Денетор замовк, до зали повернулась тиша. Раптом Намісник круто обернувся до Піна:
— Що ти скажеш мені про це, напіврослику?
— Тринадцять днів, — промурмотів Пін. — Авжеж, так і було. Я стояв поряд з ним, коли він засурмив. Але допомога не прийшла, зате навалилась нова зграя орків.
— Отже, ти там був, — похитав головою Денетор, не відпускаючи гобіта з–під погляду своїх пронизливих очей. — Розповідай про все. Чому не надійшла допомога? Чому ти залишився живий, а Боромир, хоробрий та невтомний, не витримав сутички з купкою жалюгідних потвор?
Пін почервонів і забув про обачність.
— Навіть наймогутніший герой може загинути від єдиної стріли, — сказав він, — а Боромира пронизав цілий сніп. Коли я озирнувся востаннє, він лежав на землі, намагаючись витягти чорну стрілу. Тут мене вдарили, я знепритомнів і потрапив у полон. Більше я Боромира не бачив і про нього не чув. Але шаную пам’ять про нього. Хоч поплічники зрадника і змогли викрасти нас, це не зменшує моєї вдячності!
Пін сміливо глянув у жваві очі Денетора — звідки й гідність узялась! Бо дуже боляче вразили його підозра та презирство, що бриніли в холодному голосі Денетора.
— Я знаю, тобі, повелителю потужної держави, небагато буде зиску від послуг гобіта з далекої півночі, але все, на що вистачить моїх сил, я пропоную .тобі як сплату мого боргу.
Відкинувши за спину сірий плащ, Пін дістав свій меч, щоб покласти його до ніг Денетора.
Посмішка, слабка, як блиск сонця в зимовий день, промайнула в очах Намісника; він відклав уламки Боромирового рога й простягнув руку.
— Дай мені свою зброю!
Пін подав меч руків’ям уперед.
— Багато, багато років цій криці, — сказав Денетор. — Кували її, безперечно, наші майстри на півночі в сиву давнину. Звідки він у тебе?
— Він був захований у Могильнику на межі нашої країни. Однак нині там мешкають лише зловісні мерці, і мені не хотілося б згадувати про це…
— Дивні речі розповідають про вас, — задумливо промовив Денетор. — Знов підтвердилося давнє прислів’я: не аюжна судити, зважаючи на зовнішність. Я приймаю твої послуги. Тебе нелегко залякати, до того ж ти вмієш чемно говорити, хоч вимова твоя, як на мій слух, звучить дещо незвично. Настають тяжкі часи, коли не зріст буде важливий, а лицарський дух. Ну, чи готовий ти присягнути мені на вірність?
— Візьми меч за руків’я, — підказав Гандальф, — і, якщо не передумав, повторюй за Денетором слова присяги.
— Я не передумаю, — сказав Пін.
Денетор поклав меч з Могильника собі на коліна і почав вимовляти присягу; Пін, тримаючись за меч, повторював слово за словом:
— Обіцяю берегти вірність і служити Гондору та його Намісникові, За його наказом буду я мовчати чи говорити, діяти чи відмовлятися від дій, піду, куди він звелить, і повернуся, коли він покличе. Я буду служити йому в біді чи в добробуті, під час миру чи війни, живий чи мертвий, з цієї хвилини та до тої пори, коли він сам звільнить мене, або смерть поглине мене, або настане кінець світові. Так кажу я, Перегрін, син Паладіна, напіврослик з Гобіганії.
— Я, Денетор, син Ектеліона, правитель Гондору, Намісник великого короля, прийняв твої слова, не забуду їх і не відмовлюсь віддати належне: вірності — любов, мужності пошану, а зраді — помсту.
З цими словами Намісник подав Піну меч, а той сховав його у піхви.
— Тепер слухай мій перший наказ, — сказав Денетор. — Говори і не замовчуй правду. Повтори все спочатку, все, що знаєш про мого Боромира. Сідай і починай!
Він вдарив у срібний гонг, котрий висів поряд з кріслом, і слуга, які досі невидимо стояли з обох боків дверей, негайно наблизились.
— Принесіть вино, частування і крісла для гостей, — наказав Денетор, — та простежте, щоб нас не турбували протягом години. Більше часу я не в змозі вам надати, — додав він. — Ваша справа важлива для мене, але є ще багато справ, і дуже термінових. Проте, якщо вийде, ми ще побачимося сьогодні ввечері.
— Сподіваюсь, навіть раніше, — сказав Гандальф. — Я мчав наввипередки з вітром, проїхав півтори сотні ліг з Ізенгарду не тільки для того, щоб відрекомендувати тобі напіврослика, хоча, б і шляхетного духом. Чи важлива для тебе звістка, що Теоден вийшов переможцем у великій битві, Сарумана подолали і його патериця зламана мною?
— Новини важливі, але я вже довідався і вжив заходів. Денетор глянув на Гандальфа спідлоба, і Піна вразила їхня несподівана схожість. Гобіт відчув напруження двох могутніх сил: між ними ніби хтось натягнув підпалений Гніт, і ось–ось мав пролунати вибух. Зовнішністю Денетор був більше схожий на мага: стільки було в ньому сили, краси, величі; до того ж він здавався старішим. Але все ж таки почуття підказували Піну, що сила Гандальфа потужніша, мудрість глибша і велич ясніша, хоча все це зовні й непомітно. І, звичайно, він незмірно старший за Денетора. «Скільки ж йому літ?» — подумав Пін і здивувася, чому це запитання ніколи ще не спадало йому на думку. Древес тоді щось зауважив про магів, але Пін якось не зв’язав їх з Гандальфом. Хто ж він такий? Коли та де народився на світ? І коли покине його? Не знаходячи відповіді, Пін струснув головою, відганяючи незвичні думки. А Денетор з Гандальфом усе дивилися один одному в вічі, і Денетор першим відвів погляд.
— Так, — сказав він, — кристали ясновидіння, напевно, загинули, але зір правителів Гондору гостріший, ніж у звичайних людей. А тепер, прошу, сідайте.
Служники принесли крісла і невеличкий стілець, а також срібний глечик, келихи й солодкі булочки. Пін сів, але не міг відвести погляду від старого правителя. Чи це тільки здалося йому, чи Денетор справді, говорячи про кристали, звернувся до нього?
— Отже, починай, мій новий лицарю, — посміхнувся Денетор чи то жартівливо, чи глузуючи. — Кожне слово друга мого сина багато важить для мене.
Піну назавжди запам’яталась ця бесіда у величезній, холодній залі, під пронизливим поглядом Намісника Гондору, під обстрілом усе нових і нових хитрих питань. Гандальф слухав мовчки, стримуючи, як це безпомилково відчув гобіт гнів, що наростав у ньму. Коли минула година і Денетор знову вдарив у гонг, Пін почував себе остаточно виснаженим, мов лимон, з якого вичавили сік. «Десята година, — думав він, — я б зараз за одним присідом ум’яв три сніданки…»
— Проведіть вельмишановного Мітрандіра до його покоїв, — наказав Денетор служникам. — Напіврослик поки що теж може, якщо побажає, оселитися разом з ним. Але майте на увазі, що він присягнув мені, отже, повідомте йому всі потрібні паролі. Повідомте також усім воєначальникам: о третій нарада, вони мають з’явитися сюди. І ти, шановний Мітрандіре, приходь теж, якщо захочеш. Для тебе завжди відчинені мої двері, за винятком тих коротких годин, які я віддаю сну. Остуди гнів, викликаний моїм батьківським непорозумінням, і повертайся, щоб розрадити мене мудрою цорадою.
— Непорозумінням? — повторив Гандальф. — О ні, ти скоріше помреш, ніж втратиш розум, шановний Денеторе! Ти навіть горе, вмієш використовувати. Невже ти думаєш, що я не зрозумів, навіщо ти цілу годину розпитував того, хто знає менше, ніж я, хоч я сидів поруч?
— Якщо зрозумів, втішайся цим, — відповів Денетор. — Нерозумно було б з дурної пихи гребувати допомогою та порадою, коли ті потрібні. Але ти виділяєш із своїх знань лишень в міру власних задумів. Володар Гондору ніколи не стане знаряддям для чужих задумів, навіть найшляхетніших. Питання Гондору для Намісників найважливіші, а Намісник тут я, аж доки не повернеться справжній король!
— Доки не повернеться король? — підхопив Гандальф. — Ти правий, Наміснику, твій обов’язок зберігати королівство в очікуванні на подію, дожити до котрої мало хто сподівається. Виконуючи свій обов’язок, ти можеш розраховувати на будь–яку мою підтримку. Зрозумій вірно: я не керую ніякою державою, великою чи маленькою, але всяке добре діло, якому загрожує небезпека, стосується також мене. Гондор може впасти, але все ж, якщо уціліє хоч щось вічне, незнищенне, здатне розквітнути згодом і принести плоди, тоді я вважатиму свою справу закінченою. Адже я теж у певному розумінні Намісник. Чи це тобі відомо?
Він обернувся і рішучим кроком рушив до виходу. Пі–нові довелося припустити бігцем за ним, щоб не відстати.
Доки йшли, Гандальф жодного разу не поглянув на Піна й не вимовив ані слова. Слуга супроводив їх через площу з водограєм до вузенького провулка, забудованого високими спорудами. Вони кілька разів завертали, доки не вийшли до будинку, що притулився до міського муру з північного боку неподалік від гірської перемички. Широкі сходи привели їх до просторої кімнати, стіни якої були затягнуті золотою парчею. В кімнаті меблів було небагато: стіл, пара стільців, лава та два дуже зручних ліжка. Поряд з ними було приготовлено воду для вмивання. Три високих вузьких вікна виходили на північ, на заворот Андуїну, все ще застелений туманом, Прирічне Узгір’я та водоспади Раурос. Пін виліз на лаву й почав з цікавістю вивчати гарний краєвид, аж доки служник не пішов геть, а тоді запитав:
— Ти сердишся на мене, Гандальфе? Я зробив усе, що міг.
— Оце достеменно так! — Гандальф обійняв Піна за плечі, теж виглянув у вікно і раптом засміявся.
Пін з підозрою глипнув на нього знизу вверх — Гандальф сміявся весело, від щирого серця. А лише ж хвилину тому його зморшкувате обличчя здавалося стурбованим і змарнілим. Звідки ж взялося це глибоке джерело радощів? Якби воно вирвалося на волю, мабуть, затопило б ціле королівство…
— Ну звичайно: зробив усе, що міг! — крізь сміх промовив Гандальф. — Утім, вірно також, що не часто доводиться потрапляти в таку сутичку поміж двома грізними стариганами. Щоправда, Денетор дізнався від тебе набагато більше, ніж тобі здається. Ти не зміг приховати те, що після пригод у Морії загін проводив не Боромир, а хтось інший, гідний особливої поваги, власник легендарного меча, котрий збирався вирушити до Мінас–Тіріту. Гондорці взагалі багато розмірковують над змістом старих легенд, але Денетор, відправляючи сина в похід, надзвичайно заглибився у вивчення «прокляття Ісілдура». Це людина видатних здібностей, справжній нуменорець, як і молодший його син Фарамир. Старшого безмежна любив батько, але він був зовсім не такий… Денетор бачить далеко, при бажанні може читати чужі думки, навіть на великій відстані. Обманювати його важко й. небезпечно, пам’ятай про це, Піне. Ти присягнув йому. Не знаю, що спало тобі на думку, а може й на серце, але ти зробив добрий вчинок. Я не був проти, бо не завжди тверезий розум повинен стримувати щирі почуття. Ти не тільки розважив його, але й розчулив його серце. Тепер тобі можна вільно пересуватися містом після служби. Але в цієї справи є зворотна сторона: ти поклявся виконувати накази Денетора, і він про це пам’ятатиме. Будь насторожі!