Довгенько проблукавши, гобіти знайшли, де можна було піднятися, хоча останні сто футів підйому далися їм з великим зусиллям. Вузька тріщина розділила два чорних зубці останнього захисного валу Мордору; по ній гобіти досягай гребеня. Перед ними, на тисячу п’ятсот футів нижче, скільки оком сягниту, розляглася рівнина, а десь далеко, край небосхилу, здіймалася сива імла. Вітер дув західний, хмари пливли високо, але на похмурі простори Горгороту сочилося лише мутне підвальне напівсвітло. Дими тяглися над землею, накопичувались у заглибинах, із щілин та дір валили сірі клуби пари.
Десь за сорок миль від гобітів здіймалася Згубна Гора, її підніжжя загрузло в купах попелу, вузький конус врізався в небо, а пік тонув у хмарі задушливих випарів. Гора ледь жевріла, але була, як і раніше, страшною, мов сплячий звір. За Ородруїном стояла чорна пітьма, заслін Чорного Замку, зведеного на крутому відрозі Горілих Гір. Володар Мордору занурився в думки, обмірковуючи тривожні і загадкові новини; образи блискучого меча і суворого королівського обличчя застеляли погляд Кривавого Ока. І могутню твердиню Мордору, усі її незліченні вежі і ворота, накрила сумовита, паморочлива пітьма.
З відразою і тугою дивилися Фродо і Сем на ненависні землі. На три сторони світу, між ними і Згубною Горою, простяглася випалена пустеля, де ворушилися тільки димні смерчі. Де ж Саурон тримає і чим годує своїх рабів і військо? А війська в нього сила–силенна: уздовж усього пасма гір Моргаї виднілися табори й обози, намети й буди. Прямо під ногами гобітів за милю від підніжжя гір розкинулося ціле містечко, осине гніздо з прямими і нудними вулицями, з рядами комор і приземкуватих казарм. На рівнині навколо усе кишіло орками; на шляхах, що вели на південний схід, до великого Моргульського тракту, було видно навалу війська — швидко рухалися колони маленьких чорних фігурок.
— Мені це страшенно не подобається, — сказав Сем. — Хоча… де стільки війська, повинні бути і вода, і провіант. Якщо мені очі не зраджують, це не орки, а люди…
Гобіти не знали, що на півдні Мордору невільники обробляють великі лани над сумними, темними водами озера Нурнен; не знали і про шляхи, якими з підлеглих володінь на сході і на півдні слуги Саурона гнали каравани, навантажені всяким добром, здобиччю і даниною, та низки нових і нових рабів. На півночі Мордору були тільки копальні та збройові кузні, а на рівнинах війська готувалися до давно задуманої війни. Тут Володар Тьми пересував полки, як пішаків на шахівниці. Коли перший спробний випад був відбитий усюди, на півночі і на півдні, Саурон став збирати біля Кіріт–Унголу свіжі армії для нового, вирішального походу. Навіть діючи спеціально, він не міг би краще перепинити шлях гобітам до Вогняної Гори.
— Правда, ми їхніх ласощів не спробуємо, — помовчавши, додав Сем. — По–перше, не бачу, як нам спускатися. А по–друге, якщо спустимося, не йти ж по рівнині, нафаршированій військами!
— Я очікував чогось подібного, — сказав Фродо. — Все ж таки доведеться спробувати. Я і раніш не сподівався пройти благополучно, і зараз не сподіваюся, але справу робити треба! Головне — якомога довше від них вислизати. Тому, мені здається, треба пройти ще на північ і спуститися там, де долина звужується.
— Заздалегідь можу сказати, — зауважив Сем, — де найвужче, там і ворогів наб’ється тьма–тьмуща. От побачите, пане!
— Перш ніж побачити, дійти ще треба, — насупився Фродо.
Дуже швидко вони переконалися, що йти по крайці хребта Моргаї чи поблизу неї неможливо: глибокі тріщини, між ними гострі зубці… Довелося повернутись і йти долиною, не спускаючись на стежку. Пройшовши близько милі, вони порівнялися зі сторожовою заставою. Стіна і кам’яний навіс оточували чорне жерло печери. Не було помітно ні найменшого руху, але гобіти про всякий випадок поповзли, прикриваючись буйними заростями колючки, берегом зниклої річки. Ще пара миль, і гніздо орків зникло. Мандрівники зітхнули вільніше, і тут до них долинули грубі, хрипкі голоси. Гобіти миттю пірнули в зарості. Показалися двоє орків: один дрібний, обшарпаний, з луком за плечима, із широко роздутими ніздрями, напевно, слідопит, а другий — солдат зі знаком Ока на шоломі, теж з луком і з дротиком. Вони явно належали до різних племен, тому спілкувалися спільною мовою і, як звичайно, сварилися. За якихось двадцять кроків від гобітів низенький орк зупинився.
— Досить з мене! Мені пора додому! — Він кивнув головою у бік застави. — Набридло бити п’яти. Я тобі кажу, сліду нема. Через тебе все! Треба було піднятися на гору, второпав? Я був правий, а не ти!
— Цить ти, шмаркачу, собачий ніс! — відрізав солдат. — Наші очі варті більшого, ніж ваші паршиві носи!
— Ну, і що ти своїми безцінними баньками глядів? Ти взагалі не знаєш, чого шукаєш! Попрошу собі іншого напарника, либонь, знайдуться путящі, не такі тюхтії, як ти!
— Та чи я винуватий? — огризнувся солдат. — Якщо так наказують… То їм шукай воїна–ельфа в блискучому обладунку, то карлика–шпигуна. А потім раптом: зграя бунтівників — Урукхаїв. А ти здогадуйся, кого шукати!
— Начальство голову втратило, — сказав малий. — І ще дехто втратить. Це тобі не жарти: ворог проник у форт, сотню твоїх дружків перебив, та ще й полоненого викрав! Якщо вже ви, бойові орки, так служите, не дивно, що з поля бою надходять погані звістки!
— Хто сказав «погані»? — обурився солдат.
— А хто сказав «гарні»?
— Ці чутки розпускають бунтівники! Годі горло дерти, бо на ніж надіну. Второпав?
— Мовчу, мовчу! Тільки як думав, так і буду думати. А цікаво, той слизький ненажера з цією веремією зв’язаний?
— Хто його зна! Хай йому грець! Вертівся отут, ніс сунув, куди не треба, а тільки ушився — ось вам: наказано взяти живим!
— Ну, як зловимо, то дістане прочухана, — пирснув слідопит. — Адже це він сліди поплутав! Підібрав кольчугу десь у долині і затоптав отут усе, поки ми за ним гналися…
— Кольчуга цього виродка і врятувала, — похмуро сказав солдат. — Я ще не знав, що велено брати живим, послав стрілу, а він не впав та й поскакав далі.
— Просто ти промазав, — відмахнувся слідопит. — Стріляєш погано, повертаєшся нехутко, а потім кличеш бідного малого на підмогу! Я вже ситий по горло!
Він обернувся спиною до солдата і побіг у напрямку застави.
— Гей! Куди! — закричав солдат. — Дезертируєш! Я доповім!
— Кому? Чи не славному Шаграту? Йому більше над нами не командувати!
— Я повідомлю твоє ім’я і номер назгулам, — відповів солдат, переходячи на свистячий шепіт. — До Кіріт–Унголу саме прибув один, розслідує…
Малий затримався. Голос його затремтів від злості і страху.
— Ах ти падло, донощик! Та ти й родичів своїх продав би за добру ціну! Ремесла свого не знаєш, а я відповідай? Йди, йди до цих горланів, вони тобі кров заморозять! Якщо раніше їх самих не приберуть… Головного, кажуть, уже прибрали! І не чутка це, а правда!
Солдат кинувся за слідопитом, жбурнувши дротик. Але малий сховався за валунами, натягнув лук й увігнав стрілу прямісінько в око напарнику. Той із шумом повалився в кущі. Слідопит чимдуж помчав геть.
Гобіти трохи посиділи мовчки. Першим опам’ятався Сем.
— Гарно, га? Якщо такі люб’язності тут звичайна річ, нам буде набагато простіше!
— Тихіше, Семе! — шепнув Фродо. — Тут можуть й інші вештатися. Бачиш, вони йдуть по сліду, і ближче, ніж ми думали. А дух розбрату в Мордорі гніздиться всюди. Орки ж були такі завжди, судячи з переказів, ще до того, як пішли слугувати Саурону. Тільки сподіватися на це не варто. Нас вони ненавидять сильніше, і теж здавна. Ця парочка помирилася б, щоб з нами розправитись.
Знову запанувало мовчання, і знову його порушив Сем, тепер уже пошепки:
— А ви чули, пане, про слизького ненажеру? Казав я вам, Горлум живий!
— Краще б ти помилився… Тим більше не можна звідси висовуватися до ночі. Може, поки що розповіси нарешті, звідкіля про Горлума знаєш і взагалі що з тобою без мене було? Тільки помалу, не шуми!
— Постараюсь. Хоч як згадаю про цього падлюку, так і хочеться кричати!
Вони просиділи в кущах, поки жалюгідне денне світло не змінила беззоряна мордорська ніч. Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг вимовити словами, про зрадництво Горлума, про жахливу Шелобу і власні пригоди. Коли він закінчив, Фродо мовчки міцно потис йому руку, а перегодом сказав:
— Ну, а тепер пора йти. Хотів би я знати, чи довго нам ще буде щастити, коли прийде кінець цьому повзанню, усім цим мукам, та ще й марним!
Він підвівся.
— Темно, як у льоху, а фіал діставати не можна. Бережи його, Семе. Мені його зараз ніде ховати, хіба в кулаці, а руки мені знадобляться. Жало я тобі віддаю назовсім. У мене є ніж орків, та й навряд чи мені доведеться боротися такою зброєю…
Важко і ризиковано було йти ось так у темряві, але гобіти йшли, часто спотикаючись, година за годиною, все далі на північ. Коли блякле світло зажеврілося на верхівках західних схилів, години за дві після світанку над Середзем’ям, мандрівники знову прилягли в підхожій заглибині і по черзі поспали. Сем, стоячи на чатах, ніяк не міг відволіктися від продовольчих клопотів. Коли Фродо прокинувся і запропонував щось пожувати, Сем запитав про те, що мучило його вже давно: