Заціпенілий від болю й втоми Сем відразу стрепенувся і, скориставшись з нагоди, кинувся на землю, потягнувши за собою і Фродо. Орки, волаючи і лаючись, спотикалися через них, падали один на одного. Гобіти потихеньку на карачках відповзли від сутички на узбіччя дороги. Її відокремлювала від рівнини огорожа заввишки два фути. За огорожею панувала густа тінь. Кілька хвилин гобіти лежали нерухомо. Шукати притулку в темряві було неможливо, однак Сем розумів, що треба відповзти якнайдалі. «Нумо вперед, пане, — шепнув він. — Ще хоч пару кроків, і відпочинете…» Фродо останнім, неймовірним зусиллям проповз ще кроків двадцять і раптом наткнувся на невелику вирву на рівнині. Він скотився на дно і завмер у смертельній знемозі.
Розділ 3
ЗГУБНА ГОРА
Сем підсунув під голову Фродо свій розідраний орків плащ і накрився разом із Фродо сірим, лоріенським: витканий ельфами, він захистить їх у чужому відкритому полі. Сему стало тепло, і мрії його полинули до веселих ельфійських лісів. Шум і брязкання стихли, орки порозумілися і пройшли крізь Залізну Пащу. Можна було сподіватися, що відсутності двох дезертирів не помітили, принаймні відразу.
Не чуючи за собою погоні, гобіти помалу опам’яталися. Сем ковтнув води із фляги, щедро напоїв Фродо, а коли той трохи прийшов до тями, змусив його з’їсти цілу скибу дорогоцінного хліба. Потім,, від втоми не почуваючи страху, вони скрутилися в ямі клубочком і заснули, тривожно, часто прокидаючись і тремтячи: рясний піт, висихаючи, проймав їх холодом, а від твердого грунту нили всі кістки. З півночі, через Кіріт–Горгор, тягло понизу крижаним протягом.
Ранком знову настало сіре напівсвітло; західний вітер віяв на височині, але нижче, у внутрішнім колі гір, повітря стояло нерухомо, холодне й задушливе одночасно. Сем визирнув з ями. Їх оточували сумні, пласкі поля. Рух по дорозі завмер, але Сем побоювався невсипущих дозорів Залізної Пащі — не більше ніж за якусь чверть милі на північ. На південному сході велетенською тінню майоріла Згубна Гора. З неї бив дим — частину його відносив вітер, а частина клубочилася, розповзаючись по схилах. За декілька миль на північний схід темним силуетом проступали Горілі Гори, за ними невиразно окреслювалася крайка північних хребтів. Сем вирішив визначити відстань хоча б приблизно і вибрати найкращу дорогу.
— Щонайменше миль п’ятдесят, — бурмотав він заклопотано, поглядаючи на лиховісну гору, — отже, якщо врахувати стан бідолашного пана Фродо, ще тиждень шляху…
Сем із сумнівом похитав головою. Вперше він усвідомив до кінця те, що стільки разів казав Фродо: про зворотний шлях можна не турбуватися. Запасів вистачить лише для того, щоб дійти до мети. А потім, виконавши своє призначення, вони з Фродо повинні будуть загинути — самотні, безпритульні, посеред нещадної пустелі. Що вже там думати про повернення!..
«Так ось який обов’язок я поклав на себе, коли напросився в похід, — думав Сем. — Допомагати Фродо, а потім померти разом. Що робити, коли так — хай так і буде… А як би хотілося побачити ще наше Заріччя, і Трояндочку Вовнер, і братів її, і Старого, і всіх сусідів по Гобітону! І не віриться, що Гандальф міг послати нас сюди, не маючи хоч якогось зернятка надії. Ох, коли б він не пропав у Морії… Страшенно не поталанило нам! Він уже нас виручив би як–небудь…»
І все ж таки, втративши надію, Сем не втратив відваги. Його звичайно добродушне обличчя стало майже похмурим, але в душі прокинулася непереможна завзятість. Сем Гемджи перетворився на істоту з каменю та криці — ні розпач, ні втома, ні нескінченна дорога вже не мали влади над ним.
З новим почуттям відповідальності він озирнувся, обмірковуючи, що чинити далі. Тим часом трохи розвиднілось, і Сем побачив, що рівнина, яка здавалася суцільно пласкою, насправді вкрита вирвами, вибоїнами, завалами щебеню, немов якісь велетні поорали її кам’яними ядрами, стріляючи з пращі. Від вибоїн вусібіч розходилися звивисті, мов змії, тріщини. По такій місцевості цілком можна було крастися, не побоюючись найпильніших очей. Щоправда, для цього був потрібен чималий запас сил та часу. Для зголоднілих, виснажених мандрівників завдання непосильне…
Міркуючи про все це, Сем повернувся до Фродо. Будити його не довелося; він лежав горілиць, вдивляючись у похмуре небо.
— Ну, пане, — сказав Сем, — я тут дещо роздивився. Всюди тихо, можна вирушати. Чи ви впораєтесь?
— Впораюсь, — сказав Фродо. — Повинен впоратися…
І вони поповзли від ями до ями, користуючись будь–якою тінню, що траплялася, навпростець до підніжжя північної гряди. Неподалік йшов Східний Тракт, в далечині його сіра стрічка танула в тіні гір. Тракт був порожній, армії Мордору вже пройшли, до того ж Саурон волів пересувати полки під покровом ночі, побоюючись непокірливих вітрів, що розривають димову завісу. Непокоїли його також чутки про зухвалих вивідачів, що спромоглися перейти кордон…
Здолавши з великим зусиллям кілька миль, друзі зупинилися. Фродо знемагав. Сем зрозумів, що таким чином вони далеко не зайдуть — перебіжками в три погибелі, поповзом…
— Ходімо по дорозі, поки не споночіло? — запропонував він. — Адже вчора якось викрутилися! Ризикнемо, зате виграємо час, і можна буде відпочити.
Ризикували вони набагато більше, ніж Семові здавалося, але Фродо, роз’ятрений сердечним розбратом, знеможений зневірою, пригнічений тяжким тягарем обов’язку, на все був згодний. І вони пішли по твердому грунту тракту, що вів прямо до Чорного Замку. Їм знов поталанило: до ночі не зустрілася жодна жива душа, а вночі їх укрила темрява. Мордор завмер у передчутті бурі: отруйні луги під Мінас–Моргулом палали, вожді Заходу минали Роздоріжжя.
Так воно й відбувалося: Перстень рухався на південь, гондорська рать — на північ.
Кожен день, кожна миля збільшували муки гобітів; сили танули, страх наростав. Удень вони ворогів не зустрічали, уночі, намагаючись заснути в якій–небудь щілині біля дороги, чули вигуки і тупіт безлічі ніг, дробовий перестук копит коней, яких безжалісно кололи острогами. Але гірше явної небезпеки була безсонна сила, злісний розум того, до чийого гнізда вони наближалися. Що ближче до Барад–Дуру, то страшнішою здавалася гобітам ця чорна перешкода, стіна ночі на останньому рубежі світу.
У той час, коли гондорська рать залишила Ітіліен, двоє подорожан боролися з лавиною чорного розпачу. Минуло чотири дні, як вони вирвалися з колони орків, але почуття кошмарного сну не минало. Протягом усього четвертого дня Фродо не вимовив ані слова, він ішов, зігнувшись до землі, і спотикався, як сліпий. Сем нічим не міг йому позарадити: тягар Персня, нестерпний для тіла і болісний для душі, дедалі зростав. З тривогою помічав Сем, що Фродо часто підіймає ліву руку, начебто прикриваючись від удару, або затуляє очі, осліплені пекучим поглядом жахливого Ока. Часто тягнулася його рука і до захованого на грудях Персня, жадібно хапалася за нього й в останній момент, підкоряючись наказу волі, безсило падала.
Настала ще одна ніч; Фродо сів, поклавши голову на коліна, опустив руки — пальці його дрібно тремтіли. Сем не зводив з нього очей, поки не погустішала темрява. Сему вже бракувало втішних слів. Якби не чудодійні хлібці, обидва гобіти давно б загинули. Але, підтримуючи сили, апетиту вони не збавляли; Сем з тугою згадував різні смачні страви і мріяв про шматок звичайного білого хліба із шинкою. І все ж таки без ельфійських хлібців — а вони тепер харчувалися тільки ними — друзі не зберегли б так довго і силу, і стійкість… А зараз їм треба було прийняти нове рішення. Йти трактом далі було неможливо. Згубна Гора височіла праворуч від них, майже точно на півдні. Від тракту її відокремлювала велика мертва долина, засипана попелом і залита скам’янілою лавою. Треба було перейти це рівне, не заросле й не закрите нічим місце, щоб опинитися біля підніжжя…
— Води б нам… води! — шепотів Сем; він шкодував витрачати на себе навіть краплю, губи його пересихали, язик затвердів і розпух.
Але, незважаючи на його ощадливість, у флязі залишилося менше половини. А йти вони мали ще кілька днів. І цей запас давно вичерпався б, коли вони не зважилися йти трактом: уздовж нього, на великій відстані одне від одного, на випадок спішного переходу військ, були влаштовані водоймища. В одному такому водозбірнику Сем і наповнив останній раз флягу затхлою, мулистою, але на крайній випадок придатною водою. Це було два дні тому. Розраховувати на нову нагоду не доводилося.
Нарешті Сем задрімав, так нічого і не придумавши. Йому наснилися пожежі, палаючі будинки, проповзали якісь тіні, рикали дикі звірі, хтось жахливо кричав під тортурами; але коли він прокидався, навколо була все та ж сама пітьма, пустка й тиша. Тільки раз, підвівши голову, він помітив, твердо знаючи, що не спить, бліде мерехтіння пари очей — але вони відразу відсахнулися і згасли.