— Бо ти мене дратуєш! Він мій, кажуть тобі! Власний. Мій скарб. Мій дорогий, бачиш, дорогесенький!
Обличчя чарівника скам’яніло, і лише у глибині очей причаїлися подив та неприховане занепокоєння.
— Його вже хтось так називав — набагато раніше за тебе.
— А тепер я називаю. Чому б ні? Я не винний, що Горлум його загубив. А я зберіг і зберігатиму!
Гандальф підвівся й промовив суворо:
— Якщо вчиниш так, то ти останній дурень, Більбо. З кожним словом мені це стає ясніше. Перстень занадто сильно тобою заволодів. Залиш його та рушай, куди заманеться.
— То й піду, куди захочу, і візьму все, що забажаю, — вперто повторив Більбо.
— Гей, тихше, любий гобіте! — зупинив його чарівник. — Усе твоє довге життя ми були друзями, і: ти мені дечим зобов’язаний. Отож–бо, виконуй, що обіцяв, діставай перстень!
— Як хочеш собі його забрати, так і скажи! — скрикнув Більбо. — Тільки дзуськи ти його одержиш. Я зі своїм скарбом не розлучусь, ось тобі й усе!
Гобітова рука потяглася до меча. Очі Гандальфа спалахнули.
— Ще трохи, і я теж розсерджуся. Ану, повтори ще раз! Тоді побачиш, який насправді Гандальф Сірий!
Чарівник зробив крок до гобіта, гнівно здійнявши брови, і немовби виріс; його тінь заповнила всю маленьку кімнату.
Більбо відсахнувся до стіни. Він важко дихав, долоня його гарячково притискувала кишеню. Так стояли вони, дивлячись віч–у–віч, і повітря у кімнаті дзвеніло. Помалу пальці Більбо розтиснулись, і він здригнувся.
— Що це з тобою, Гандальфе? — спитав він. — Ти таким раніше ніколи не бував. У чому, власне, справа? Перстень я знайшов, і Горлум убив би мене, якби я ним не скористався. Я не злодій, нехай що він там розпатякує!
— А я тебе злодієм ніколи і не вважав. Але я теж не злодій. Не пограбувати тебе хочу, а допомогти. Краще послухай–но мене, як досі слухав!
Він відвернувся, і тінь його зісковзнула зі стіни. Гандальф немов зсохнувся і став, як раніше, сивим дідом, стурбованим і похилим. Більбо прикрив рукою очі.
— Даруй, — сказав він. — Щось на мене найшло… Мені, мабуть, покращає, якщо позбудуся всієї цієї халепи. Останнім часом мені чогось так важко на душі! Іноді ввижається, нібито чиєсь око на мене вирячилось. І постійно кортить одіти персня та зникнути, або перевірити, чи він не загубився, дістати, щоб упевнитися. Я спробував його задімикати у шухляді, але якщо він не лежав у мене в кишені, я спокою не мав. Хтозна, чого це так. Мені й зараз ой як нелегко відірватися від нього…
— Тоді довір це мені, — сказав Гандальф. — Кажу тобі: рушай та залиш перстень тут. Відмовся від нього. Віддай його Фродо, а я пригляну, щоб усе було гаразд.
Більбо постояв ще мить, напружений та нерішучий, але нарешті мовив, зітхаючи:
— Гаразд. Так і зроблю. — Він знизав плечима й печально посміхнувся. — Адже я й гулянку затіяв саме для того ж: пороздавати купу подарунків, щоб легше відмовитися від перстеника. Мені, щиро кажучи, не полегшало, але ж буде шкода, якщо усі ті зусилля підуть за вітром. Увесь жарт змарную…
— Та й справді, без цього вся витівка стає безглуздою, — підтакнув Гандальф.
— Тоді хай так і буде. Перстень, отже, дістанеться Фродо разом з усім іншим, — він знов глибоко зітхнув. — А тепер мені вже дійсно час іти, аби ще хтось не затримав. Я вже всім сказав «прощавайте», повторювати не треба.
Він підхопив свою торбу й попрямував до дверей.
— А перстень? — нагадав чарівник. — Він усе ще в кишені!
— Еге ж, у кишені, — зізнався Більбо. — І заповіт теж там, і деякі папери.
Слухай, краще ти візьми його в мене та віддай. Так буде надійніше.
— Ні, персня я не візьму. Поклади його сам, скажімо, на каміні. Там він буде у безпеці, доки прийде Фродо. А я на нього почекаю.
Більбо витяг конверт і став підсовувати його під годинник, але рука його тремтіла, і конверт упав на підлогу. Не встиг гобіт нахилитися, як чарівник підхопив конверт і поклав на місце. Судома гніву знов пересмикнула гобітове обличчя, але відразу ж змінилась на лагідну посмішку.
— Оце вже й усе, — з полегшенням сказав Більбо. — Тепер я піду!
Удвох вони вийшли до передпокою. Більбо вибрав з підставки свою улюблену палицю для подорожей і свиснув. З трьох різних дверей вигулькнули трійко заклопотаних гномів.
— Усе готове? — поспитав Більбо. — Спаковано, написано?
— Усе, — відповіли гноми.
— Тоді рушаймо негайно!
Він вийшов на ґанок. Стояла чудова ніч, чорне небо всіяли зірки. Біпьбо задер голову, вдихнув свіжого повітря.
— Як гарно! Як це добре, знову піти у мандри, та ще й з гномами! Скільки років я нудьгував без цього… А ви усі прощавайте! — він окинув поглядом свій старий дім і вклонився вхідним дверям. — Ти теж прощавай, Гандальфе!
— Скоріш, до побачення, Більбо. Бережи себе. У твоєму віці треба вже бути розсудливим!
— Берегти себе? Навіщо? Не турбуйся, Гандальфе! Я зараз такий же щасливий, як у найкращі мої дні, а це зовсім не мало! Час прийшов. Нарешті ноги понесуть мене геть звідси… — він неголосно, немов до себе, проспівав у темряві:
Більбо доспівав, постояв ще хвильку, а потім, не додавши більше жодного слова, відвернувся від світла та музики й зробив крок у пітьму. Троє гномів слідом за ним звернули у садок та припустили клусом униз по довгій крутій стежці. Вона вела до перелазу у живоплоті. Один за одним четверо подорожніх перескочили через нього й пішли левадою, зникли в ночі, немов шурхіт вітру у травах.
Гандальф довго ще дививсь услід Більбо крізь темряву «Будь здоровий, любий мій гобіте, до нової зустрічі!» — тихо промовив він нарешті і повернувся в дім.
Коли незабаром з’явився Фродо, чарівник сидів без світла, глибоко замислений.
— Пішов? — спитав Фродо.
— Так. Пішов нарешті.
— Ой, шкода… Я ж до останньої миті сподівався, що то зостанеться тільки жартом. Хоч і відчував, що він не жартує. У нього завжди серйозні речі криються під жартами… От лихо, не застав я його, не провів!
— Гадаю, що він мав саме такий намір — піти непоміченим. Не хвилюйся. З ним тепер усе буде гаразд. Він залишив для тебе пакунок. Ось подивись!
Фродо узяв конверт з полички, покрутив, але відкривати не став.
— Там має бути заповіт та інші папери, — сказав маг. — Ти відтепер власник Торби–на–Кручі. А ще, я думаю, ти знайдеш там золотий перстень.
— Перстень! — здивовано вигукнув Фродо. — Він його залишив мені? Навіщо, хотів би я знати? Втім, хтозна, може, до чогось він і придатний!
— Може, так, а може, й ні, — відповів Гандальф. — Я б тобі не радив користатися ним. У всякому разі, сховай його надійно та зберігай потай. Ну, а тепер я піду спати.
Як новий господар Торби–на–Кручі Фродо був тепер зобов’язаний, хоч–не–хоч, провести гостей. Чутки про дивну пригоду розійшлися вже по всьому лузі, але Фродо усім казав тільки: «Безперечно, вранці все з’ясується». Близько півночі за найповажнішими гостями приїхали їхні екіпажі; один за одним увозили вони з Кручі цілком ситих, але не пересичених гобітів. Потім надійшли заздалегідь найняті садівники, позбирали та порозвозили у тачках по домівках тих, кого через недогляд забули.
Ніч поволі минала. Зійшло сонце. Гобіти теж підвелися, хоча й набагато лізніше. Вранці прийшли робітники (за викликом), щоб розібрати намети, віднести столи й лавки, ложки й ножики, пляшки й тарілки ліхтарики й діжки з квітами; вони підмели крихти та обгортки від хлопавок, попідбирали забуті рукавички, торбинки й носовички, а ще вони унесли все, чого гості не з’їли (але це завдання їм багато клопоту де завдало). Потім стали збиратися інші відвідувачі (без виклику): Торбинси та Мудрінси, Туки та Бульбери, та багато інших, хто мешкав поблизу чи залишився на ніч десь у сусідів. Опівдні, коли навіть ті, хто напередодні наївся досхочу, знов були не проти попрацювати щелепами, у Торбі зібралася вже ціла юрба. Господар їх не запрошував, але очікував.
Фродо зустрічав усіх на ґанку, посміхаючись, але вигляд мав натомлений і стурбований. Ніяких новин він, утім, не виголосив, а тільки відповідав на усі запитання: «Більбо Торбинс відсутній; наскільки я знаю, повернеться не скоро». Декількох родичів він запросив до дому, де на них чекали «гостинці» від Більбо.
У передпокої височіла ціла гора пакунків, коробочок, найрізноманітніших речей і навіть меблів. До кожного був прив’язаний ярличок з написом: прізвищем або взірцем гобітанського гумору. Наприклад, на парасольці: «Еделярові Туку, у ВЛАСНУ власність, від Більбо» (Еделяр був дуже здатний прихопити з гостин чужу парасольку); «Дорі Торбинс на пам’ять про ДОВГЕ листування, з пошаною від Більбо» — на великому кошику для паперів. Дора була сестрою Дрого і найстарішою з родичів Більбо та Фродо, їй вже виповнилося 99, отож протягом більше ніж півсторіччя вона перевела цілі гори паперу, щоб забезпечити їх добрими порадами;