. І прабатьки людських племен допомагали ельфам. Але Ворог одержав перемогу, Барагір загинув, а Берен чудом урятувався і потрапив у ліс Нельдорет, підлеглий владі Тінгола. Там одного разу він побачив, як співає й танцює Лючіень на галявині над зачарованою рікою Есгальдуїн. Він дав їй ім’я Тінувіель, що стародавньою мовою означало «Соловей». Багато поневірянь зазнали вони потім, ще й довгу розлуку. Тінувіель врятувала Берена з Сауронової в’язниці, потім удвох здолали вони небезпечний шлях, проникли до трону Чорного Володаря і зняли з його залізного вінця Сільмаріл. Тільки один з трьох славетних каменів устигли вони зняти, і став він весільним дарунком Тінголові за руку Лючіень. Але склалося так, що Берена вбив Вовк, який переслідував його від самих воріт Ангбанду, і вмер син Барагіра на руках у своєї коханої Тшувіель. Вона воліла теж померти й розділити з ним ту долю, що чекає на смертних, аби тільки не розлучатися. Кажуть, що вони повернулись до життя, знову з’явилися вдвох у Середзем’ї і ще довго жили у зелених лісах, а потім залишили цей світ, відлетіли їхні душі ген за межі його. Так сталося, що Лючіень єдина з ельфів пізнала істинну смерть і покинула світ, залишивши друзів оплакувати невтішну втрату. Від неї дісталася ельфійська кров у спадщину людям того роду. Нащадки тих, хто походить від Лючіень, живуть ще й досі; кажуть, що рід цей ніколи не згасне. До нього належить і Елронд з Рівенделлу: адже Берен і Лючіень мали сина Діора, що став спадкоємцем Тінгола, а той мав дочку Ельвінгу Світлу, що стала дружиною Еаранділа, який відважився, піднявши вітрила, попливти по небесному океану з Сільмарілом, що сяяв на чолі його. А від Еаранділа почався рід королів Нуменору, Зірки Заходу.
Гобіти слухали, не відриваючи очей від його дивно схвильованого обличчя, ледь освітленого відблисками багаття. Очі його блищали, голос набув сили й глибини. Над ним простягалось чорне зоряне небо. Несподівано бліда, примарна заграва розлилася за його спиною над верхівкою гори: це сходив новонароджений місяць. Тінь Вітровії покрила западину, й зорі зблідли.
Історія скінчилася. Гобіти заворушились, почали потягатися.
— Дивіться, — сказав Меррі, — місяць сходить. Уже пізно.
Усі подивилися на небо й помітили невелику чорну пляму на гребені гори, залитої місячним сяйвом. То міг бути камінь або уламок скелі.
Сем і Меррі підвелися й відійшли від багаття. Фродо з Піном сиділи мовчки. Блукач щільно присунувся до гори. Все було тихо й спокійно, але серце Фродо раптом захололо. Він присунувся ближче до вогню. Аж ось у освітлене коло вбіг, ледве дихаючи, Сем:
— Там щось незрозуміле! Мені чогось так страшно стало! З місця зійти не зміг! Немов підкрадається хтось…
— Ти бачив що–небудь? — спитав Фродо, скочивши на ноги.
— Ні, пане, нічого не бачив, та й не придивлявся.
— А я, здається, бачив, — сказав Меррі — по рівнині, там, куди місячне світло сягає, посуваються дві чи три чорні постаті — у напрямку до нас.
— Сідайте ближче один до одного, спинами до вогню! — розпорядився Блукач. — Приготуйте довгі гілки!
Вони сиділи, затамувавши подих, насторожі, спиною до вогню, й вдивлялися у навколишню нічну темряву. Ніщо не змінювалося. Ані звуку, — ані поруху. Фродо ворухнувся; тиша ставала нестерпною — йому кортіло голосно кричати.
— Тихше! — прошепотів Блукач. І тої ж миті Пін зойкнув:
— Що це?
Вони скоріш відчули, ніж побачили, як понад краєм западини, здаля, підіймаються тіні, одна чи кілька; вони вдивилися уважніше — тіні зросли. Невдовзі вже не було сумніву: три чи чотири високі постаті стояли на схилі, дивлячись на них, — такі чорні, немов провалля у глибокій ночі. Фродо почув слабке сичання, ніби крізь ті провалля витікала отруйна пара; на нього немов кригою повіяло. Постаті повільно наблизились.