Повернення Короля - Толкиен Джон Роналд Руэл 13 стр.


— Не знаю, володарю, звідки б йому знати, однак становище наше кепське. Денетор не наказує, а просить згадати стару дружбу і старі умови. До нас дійшли звістки, що багато правителів півдня стали на бік Мордору. Від північних лісів до Дагорладу всюди спалахують бої, дзвенить зброя. З півдня харадрими загрожують узбережжю — на допомогу підлеглих нам князівств розраховувати не можна. Поспішай, володарю! Під стінами Мінас–Тіріта вирішується доля світу, і якщо ми не втримаємося, потік заллє також зелені степи Рохану. Тоді навіть ці гірські сховища не врятують вас.

— Страшні звістки приніс ти, — сказав Теоден, — однак не всі вони несподівані. Передай Денетору: ми прийшли б на допомогу, навіть якби Рохану нічого не загрожувало. Але ми зазнали значних втрат, борючись зі зрадником Саруманом, і не можемо оголити ні північний, ні східний кордони. Денетор про це напевне знає. Може також трапитись, що Ворог встигне оточити вас. Проте завтра, відразу ж після зборів, ми виступимо. Спочатку я сподівався зібрати десять тисяч кінних; на жаль, частину доведеться залишити для охорони кордонів і міст. Шість тисяч я поведу до Мінас–Тіріту. Так і скажи: ярл Рохану сам поспішає прибути в Гондор, хоча навряд чи повернеться звідтіля живим. Щоправда, шлях неблизький, а люди і коні повинні берегти сили для бою. Отже, порахуємо: за тиждень від завтрашнього ранку ви почуєте бойовий клич Еорлінгів.

— За тиждень! — вигукнув Ергон. — Що ж, я розумію, інакше неможливо. А іншої допомоги чекати начебто б нема звідки… На жаль! З’явившись на сьомий день, чи не побачите ви на місці нашого міста руїни? Тоді хоча б зіпсуйте оркам і харадримам бенкет на руїнах Білої Вежі…

— Щодо цього можете не сумніватися, — запевнив Тео–ден. — А тепер прошу вибачити — після недавньої битви і довгої їзди мені необхідний відпочинок. Погостюй у нас до ранку. Помилуєшся на моїх молодців, і тобі легше стане. Ранок кращий за вечір, бо завжди обіцяє щось добре!

Теоден підвівся, за ним — усі інші.

— Йдіть спати і спіть міцно, — сказав Теоден. — І ти, мій Меррі, йди відпочивати. Завтра вранці ти мені знадобишся.

— Завжди до послуг, — вклонився Меррі, — навіть якщо ти звелиш їхати з тобою по Стежині Мерців.

— Не згадуй їх проти ночі! — спохмурнів Теоден. — Втім, і інші стежки нині можуть заслужити на таке ім’я… Тому я ще не вирішив, чи брати тебе в похід. На добраніч, друже мій!

— Вони за мене вирішують! Брати, не брати! — бурмотів Меррі. — Я не бажаю стирчати в обозі! Не хочу, не бажаю…

Уперто повторюючи ці слова, він непомітно заснув, а вранці хтось поторсав його за плече.

— Вставай, вставай, пане! — повторював посильний.

Меррі підхопився, мов його вкололи.

— Що трапилося?

— Ярл кличе тебе.

— Та сонце ж іще не зійшло!

— Чи зійшло, чи ні — ми його не побачимо. Насунулася хмара. Але час не зупинився. Поквапся!

Меррі схопив плащ і вискочив з намету. Протягом ночі все дивно змінилося. Фарби пропали, усе стало попелясто–сірим і чорним, навіть повітря якось поважчало і ущільнилося; речі не відкидали тіней, тиша стояла повна. Самої хмари не було видно, лише на сході ворушилися чіпкі чорні пальці, і між ними слабко просвічувався ранок. Небо тисло, як склепіння льоху, світло не підсилювалося, а слабшало з кожною хвилиною.

Біля наметів, тихо перемовляючись, юрмилися люди. Багато хто не приховував страху. З важким серцем увійшов Меррі до ярла.

— Ця хмара — передвісниця Мордору, — казав Ергон. — Учора перед заходом сонця ми їхали по Східній марці і бачили, як вона росла, поглинаючи зірки. Тепер немає просвіту від Похмурих гір до самого Мінас–Тіріту. Війна почалася…

Теоден схилив голову.

— Так… Велика битва обріже багато ниток, а багато інших знову зав’яже. Тепер немає сенсу ховатися. Ми поїдемо відкрито, найкоротшою дорогою, аби коні здужали. Чекати тих, хто запізниться, не станемо, огляд почнемо негайно. Чи вистачає в Мінас–Тіріті харчів? При такому поспіху ми не можемо брати з собою нічого, крім хліба і води, аби заморити голод.

— Усе необхідне є в достатку, — запевнив Ергон. — Рушайте необтяжені і якомога швидше.

— Еомере, викликай сурмачів, — велів Теоден. — Нехай грають збір.

Еомер вийшов, і за кілька хвилин тишу порушив пере- . клик сурм і ріжків; але в густому і важкому повітрі вони вже не дзвеніли так сміливо, як вчора.

— Ну, мій любий гобіте, — мовив Теоден, звертаючись до Меррі. — Я йду воювати і не можу утримувати тебе. З цієї хвилини ти вільний. Залишайся тут і, якщо побажаєш, служи Еовіні: вона буде правити замість мене.

— Ні, не треба! — закричав Меррі. — Так негоже, володарю! Я присвятив свій меч тобі! Я не хочу і не можу розлучатися з тобою… Усі мої товариші воюють, так чи інакше, соромно мені відсиджуватися в норі!

— Ми поїдемо верхи на швидких і сильних конях. А ти, хоч і хоробрий душею, просто не зможеш утриматися в сідлі…

— Ну, то прив’яжи мене чи причепи до стремена! Зроби як хочеш, тільки візьми. А не візьмеш — пішки піду, так і знай!

— Я такого не дозволю, — посміхнувся Теоден. — Вже краще візьму тебе на сідло до Сніжногривого. Можеш їхати зі мною до Едорасу. Побуваєш на Золотому Дворі, а там подивимося. Туди Малий донесе тебе легко, перегони почнуться пізніше.

— Пішли зі мною, Меріадок, — сказала Еовіна, підводячись з лави. — Є справа.

Вони пішли між рядами наметів і зупинилися біля дощаної будівлі, де зберігалася зброя. Майстер–зброяр виніс звідти маленький шолом, круглий щит і всю потрібну амуніцію.

— Одне прохання висловив Арагорн, — мовила Еовіна, — забезпечити тебе всім необхідним для походу і битви. Я обіцяла і зробила все, що можна. Відчуває моє серце, це тобі незабаром знадобиться… Кольчуги на твій зріст у нас не знайшлося, а кувати нову не було часу. Візьми замість неї шкіряний панцир, пояс з накладками і ніж. Меч у тебе, я бачу, свій.

Меррі вклонився; Еовіна подала йому щит, такий самий, як у Гімлі, тільки з білим конем на зеленому полі.

— Прийми все це, і нехай воно служить тобі на здоров’я. До побачення, Меріадок! Ми з тобою ще зустрінемося…

Пітьма гнітила душі людей, наповнювала їх непевністю і страхом. Однак роханці — народ мужній, і тому рідко можна було почути в той день нарікання і плач: навіть втікачі з Едорасу, яких залишали самих перед лицем невідомої долі, не скаржилися. Слово треба було тримати.

За дві години ярл уже сидів у сідлі, гордий, стрункий, у високому шоломі на сніжно–білому волоссі; дивлячись на нього, такого міцного і непохитного, люди заспокоювалися.

П’ять з половиною тисяч вершників у повному озброєнні вишикувалися на пласкому березі Сніговиці, окремо стояли коноводи з трьома сотнями запасних, легко навантажених коней. Теоден проїхав уздовж ряду, змахнув рукою, заграла одна–єдина сурма, і роханське військо рушило в путь. Попереду їхали особисті дружинники ярла, два десятки добірних воїнів, знаменитих наїзників, за ними Теоден з Еомером. Маркграф попрощався з сестрою нагорі, на городищі, і згадка про розлуку мучила його; але мало–помалу її змінили турботи про майбутню подорож.

Відразу за Теоденом трюхикав на своєму поні Меррі, ліворуч і праворуч — обидва гондорських гінці, а за ними — ще двадцять дружинників. Так вони їхали по широкому проходу між двома шеренгами воїнів, що очікували своєї черги з суворими, кам’яними обличчями. Тільки під’їжджаючи до кінця війська, гобіт відчув жвавий, гострий погляд молодого воїна, стрункого й трохи нижчого за інших. Ясно–сірі очі гаряче блищали, і Меррі здригнувся: то було обличчя людини, що йде в бій у пошуках смерті.

Слідом за дружиною Теодена один по одному потягнулися інші загони. Вони спустилися за течією Сніговиці, минули сільця Заріччя і Валунець, де в дверях темних будинків стояли, дивлячись на них, сумні жінки; без музики, без пісень почався цей знаменитий похід.

До Едорасу під’їхали опівдні, але було темно, як пізнім вечором. Теоден пробув у столиці недовго; тут до війська приєдналося кілька десятків кіннотників, що спізнилися на огляд. Ярл пообідав і зібрався їхати далі, але йому ще треба було попрощатися з вірним зброєносцем. І знову Меррі благав узяти його з собою, і знову Теоден відмовлявся:

— Твій поні не здолає дорогу. І що ти будеш робити в бою, мій славний гобіте, хоч і недарма носиш свій меч?

— Ніхто заздалегідь не знає, що з ним скоїться, — заперечував Меррі. — Хіба не для того приймав ти мене на службу, щоб я завжди був при тобі? Хто відсиджується вдома, про того пісень не складають.

— Мені доручено берегти тебе, — відповідав Теоден. — Якби ми билися біля воріт Едорасу, я впевнений, ти зумів би показати себе в найкращому світлі, але до Мундборгу, твердині Денетора, сто ліг, а брати зайвий вантаж на сідло нікому з вершників не можна. Не проси, мій друже. Це моє останнє слово.

Меррі, ледве не плачучи, вклонився і пішов уздовж колони, придивляючись до воїнів. Люди готувалися до подорожі: підтягували попруги, стремена, підковували коней, раз у раз хмуро поглядаючи на низькі хмари. Раптом чиясь легка рука лягла на плече Меррі.

Назад Дальше