— Це саме те, що треба! — зрадів Сем. — Ви, пане, завжди знаєте, що треба!
Малій Еланор було вже шість місяців, і рік хилився до осені, коли якось Фродо покликав Сема до себе в кабінет.
— У четвер буде день народження Більбо, — сказав він. — Сто тридцять перший рік, не жарт! Він перегнав Старого Тука.
— Молодець! — усміхнувся Сем. — Пан Більбо — непересічна особа!
— Отож, Семе, запитай у Трояндочки, чи обійдеться вона недовго без тебе. Я хотів з’їздити з тобою куди–небудь. Шкода, що ти тепер не можеш покидати дім надовго…
— Так, пане, це зараз було б важкувато, — зітхнув Сем.
— Розумію… Та я й не прошу. Проведеш недалеко — і добре. Скажи Трояндочці, що їдеш тижнів на два і повернешся здоровий і неушкоджений.
— Я, пане, охоче доїхав би з вами до самого Рівенделлу, побачив би старого пана Більбо. Але, слово честі, жити мені хочеться в одному–єдиному місці: тут, вдома. Знову я, пане, рвуся навпіл…
— Бідний Семе! Я знав, що так трапиться. Але ти незабаром заспокоїшся. Ти, голубе, вирізаний з суцільного дерева, цілісним і залишишся!
Два дні Фродо і Сем переглядали записи і нотатки про похід; потім Фродо вручив Сему ключі і найголовніше: товсту книгу, переплетену в червоний сап’ян. Майже уся вона була вкрита рядками — спочатку трохи нерівним почерком Більбо, потім — енергійною рукою Фродо. Усього було вісімдесят розділів, тільки в останньому залишилося кілька чистих аркушів. На першій сторінці було акуратно виведено: «Мій щоденник. Туди й назад. Що було потім». Далі йшло: «Пригоди п’яти гобітів», «Історія Великого Персня, написана Більбо Торбинсом за власними спостереженнями і розповідями друзів».
Далі стояло рукою Фродо: «Падіння Володаря Перснів і повернення короля (як ці події видалися очевидцям). За записами Більбо і Фродо з Гобітанії, доповнено розповідями друзів і відомостями мудреців», а також «Виписки з Книг Мудрості, перекладені Більбо в Рівенделлі».
— Ого! Та ви вже закінчили! — вигукнув Сем. — Мушу визнати, пане, працювали ви ретельно.
— Так, я скінчив, — кивнув Фродо. — Останні сторінки залишаю тобі.
Двадцять першого вересня вони виїхали з дому: Фродо на поні, якого йому подарували в Мінас–Тіріті, Сем — на своєму улюбленці Біллі. Ранок був погожий, сонячний; про мету поїздки Сем здогадувався і нічого не запитував.
Спустившись з Кручі, вони рушили у бік Лісової Межі, дозволяючи своїм поні бігти неспішним підтюпцем. Переночували на Заячих Пагорбах; опівдні двадцять другого вересня вони вже спускалися розложистим схилом до узлісся.
— Он, здається, за тим деревом, пане, ви ховалися, коли вперше побачили Чорного Вершника, — сказав Сем, указуючи вліво. — Ех, та чи не наснилося нам усе це?..
Настав вечір, яскраві зірки висипали на небо, коли вони минали повалений дуб біля стежки, що звивалася серед густої ліщини. Сем мовчав, занурений у спогади. Фродо тихенько наспівував стародавню дорожню пісеньку; прислухавшись, Сем розібрав нові слова:
Фродо і Сем, не кажучи ані слова, спішилися, і, присівши в легкій тіні, чекали, коли блискучий кортеж порівняється з ними. Вони здаля впізнали Гілдора і ще багатьох прекрасних ельфів, а потім, на подив Сема, з’явилися Елронд і Галадріель. На плечах Елронда лежав сірий плащ, на чолі сяяв обруч із зіркою; він тримав срібну арфу, і на пальці його блищав блакитний камінь у золотому Персні — Велья, найсильніший з Трьох. Галадріель їхала на білому коні, її біле вбрання мерехтіло, як легкі хмари навколо місяця. На її руці іскрився крижаною зіркою мітріловий Перстень з білим каменем — Ненья. За ними неквапно, клюючи носом, немов уві сні, трусив на сивому конику Більбо Торбинс. Елронд привітався з подорожанами подружньому, сердечно, а Галадріель ласкаво усміхнулася.
— Я чула, ти успішно застосував мій.подарунок, Семе Гемджи, — сказала вона. — Відтепер бути Гобітанії благословенним краєм.
Сем поклонився, не знайшовши слів для відповіді. Він уже встиг призабути, яка Володарка Лоріену, і тепер був заново осліплений. Раптом Більбо, прокинувшись, розплющив очі:
— Ти ба! Привіт, Фродо! Як поживаєш? Бачиш, я обійшов Старого Тука, турбуватися тепер нема про що, і я готовий до нових мандрівок. Ти поїдеш з нами?
— Так, — сказав Фродо. — Усі Хранителі повинні залишити Середзем’я разом.
— Пане! — зойкнув Сем. — Куди це ви зібралися? Він тільки зараз утямив, що діється.
— Я вирушаю у Сріблясту гавань, Семе.
— А я не можу поїхати з вами!
— Не можеш, Семе, поки ще не можеш — навіть до Пристані. Але й ти був Хранителем Персня, нехай зовсім недовго — може, настане колись і твій час. Не засмучуйся, Семе. Ти не можеш жити, розриваючись надвоє — отож наберись з духу і живи, спокійно живи багато років! Тебе чекає стільки роботи, стільки радощів!
— А я ж мріяв… мріяв, що ви будете жити з нами, насолоджуючись спокоєм після ваших подвигів! — промурмотів Сем крізь сльози.
— І я мріяв… Але поранення мої занадто глибокі. Я хотів урятувати Гобітанію — і врятував, та не для себе. Так часто буває, Семе: щоб зберегти заповітне для усіх, хтось повинен від нього відректися… Усе моє майно тепер твоє. І потім, у тебе є Троянда, Еланор, а прийдуть ще Фродо–малий, і Трояндочка, і Меррі, і Пін, і Золотинка. А може, й інші — я поки що не бачу. І усім знадобляться твої руки, і твій розум, і твоє серце Ти станеш бургомістром і будеш ним, поки не набридне, та найкращим садівником Гобітанії. А ще будеш вивчати Червону Книгу і навчатимеш гобітів, щоб, пам’ятаючи Страшну Небезпеку, ще дужче цінували і берегли свою землю. Тобі судилося мати повною мірою і турбот, і щастя — твій розділ у книзі буде веселим до останнього рядка! А тепер мені час їхати. Можеш мене провести…
Елронд і Галадріель залишали Середзем’я назавжди. Скінчилася Третя Епоха, час Перснів минув. Йшли й інші ельфи — їм не хотілося більше залишатися по цей бік Моря. Разом з ними, повні світлого смутку, їхали Сем, Фродо і Більбо; ельфи ставились до них із глибокою повагою.
Весь вечір і ніч безперервно їхали вони по Гобітанії, але ніхто не бачив їх, крім звірів лісових і польових; може, якомусь спізнілому подорожанину і ввижалися відблиски вогнів — але їх легко було прийняти за світло місяця, що плив по ясному небу. І ось уже потягнулися Білі Пагорби, Гобітанія скінчилася, ось проїхали повз Далеке узгір’я і піднялися на Баштове — а з нього вже відкрилося далеке Море. Проїхали по вузьких, вигнутих серпом берегах затоки Лун і прибули, нарешті, до Останньої Пристані.
Кірдан Корабел вийшов назустріч їм з воріт. Він був високий на зріст, з бородою до пояса, і здавався дуже старим, але очі його зоряно сяяли. Вклонившись гостям, він сказав усього два слова:
— Усе приготовано.
Кірдан провів їх до причалу, де погойдувався на хвилях білий корабель. На причалі чекав їх хтось, одягнений в усе біле. Наблизившись, Фродо впізнав Гандальфа. На пальці мага блищав Третій Перстень, Нарья, з каменем червоним, як живе полум’я. І всі, хто відпливав, зраділи, що Гандальф буде з ними.
Тільки Сем, стоячи на березі, не міг подолати тугу. Гірка буде розлука,, але ще гірше самотній шлях додому. Кінчалися останні приготування, і ельфи вже піднімалися на борт, аж раптом розлігся квапливий стукіт копит: Меррі і Пін вилетіли на причал і, осадивши своїх скакунів, зістрибнули на землю біля самого корабля. Пін сміявся, хоча сльози так і текли по його круглих щоках.
— Ти вже одного разу намагався вислизнути крадькома, і тобі це не удалося, Фродо!
Ми і цього разу наздогнали! Знаєш, хто тебе виказав? Сам Гандальф!
— Так, — зізнався Гандальф, — мені не хотілося, щоб Сем повертався один. Утрьох вам буде краще. Сьогодні, зараз, на цьому причалі, кінець нашому товариству. Залишайтеся з миром! Не кажу вам: не плачте, тому що сльози часом — це добре.
Фродо поцілував Меррі, Піна, потім Сема і зійшов на борт. Підняли вітрила, повіяв вітер, і перлисто–сірі хвилі понесли корабель до виходу із затоки. У руці Фродо блиснув вогник — фіал Галадріелі, — блиснув і згас.
Корабель вийшов у відкрите море і повернув на захід. І одного разу, дощової ночі, Фродо вловив у повітрі ніжні пахощі і тихий наспів. Йому здалося, як колись уві сні в домі Бомбадила, що сіра завіса дощу перетворюється на сріблясте скло і тане, відкриваючи біле узбережжя, а ще далі — зелені ліси, освітлені вранішнім сонцем.
Але для Сема в той вечір, коли він стояв один на опустілій пристані, настала темна ніч, і на сірому просторі Моря він не бачив нічого, крім легкої тіні, що тане на заході. Довго стояв він, слухаючи гомін та зітхання хвиль, що билися в береги Середзем’я, і голос Моря глибоко запав у його душу.
Поруч мовчки стояли Меррі і Пін.
Нарешті троє друзів знайшли в собі сили відвернутися і, не оглядаючись більше, вирушили в зворотний шлях. Вони не обмінялися жодним словом, поки не перетнули кордон Гобітанії, але кожного на цьому довгому, невеселому шляху тішила присутність друзів.
Коли викали, нарешті, на Східний Тракт, Меррі і Пін попрямували до себе в Забоччя і їхали, вже співаючи, знайомими місцями. Сем дістався до Заріччя надвечір. Ще здаля він помітив на Кручі жовтий вогник і відблиски каміна. Вечеря чекала його на столі, як він і сподівався. Трояндочка завела його за руку до будинку, посадила в крісло і принесла з ліжечка маленьку Еланор. Сем взяв дочку на руки і сказав, глибоко зітхнувши:
— Ну, ось я і повернувся!