Розмір, стрільцю… розмір…
Але давай підемо ще далі. Припустімо, що всі світи, всі всесвіти сходяться до певного вузла, єдиного стрижня. До Вежі. А в ній — сходи, що, можливо, ведуть до самого Бога. Чи насмілишся ти, стрільцю, піднятися цими сходами? А раптом над усією нескінченною реальністю є Кімната?…
Ти не наважишся.
І відлуння цих слів прокотилося в голові стрільця: Ти не наважишся.
VI
— Але є той, хто наважився, — сказав стрілець.
— Та хіба? І хто ж це?
— Бог, — тихо мовив стрілець. Його очі зблиснули в пітьмі. — Бог наважився… чи той цар, про якого ти говорив… або… може, кімната порожня. Що ти бачиш, провидцю?
— Я не знаю. — Тінь страху промайнула удавано ласкавим обличчям чоловіка в чорному, м'яка й темна, немов крило канюка. — Крім того, я не шукаю відповідей. Це було б нерозумно.
— Боїшся впасти мертвим від удару блискавиці?
— Швидше боюся… розплати.
І чоловік у чорному замовк. Ніч була дуже довга. Над їхніми головами в усій своїй величній красі розкинувся Чумацький Шлях. Але в пустці між його яскравими небесними ліхтарями було щось жахливе. Стрілець спробував уявити відчуття, що виникло б, якби чорнильні небеса розверзлися і звідти линув потік світла.
— Багаття, — сказав він. — Мені холодно.
— Сам розклади собі, — сказав чоловік у чорному. — У дворецького нині вихідний.
VII
Стрілець задрімав, а коли прокинувся, то побачив, що чоловік у чорному роздивляється його з якоюсь нездоровою жадібністю.
— Чого витріщився? — згадався старий, як світ, вислів Корта. — Сідниці своєї сеструхи побачив?
— Звісно, ні, я витріщаюся на тебе.
— Ну то припини. — Він поворушив попіл багаття, зруйнувавши точний візерунок ідеограми. — Мені це не подобається. — Він подивився на схід, чи, бува, не зійшла зоря, але ніч усе не кінчалася.
— Шукаєш світла зорі? Так швидко?
— Я створений для світла.
— А, ну звісно! Як неввічливо з мого боку забувати про таке! Але ми ще не закінчили розмову. Нам з тобою ще багато про що треба поговорити. Так наказав мені мій цар і владика.
— Хто твій цар?
Чоловік у чорному посміхнувся.
— Тоді казатимемо один одному правду? Більше ніякої брехні?
— А я думав, ми й так говоримо правду.
Проте чоловік у чорному наче й не чув слів Роланда.
— Поговорімо начистоту, як чоловік із чоловіком. Не як друзі, а як рівні? Такі пропозиції роблять не часто, Роланде. Тільки рівні кажуть один одному правду, от що я думаю. Друзі й коханці постійно брешуть і заплутуються у власноруч сплетеній павутині турботи і уваги. Як це стомлює!
— Я аж ніяк не хочу тебе втомлювати, тому будемо говорити правду. — Цієї ночі він взагалі не брехав. — Для початку поясни мені, що ти мав на увазі, коли говорив про чаклунство.
— Чари, стрільцю! Чари мого царя зробили цю ніч довшою. Вона триватиме, доки не закінчиться наша розмова.
— І скільки нам ще треба часу?
— Багато. Більше нічого сказати не можу. Я й сам достеменно не знаю. — Чоловік у чорному підійшов до багаття, і його відблиски візерунками лягли на обличчя чаклуна. — Питай. Я розповім тобі все, що мені відомо. Так буде чесно, бо ти все-таки наздогнав мене. Я й не думав, що тобі пощастить. І все ж твоя мандрівка тільки почалася. Питай. Так ми швидше дійдемо до суті справи.
— Хто твій владика?
— Я ніколи його не бачив, але ти з ним зустрінешся. Але перед цим тобі потрібно зустрітися з Вічним Чужаком. — Чоловік у чорному сумно усміхнувся. — Ти муситимеш убити його, стрільцю. Але, здається мені, ти хотів спитати про інше.
— Якщо ти ніколи не бачив свого царя і владику, то звідки його знаєш?
— Він приходить до мене у снах. Уперше він явився мені в подобі юнака, коли я жив у бідності й невідомості в далекому краї. Багато століть тому він узяв мене на службу і пообіцяв винагороду. В юності й пору зрілості мені довелося виконати безліч його доручень, аж поки я не отримав головного завдання. Це завдання — ти, стрільцю. Ти для мене — кульмінація всього. — Він порснув зі сміху. — Бачиш, хоч хтось приймає тебе всерйоз.
— А в цього Чужака є ім'я?
— О, ім'я в нього є.
— То як його ім'я?
— Легіон йому ймення, — тихо мовив чоловік у чорному, і наче на знак підтвердження його слів десь на сході, в темряві, там, де снили гори, загуркотів обвал і якось по-жіночому скрикнула пума. Стрілець здригнувся, та й чоловіку в чорному стало помітно не по собі. — І все ж, думаю, ти не про це хотів спитати. Заглядати так далеко вперед — не в твоєму стилі.
Стрілець знав, про що хоче спитати. Це питання не давало йому спокою всю ніч, і не тільки ніч, а вже багато років. Воно тремтіло на вустах, готове будь-якої миті зірватися… але він втримався і не спитав.
— Цей Чужак — улюблений слуга Вежі? Як і ти?
— Атож. Він тьмяніє. Він проступає. Він був і буде в усі часи. І все-таки є той, чия велич затьмарює його.
— І хто ж це?
— Не питай мене більше! — закричав чоловік у чорному. Його голос раптом став суворим, а потім змалів до благання. — Я не знаю! І не хочу знати. Говорити про те, що відбувається в Світі-Кінця, — все одно що обговорювати загибель власної душі.
— А за цим Вічним Чужаком стоїть Вежа і те, що в Ній?
— Так, — прошепотів чоловік у чорному. — Але ти зовсім не про це хотів спитати.
Правда.
— Гаразд, — сказав стрілець, а потім вимовив уголос старе, як світ, питання: — Мені все вдасться? Я дійду до кінця?
— Якщо я відповім на це питання, ти вб'єш мене, стрільцю.
— Я мушу тебе вбити. Тебе треба вбити. — Руки потяглися до витертих рукояток револьверів.
— Револьвери не відчиняють двері, стрільцю. Якраз навпаки — вони їх зачиняють назавжди.
— Куди мені йти?
— Вирушай на захід. До моря. Там, де кінчається світ, лежить початок для тебе. Один чоловік дав тобі пораду… чоловік, якого ти переміг у поєдинку. Давно це було…
— Так, Корт, — нетерпляче перебив стрілець.
— Він радив тобі почекати. Погана була порада. Бо вже тоді мої плани проти твого батька почали втілюватися. Він відіслав тебе, а коли ти повернувся…
— Я не слухатиму цього, — сказав стрілець. А в голові зазвучала пісня матері: Пташеня-вівсянко, пташеняточку, принеси свій кошик, білий в чорну цяточку.
— Тоді слухай інше: коли ти повернувся, Мартен поїхав на захід, щоби приєднатися до повстанців. Принаймні так казали всі навколо. І ти повірив. А тим часом він разом з однією відьмою влаштували тобі пастку, і ти в неї потрапив. Хороший хлопчик! І хоча на той час Мартена вже давно не було, та був чоловік, дивлячись на якого, ти іноді згадував радника? Чоловік у чернечому вбранні і з поголеною головою, як у грішника, що спокутує провину…
— Волтер, — прошепотів стрілець. І хоча він і сам у своїх роздумах уже дійшов такого висновку, та розкрита правда вразила його. — Ти. Мартен нікуди не від'їжджав.
Чоловік у чорному захихотів.
— До ваших послуг.
— Після цього я просто зобов'язаний тебе вбити.
— Це буде нечесно. Крім того, все це було за сивої давнини. Настав час розкривати таємниці.
— Ти ніколи не виїжджав, — ошелешено повторив стрілець. — Тільки змінював подобу.
— Сідай, — гостинно запропонував чоловік у чорному. — Я розповідатиму тобі історії, стільки історій, скільки ти зможеш почути. Гадаю, що твої історії будуть значно довшими.
— Я про себе не розповідаю, — пробурмотів стрілець.
— Але сьогодні доведеться. Щоб ми могли зрозуміти.
— Зрозуміти що? Мою мету? Ти її знаєш. Моя мета — знайти Вежу. Я заприсягнувся.
— Не про твою мету йдеться, стрільцю. Про твій розум. Твій нетямущий, але впертий і чіпкий розум. За всю свою історію світ не знав такого розуму, як у тебе. Можливо, навіть за всю історію життя на землі.
Зараз час розмови. Час історій.
— Тоді говори.
Чоловік у чорному стріпнув широким рукавом своєї сутани. Звідти випав пакунок, загорнутий у фольгу. У його складках заломлювалося світло жевріючого багаття.
— Тютюн, стрільцю. Не хочеш закурити?
Від кролика він ще міг відмовитися, але відмовлятися від такої пропозиції було понад його силу. Він нетерпляче розкрив фольгу. Всередині був найкращий тютюн у крихтах і зелене листя для загортання, на диво свіже й вологе. Такого тютюну він не бачив десять років.
Скрутивши дві цигарки, стрілець відкусив їхні кінчики, щоб вивільнити аромат. Потім запропонував одну чоловікові в чорному. Той узяв. Кожен дістав із багаття по гілочці, що ледь-ледь жевріла.
Стрілець розкурив цигарку, з насолодою затягнувся ароматним димом, відчуваючи його глибоко в легенях, заплющив очі, щоб зосередитися на цьому чутті. Видихав повільно, вдоволено.
— Ну як, добре? — поцікавився чоловік у чорному.
— Так. Навіть дуже.
— То насолоджуйся. Може, це твоя остання нагода покурити. Наступна трапиться ой як не скоро.
Стрілець і оком не змигнув.