— Ага! Гм… Про це не турбуйтеся, — сказав Древес. — Я пригощу вас таким питвом, від якого ви довго–довго будете рости й зеленіти. Ну, а коли вам знадобиться піти, вкажіть, куди вам треба, і я віднесу вас. Ну що ж, ходімо?
Не випускаючи гобітів з долоні, Древес підняв спершу одну, потім другу величезну ногу, присунувся до крайки карнизу і став поважно спускатися, чіпляючись за скелю пальцями ніг, наче корінням. Опинившись унизу, він рушив повільними, широкими кроками, дотримуючись берега річки і піднімаючись усе вище й вище вгору. Одні дерева міцно спали й не помічали велетня; інші здригалися і поводили гіллям, вітаючи його. Дорогою Древес щось бурмотів; ані на мить не вщухало дзюрчання потоку звучних і незрозумілих слів. Спочатку гобіти мовчали. Їм було на диво спокійно й затишно в долоні старого ента і досить поживи для роздумів.
Потім Пін усе ж наважився подати голос:
— Прошу вибачення, можна запитати? Чи не поясниш ти, чому Келеборн застерігав нас, щоб ми сюди не ходили? Він казав, що заблукати тут дуже небезпечно…
— Гм… так і казав? Ну, якби ви йшли у зворотному напрямку, я б, мабуть, застерігав вас від Золотого Лісу. «Сповнені небезпеки ліси Лаурельдоренану», — так би я міг висловитися. Це повна стара назва, нині ж бо її скоротили — Лоріен… Може, там і справді небезпечно, може, там і ліс більше не росте, сохне? У давні часи звалися ці місця Долиною Співучого Золота… Таємничий край, не кожен може потрапити туди безкарно! Дивуюся я, як ви звідти живими вийшли, а ще більше дивуюся, навіщо вза–талі входили. Багато років жодному чужинцю не було туди дороги. Вельми таємничі місця. Але й Келеборн вас недарма застерігав: і в наших краях багатьом перепало на горіхи. Так–так, інколи було непереливки. Ларелін–доре–нан–лінделордон–малінорнеліонорнемалін, — проспівав він неголосно. — Вони там відгородилися від усього світу. Усе змінилося, і ми вже не ті, лише Золотий Ліс стоїть, як стояв. Келеборн, мабуть, і не впізнав би наші місця, вони геть змінилися з тих часів, коли він бував тут юнаком… Тауреліломеа тумалеморна, тумалетумареа–ломеанор, — так у давні часи казали ельфи. Світ мінливий, але дехто береже вірність…
— Не розумію, — запитав Пін. — Хто?
— Енти та їхні підопічні, — сказав Древес. — Якби я все добре розумів, то й вам би зрозуміліше пояснив. Розумієш, деякі з нас лишилися справжніми ентами й зберегли запас життєвих соків. А інші засинають, дерев’яніють, якщо можна так висловитися. Бачиш, тут на перший погляд звичайнісінькі дерева, але дехто з них зрідка прокидається. Інші зовсім прокинулися і стають… як би краще сказати?… ентуватими. І ці зміни не припиняються. Так от, є дерева з чорною серцевиною. Я не про трухлявість, ви розумієте? Наприклад, знав я чотири старі верби понад Ентулою — на жаль, їх уже давно немає… Вони до самої серцевини спорохніли, порохнею розсипалися, але до кінця лишалися тихими, добрими, ніжними, як новонароджений паросток. А нині в долинах серед гір такі зустрічаються… міцні, як кремінь, — і геть спотворені. Їх стає все більше. Ну, а в глибині лісу в нас з давніх часів небезпечно.
— Як у Глухомані на півночі, так? — запитав Меррі.
— Трохи схоже, тільки ще гірше. Там, на півночі, могли зберегтися тіні з часів настання Тьми, а в нас є такі долини, яких Тьма взагалі не покидала, — а там ростуть дерева й старіші за мене. Ми, певна річ, робимо, що можемо. Чужинців відганяємо, легковажних лякаємо, прополюємо й навчаємо, стережемо й зберігаємо… Бачите, ми, енти — наставники лісу. Нас уже небагато лишилося. Кажуть, кого довго пасеш, на того й стаєш схожим: пастух на вівцю, вівці — на пастуха; але й ті, й інші недовговічні, і ці перетворення не встигають проявитися. Ми ж існуємо століттями, і ми ближче до дерев, ніж люди до овець… У нас багато спільного з ельфами: ми мало цікавимося собою, зате вміємо розуміти всіх на світі. І з людьми ми схожі: ми більш мінливі, ніж ельфи. Може, енти в певному розумінні перевершують і ельфів, і людей — якщо вже за щось візьмемось, не відступимо до кінця… Ось і виходить, що деякі наші брати зовні вже нічим не відрізняються від дерев, їх без достатньо важливого приводу не розворушиш, навіть голос втратили, розмовляти можуть тільки пошепки. Зате деякі з моїх вихованці потроху прокидаються, я навчив їх ворушити гіллям, говорити… Першими взялися за це, ясна річ, ельфи: їм нестерпно хотілося всіх наділити мовою й усіх зрозуміти. Ельфи старих часів уміли з усіма знайти спільну мову… Але потім насунулася Велика Тьма, ельфи відпливли за Море або відступили до затишних відлюдних долин та й співають собі пісні про старі часи, які ніколи не повернуться. Ніколи… Так–так, колись від нашого узлісся до Місячних Гір ліс простягався, не перериваючись. От коли було привільне життя! Я цілими днями прогулювався з гаю до гаю й співав, й нічого не чув, окрім луни, що повторювала мої пісні. У нас тут було, як у Лоріені, навіть краще, пишніше, яскравіше. А яким духмяним було повітря! Іншого разу нічого не хотілося робити, лише дихаєш — не надихаєшся…
Древес замовк, але продовжував швидко рухатися вперед. Гобіти із захопленням стежили, як нечутно ступають його величезні ноги. І не одразу помітили, що велетень знову наспівує щось собі під носа, спочатку ледь чутно, потім гучним шепотом. Гобіти нагострили вуха — Древес, здається, співав для них…
Ліс із повагою завмер, прислухаючись, навіть вітер вщух, і сухе листя стримувало свій шурхіт. А попереду за деревами проступали круті чорні урвища: вони підійшли до підніжжя Метадраса. Десь тут, поміж скель, починалася Ентула — вона з грайливим плескотінням збігала назустріч енту із скелястих порогів. Праворуч тягнувся зарослий травою косогір, а над ним, на нічим не затуленому небі, уже плавали поміж хмар поодинокі зірки.
Древес прокрокував угору по схилу, анітрохи не уповільнюючи ходи, і невдовзі гобіти розгледіли щось схоже на арку: два дерева схилилися одне одному назустріч, а замість дверей слугувало густе переплетіння їхнього гілля, не по–зимовому одягнутого в свіже листя, гладеньке і блискуче. Коли старий ент наблизився, дерева розвели гілля обабіч, а листя привітно зашурхотіло. За аркою відкрився просторий майданчик, заглиблений в товщу гори; ліворуч і праворуч підіймалися стіни ліктів у дванадцять заввишки, а вздовж них шпалерами росли буки. У поперечній стіні, ледве помітній здаля, було видовбано неглибоку нішу, перекриту склепінням; решту простору над залою перекривали лише густі крони буків. У вузьку поздовжню щілину між ними проглядало небо; згори відшевідомих джерел біг вузенький струмочок; він розтікався по гладенькій стіні багатьма струминками та спадав до землі, як срібляста завіса. У круглій виямці посеред зали вода знову збиралася в єдиний потік і звідти текла до виходу, щоб злитися з Ентулою.
— Гм–гм, — сказав Древес, перериваючи тривале мовчання. — Ми прийшли. Від місця нашої зустрічі до цього місця моїх кроків близько 70 тисяч, скільки це складатиме у ваших мірах, уявлення не маю. У всякому разі, вітаю вас біля підніжжя Останньої Гори. Мою оселю вашою мовою можна коротко назвати Джерельними Покоями. Я люблю тут бувати. Тут ми й заночуємо.
Древес опустив гобітів у траву під буковими шпалерами, і вони пішли за ним до ніші під склепінням. Тільки дивлячись знизу, вони змогли помітити, що їх новий знайомий під час ходи майже не згинає колін; перш ніж торкнутися землі всією ступнею, він спирався на неї великими, широкими пальцями ніг. Ступивши під крапельну завісу, що прикривала нішу, Древес кілька разів з насолодою вдихнув вологе повітря, просякнуте перлинами водяного пилу, широко посміхнувся та увійшов під склепіння. Посеред ніші стояв величезний кам’яний стіл, ані стільців, ані лавок не було видно. Древес сховався в темній глибині, виніс дві великі чаші й поставив на стіл. Чаші по вінця наповнювала, як здалося гобітам, звичайна чиста вода, але коли Древес простягнув над ними руки, вода спалахнула в одній чаші смарагдовим сяйвом, в іншій — золотавим. Змішуючись, ці промені освітили нішу так, наче сонце потрапило до грота крізь мереживо весняного листя. Дерева в залі за джерельною завісою теж засяяли, спочатку слабко, поступово розгораючись, і невдовзі кожен листок був оточений вінчиком світла, зеленого, золотого чи мідно–червоного, а стовбури засяяли, наче вирізьблені із самоцвітного каміння.
— Ну от, тепер можна й підживитися, — сказав Древес, — скуштуйте–но нашого питва…
Він відійшов у кут грота, де стояли високі кам’яні посудини з важкими кришками. Древес підняв кришку однієї з них, зачерпнув великим ковшем і наповнив три келихи — два трохи менших і один великий.