Такі пісні бриніли на вулицях Мінас–Тіріту.
Настали погожі дні, весна в союзі з літом прикрасили землі Гондору. Примчали на баских конях гінці з новинами, і в місті закипіли приготування. Меріадока на чолі обозу з провіантом відправили до Кайр–Аддросу, де вантаж мали перенести на барки і відправити в Осгіліат. Фарамир, цілком одужавши, зайняв посаду Намісника — ненадовго, бо він готувався, згідно зі звичаєм, передати владу королю.
Еовіна залишилася в Мінас–Тіріті, хоч брат і покликав її до себе на луги Кормаллан. Її рішення здивувало Фара–мира. Зайнятий безліччю невідкладних справ, він рідко бачився з нею в ці дні; Еовіна самотньо гуляла по саду Дому Цілителів і знову зблідла. В усьому місті, мабуть, вона одна залишалася сумною.
Коли Фарамир знайшов час, щоб відвідати її, вони знов піднялися вдвох на міську стіну.
— Еовіно, чому ти не їдеш у табір за Кайр–Андросом, де мають бути урочистості і де чекає на тебе брат? — запитав Фарамир.
— А ти не розумієш?
— Я припускаю дві причини. Яка з них справжня?
— Мені зараз не до загадок. Кажи прямо, Фарамире!
— Скажу, якщо хочеш. Ти не поспішаєш туди, тому що тебе покликав тільки Еомер, а свято Арагорна, спадкоємця Еленділа, не дало б тобі радості. А може, ти залишилася тому, що не поїхав я? Чи обидві причини змішані і ти сама не знаєш, яка вагоміша? Чи любиш ти, чи бажаєш полюбити, Еовіно?
— Я бажала, щоб мене полюбив… інший. Жалості ж мені нічиєї не треба!
— Я знаю. Арагорн прекрасний, могутній, а ти жадала слави, пошани, піднесення над жалюгідними, безкрилими нікчемами. Він засліпив і захопив тебе, як великий полководець юного ратника, тому що з нинішних володарів він гідний найбільшої пошани. Але, відчувши лише розуміння і співчуття, ти відмовилася від своїх мрій і не бажала вже нічого, крім славної загибелі. Подивися ж мені у вічі, Еовіно!
Вона підвела голову і глянула на нього безтрепетно.
— Не зневажай жалість, — вів далі Фарамир, — якщо її дарує чесне серце! Але я не жалість тобі пропоную. Ти належиш до високого роду, і ти гідна його, ти завоювала славу, нечувану серед жінок, і ти прекрасніша за найпре–красніші ельфійські співи. Жалість пройняла мою душу спочатку, тому що ти сумувала. Нині я люблю і буду любити, навіть якщо ти забудеш тривоги й тугу, навіть якби ти, радіючи, зійшла на престол відродженого королівства! А ти — чи можеш ти полюбити мене, Еовіно?
За туманом горя людина часом не бачить, як у душі проростають сходи нових надій. Так трапилося і з Еовіною. Палка промова Фарамира відкрила їй істину. Серце її стрепенулося, і вона сказала:
— Зі стіни Мінас–Тіріту бачу я мирні простори. Тінь повалена. Не потрібні мені більше зброя, походи, бойові гімни. Я хотіла б стати цілителькою. Відтепер мені любе усе, що росте і плодоносить, — вона знову глянула на Фарамира і усміхнулася.
— Та й королівська корона мені більш ні до чого!
— Чудово! — сміючись, відповів Фарамир. — Адже я короною не володію! Але чоловіком Краси Рохану, дочки Еомунда, стану, якщо їй буде завгодно. Залишимо Білий Замок, поїдемо в зарічні Ітіліенські землі — нехай там росте і квітне усе, що радує душу!
— Але як я залишу свій народ? Твої гордовиті одноплемінники скажуть: «Наш шляхетний лицар узяв за дружину дикунку з півночі. Невже не знайшлося б йому пари серед дівчат нуменорської крові?»
— А нехай собі кажуть! — заперечив Фарамир і обережно пригорнув її до себе. І вона поцілувала його під ясним небом, не звертаючи уваги, чи хтось їх бачить. І багато хто справді бачив, тоді і пізніше, коли вони, щасливі, йшли, тримаючись за руки, у Дім Цілителів.
— Еовіна, дочка і сестра ярлів Рохану, зцілилася, — сказав Фарамир Опікуну.
— Бачу і готовий відпустити, — відповів цілитель. — Хай не доведеться їй страждати від поранень та хвороб! Довіряю її Наміснику до повернення брата.
— Ніщо тепер не утримує мене, — сказала Еовіна, — а хотілося б ще пожити тут. Цей дім став мені милішим за всі домівки на світі!
І вона прожила в Домі Цілителів аж до повернення короля.
Все було готове; звістка про перемогу розлетілася від Мін–Риммону до Піннат–Геліну і далеких узбереж. Усі, хто міг, поспішали до столиці; зібралася незліченна сила люду. Знову з’явилися на вулицях та подвір’ях жінки й діти: вони поверталися додому з оберемками гірських і лугових квітів. З Дол–Амроту прибули арфісти — незрівнянні майстри, перші в Гондорі; збиралися і ті, хто грав на віолах та флейтах, і ріжечники, і дзвінкоголосі співаки з Лебенніну.
І от якось надвечір зі стін помітили розкинуті в полі намети; мешканці цілу ніч не гасили світло — чекали ранку. Сонце піднялося над безпечними відтепер горами сходу, ясне і тепле. Задзеленчали дзвони, пружні вимпели затріпотіли на вітрі, а над Білою Вежею востаннє здійнявся прапор Намісників, без гербів і девізів, граючи білосніжним полотнищем. Воєначальники повели полки до міста, а городяни висипали на стіни і милувалися, як вони наближаються, ряд за рядом, лисніючи у промінні вечірньої зорі. Не доходячи кілька десятків кроків до Головної Брами, війська зупинилися. Ворота ще не встигли відбудувати, тільки поставили Гратчастий бар’єр поперек проїзду; по боках його завмерли гвардійці з мечами наголо.
За бар’єром ждали Фарамир, Намісник Гондору, Гурін, Хранитель ключів, Еовіна — Краса Рохану, маркграф Ельфхельм і найкращі з роханських витязів. За ними щільно, але не штовхаючись, стояли городяни й гості — різнобарвна ошатна юрба з вінками і гірляндами.
Перед бар’єром залишалося вільне місце. Настала цілковита тиша, коли з рядів виступили дунадани в сірих зі сріблом плащах. Першим йшов Арагорн, у чорній кольчузі зі срібним поясом, у білому переливчастому плащі з блискучим зеленим самоцвітом на комірі. За Арагорном ішли його соратники: Еомер, ярл Рохану, Імраель, Гандальф, весь у білому, і чотири низькорослих чоловічки.
— Ні, голубе, це не діти, — пояснювала шановна Іорет землячці з Імлот–Мелуї. — Це періани з далекої країни, або напіврослики. У себе вдома вони шляхетні князі. Я це добре знаю, сама доглядала за одним у нашому Домі. Маленькі, але хоробрі неймовірно! Уяви собі, хтось із них удвох зі зброєносцем без всякого війська прийшов до Країни Тьми, побив Чорного Володаря і підпалив його замок! Бачиш, саме той, що йде відразу за Елессаром — Скарбом Ельфів? Кажуть, вони всі — друзі короля. А король у нас чудовий буде! Може, не зовсім чемний, але серце золоте — усі так кажуть. А руки його зціляють! Я так їм і сказала: рука короля зціляє. Тоді всі збагнули, що до чого. І Мітрандір сказав: «Іорет, люди довго будуть пам’ятати твої пророцькі слова!» Отож…
Іорет довелося перервати розповідь: заспівала сурма. Всі відразу замовкли. З брами вийшов Фарамир, його супроводжував тільки Гурін. За ними четверо воїнів у високих шоломах несли велику скриньку з чорного дерева лебетрон, окуту сріблом.
Фарамир і Арагорн зійшлися посередині вільного простору. Фарамир опустився на одне коліно і сказав:
— Останній Намісник Гондору просить тебе зняти з нього тягар обов’язків!
Він подав королю білий жезл, але Арагорн негайно повернув його:
— Твоя справа ще не довершена. Ти й надалі збережеш своє звання, а після тебе — твої нащадки, доки не згасне мій рід. А тепер чини те, що слід!
Фарамир підвівся і дзвінким голосом проголосив:
— Народе Гондору, слухай слово Намісника! Прибув справжній король, щоб вступити у володіння законною спадщиною. Він перед вами — Арагорн, син Арахорна, перший серед арнорських дунаданів, проводир воїнства Заходу, витязь Зірки Півночі, що володіє відродженим мечем, Елессар з роду Валанділа, рука його переможна і цілюща. Чи бажаєте ви мати його своїм володарем? Чи бажаєте, щоб він увійшов до міста й навіки став правителем усіх земель Гондору?
Війська і народ одностайно закричали: «Бажаємо!» Іорет пояснила землячці:
— Бачиш, такий у нас звичай, але король уже бував тут, у місті, і розмовляв зі мною…
Однак її знову перервали.
— Мешканці Гондору! — вів далі Фарамир. — Мудреці стверджують, що відповідно до звичаю король одержував корону від свого батька; якщо ж це виявлялося неможливим, він сам брав корону з рук .батька, що спочивав на ложі смерті. Однак нині я своєю владою розсудив інакше. Я сам приніс з Рат–Дінен, Оселі Мовчання, корону Еарнура, останнього короля, що правив за життя наших прабатьків.