— Допомоги взяти ніде, це вірно. Це означає, що я мушу йти сам. І лише один шлях крізь гори дозволяє вчасно вийти до узбережжя: Стежина Мерців.
— Яка мила назва! — посміхнувся Гімлі. — Роханцям, як я помітив, вона зовсім не до вподоби. Кажуть, нібито живим ходити цією стежкою не варто? Ба навіть якщо пройдемо, що важать три неповні дюжини проти всієї армії Мордору?
— Живі не ступали на Стежину з тієї пори, як тут оселилися роханці, — підтвердив Арагорн. — Але спадкоємець Ісілдура у разі потреби може використати її — якщо насмілиться. Елронд Мудрий через своїх синів нагадав мені про старе пророцтво.
— Що за пророцтво? — спитав Леголас.
— Ось слова Мальбета–віщуна з часів Арведуї, останнього короля Форносту:
— Безсумнівно, вельми темною стежкою, — зітхнув Гімлі, — але ж не темнішою за цей вірш!
— Якщо спроможешся зрозуміти, — сказав Арагорн, — тоді я прошу тебе поїхати зі мною. Якби не потреба, я і сам не мав би ніякого бажання туди завертати. Тому нікого не змушую, бо там на нас чекають тяжкі зусилля й жахи, а можливо, й що–небудь гірше.
— Я піду за тобою, хоч би куди ця стежка вела.
— Я теж піду, — сказав Леголас. — Мерців боятися? Це дурниці.
— Сподіваймося, що забутий народ не забув, як користуватися зброєю, — зауважив Гімлі, — інакше нема чого й турбувати його.
— Це ми з’ясуємо, якщо дістанемося до Заповітного Каменя, — сказав Арагорн. — Заради власного спокою вони мусять вступити в бій, чого вони не зробили свого часу. Ерег — це великий чорний камінь, привезений, як кажуть, Ісіддуром зі старого Нуменору. Він стоїть на пагорбі, під ним вождь Гірського князівства заприсягнувся в дружбі Ісілдуру в перші роки існування Гондору. Але коли Саурон повернувся і його міць відродилась, Ісіддур закликав союзників дотримати клятву, а ті відмовились — у Темні Роки вони перейшли на бік Саурона. Тоді Ісілдур сказав їхньому ватажкові: «Ти будеш останнім вождем! Ім’ям Валар, могутнішим, ніж твій Чорний Володар, накладаю закляття на тебе й твоє плем’я: не знати вам спокою, доки не дотримаєте слова. Адже ця війна триватиме довгі віки, і колись вас знову покличуть!» Зрадники втекли від гніву Ісілдура і не насмілилися відкрито стати на бік Саурона. Вони сховалися в горах і більше не спілкувалися з іншими людьми, поступово вироджуючись на безплідних пагорбах. Жах Несплячих Мерців тяжіє над пагорбом Ерег і над тими місцями, де ховався цей народ. Але нам доведеться пройти їхніми шляхами, оскільки ніхто з живих не може допомогти мені…
Арагорн підвівся.
— Підемо, друзі! — вигукнув він, видобувши меч з піхов. Легендарний клинок виблиснув у напівтемряві зали. — Йдемо до брили Ерег! Я ступаю на Стежину Мерців — за мною, хто готовий супроводжувати мене!
Замість відповіді Леголас та Гімлі піднялися й пішли за Арагорном. Дунадани чекали на лузі, стримані і спокійні, опустивши каптури на обличчя. Хальвард підніс до вуст великий ріг, і бойовий сигнал Слідопитів пролунав по Хельмовому Яру. Вершники торкнулися повіддя і помчали вниз луками; роханці дивилися їм услід зі стін замку та з валу із захопленням і смутком.
Отже, поки Теоден вів свою дружину обхідними стежками, загін Арагорна, мов вихор, пролетів по рівнинах і вже наступного дня опівдні прибув до Едорасу; після недовгого відпочинку вони вирушили далі й увечері досягли Дунхаррану.
Еовіна вийшла зустрічати їх; мужні дунадани і прекрасні сини Елрондові сподобались їй, але від Арагорна вона просто не відходила. За вечерею вони сиділи поруч: він розповів їй про все, що трапилось після того, як вона простилася з Теоденом, — до цього часу Еовіна не мала інших відомостей, окрім стислих повідомлень гінців. Слухаючи про битву при Гірському Розі, про знищення орків, про подвиги Теодена та його дружини, вона посміхалась, і очі її сяяли.
Після вечері Еовіна сказала:
— Ви стомилися, любі гості. На вас уже чекають постелі, поспіхом приготовлені. Ми не чекали вас, але завтра влаштуємо вам більш гідне житло.
— Не турбуйся, господине, — зупинив її Арагорн. — Якщо ми зможемо виспатися зараз та поїсти зранку, нам більше нічого не треба. Ми поспішаємо і тому маємо виїхати вдосвіта.
— У такому разі, — посміхнулась Еовіна, — дуже Гречно з твого боку, володарю мій, проїхати так багато миль тільки для того, щоб розрадити і втішити вигнанку!
— Ніхто не визнав би такий вчинок марним, — відповів Арагорн, — однак я не потрапив би сюди, якби мій шлях не пролягав через Дунхарран.
— Тоді ти помилився шляхом, — спохмурніла Еовіна. — З Дунхаррану нема шляху ні на південь, ні на схід. Тобі доведеться повертатися в степи.
— Ні, я не помилився. Я мандрував удовж і впоперек цих країв ще до того, як ти, Еовіно, народилася на радість людям. З цієї долини є вихід. Завтра я пощу по Стежині Мерців.
Еовіна приголомшено подивилась на нього й пополотніла.
— Ти шукаєш смерті, Арагорне? Там нічого іншого не знайдеш! Мертві живих не пропускають!
— Мене, можливо, пропустять. Нехай там що, а я ризикну.
— Але це божевілля! — вигукнула Еовіна. — Адже ти не один! Невже ти ладен згубити дружину й родичів? Безславно згубити? Благаю тебе, зостанься! Чом би тобі не повернутись в Едорас до мого брата? Це зміцнить дух людей і відродить надії…
— Я не збожеволів, — заперечив Арагорн, — і шлях цей можна подолати. А супутники мої йдуть зі мною свідомо. Ніхто не забороняє їм залишитись, якщо забажають, і вирушити у похід з вами. Але я мушу йти, навіть якщо доведеться йти самому!
Вечеря закінчувалася в повній тиші. Еовіна, вже не в змозі стримуватись, не відводила стурбованих очей від Арагорна. Гості підвелися з–за столу, вклонилися господині, подякували за частування й пішли спати. Арагорн уже підходив до намету, де вони з Гімлі та Леголасом мали відпочивати, коли зненацька Еовіна покликала його з темряви. Він зупинився, і дівчина швидко наздогнала його, задихаючись не від бігу, а від хвилювання:
— Ти не сказав, Арагорне: навіщо тобі Стежина Мерців?
— Інакше я не зможу виконати свій обов’язок. Від мене чекають дії, Еовіно, повір, я не заради марнославства обираю небезпечні шляхи. А якби я прислухався тільки до голосу свого серця, я ніколи не залишив би веселої долини Рівенделлу.
Еовіна відповіла не відразу, намагаючись зрозуміти прихований зміст цих слів.
Потім обережно доторкнулася холодними пальцями до руки Арагорна:
— Ти суворий і рішучий. Таким усміхається слава… — Вона зніяковіла, але все ж додала: — Якщо ти мусиш іти, візьми й мене з собою. Мені набридло ховатися разом зі слабкими, я хочу зустрітися з ворогом сам на сам у відкритім полі!
— Однак твій обов’язок — оберігати беззахисних.
— Скільки можна казати мені про обов’язок! — вигукнула вона. — Хіба я не належу до роду Еорлінгів? Чи мені до лиця панькатися зі старими та немовлятами? Я довго чекала і слухалась. Тепер, коли Рохан поза небезпекою, невже я не можу розпоряджатися собою за власним бажанням?
— Такі почуття роблять тобі честь. Проте ти дала ярлу слово бути замість нього, доки він не повернеться. Якби замість тебе поставили кого–небудь із старійшин, жоден не залишив би доручений йому пост під приводом того, що йому набридло!
— Чи завжди вибір випадатиме на мене? — гірко спитала Еовіна. — Чи завжди я сидітиму біля вогнища, поки чоловіки сідлають коней, і вестиму господарство, поки вони добувають славу, і чекатиму їх, піклуючись про постіль та їжу?
— Багато з тих, хто піде, вже не повернеться, тоді знадобиться мужність без нагороди, без сподівання на славу. Але відсутність слави не зменшує величі дій!
— Гарно говориш, а який зміст? — заперечила Еовіна. — «Ти жінка, твоє місце вдома»? Коли чоловіки загинуть у бою, можна підпалити дім, що їм більше не потрібний, і згоріти з ним разом? Ні, я дочка Еорлінгів, а не хатня служниця! Я вмію правити конем, володію зброєю, не боюсь ані праці, ані смерті.
— Чого ж ти боїшся, Еовіно?
— Сидіти в клітці. Чекати за золотими Гратами, доки втома і старість не змусять з ними змиритися, а надія на великі подвиги згасне…
— Невже при подібному настрої думок ти радила мені звернути з обраного шляху, боячись небезпеки?
— Радити іншим — не гріх. Я прохала не тікати від небезпеки, а обрати справу, де ти здобудеш і перемогу, й славу. Нестерпно думати, що твої видатні здібності загинуть даремно!