— А як він вивільнив руки? — запитав Гімлі.
— Не знаю. І навіщо оркові знадобилося виносити їх з табору, теж не знаю. Та вже ні в якому разі він їм втечу влаштовувати не збирався… Зате прояснюєтеся, чому орки, убивши Боромира, гобітів не чіпали. Я над цим увесь час ламав голову: нас вони й не думали шукати, табір не пограбували, а поспішили до Ізенгарда. Чи прагнули вони захопити Хранителя Персня та його вірного слугу? Скоріш за все, ні. Навряд чи хазяї дали їм такий прямий наказ, навіть якби самі все напевне знали. Думаю, їм просто було наказано хапати кожного грбіта, який попадеться. Тому хтось і намагався витягти цінних полонених з оточення. Може, зрадник — для орків це не дивно. А може, просто хотів заграбастати цінну здобич. Та мало що там могло бути! Головне ми напевне знаємо: хоча б один з малюків живий, тепер його треба знайти і разом з ним повернутися до Рохану. Не лишати ж його в лісі без допомога лише через страх перед Фангорном!
— Стосовно мене, я не знаю, чого більше, побоююсь, — сказав Гімлі, — заходити в ліс чи плентатися степами.
— Правду кажучи, я не відчуваю в цьому лісі нічого поганого, — проказав Леголас.
— Зла він не таїть. Якщо й ховаються десь темні сили, то дуже далеко. А тут, поблизу, лише настороженість та гнів.
— Ну, на мене йому гніватися нема за що, — сказав Гімлі. — Я його нічим не образив.
— Тим краще для тебе, — посміхнувся Леголас. — Але хтось інший добряче допік Фангорну. У його хащах щось назріває. Невже ви не відчуваєте напруги? У мене навіть подих перехоплює…
— Тут задушливо, — сказав гном. — Затхлість, тління повсюди…
— Цей ліс старий, надто старий, — сказав ельф. — У ньому я відчуваю себе хлопчиськом. З того часу, як я з вами, молодиками, зв’язався, зі мною такого не траплялося. Ліс одряхлів і живе спогадами. Мені б поблукати тут у мирні часи!
— Звичайно, для тебе це щастя, — буркнув Гімлі. — Ти ж бо лісовий ельф, та й взагалі всі ельфи дивні. Гаразд, куди ти, туди й я. Але прошу тебе, приготуй лук, а я візьмусь за сокиру. Не рубати, ні! — поспішно додав він, озираючись на дерево, під яким вони стояли. — Просто на випадок несподіваних зустрічей з якими–небудь дідусями хочу мати готову відповідь. Ну, чого ж ми стоїмо?
З розмовами було покінчено. Троє мандрівників увійшли в ліс. Відбитки ніг гобітів знайшлися на березі й під деревом на узліссі. І хоча на товстій підстилці з прілого листя інших слідів не лишилося, Арагорн вирішив, що втікачі мали триматися ближче до води. Так вони вийшли до того місця, де Пін та Меррі пили воду. Сліди — одні трохи менші, інші більші — були тут зовсім виразними.
— Оце добре, — сказав Арагорн, — Обидва живі. Щоправда, відбитки двотижневої давності. І звідси вони повернули геть від ріки.
— Ми не зможемо за ними ганятися хащами Фангорну! — пробурмотів Гімлі. — Ще два–три дні; і в нас не залишиться іншого способу довести бідолахам свою дружню прихильність, окрім як померти разом з ними від голоду…
— Скільки зможемо, стільки й зробимо, — обірвав Арагорн. — Пішли!
Без особливих труднощів вони вийшли саме до того обриву, де Древес полюбляв зустрічати світанок; Сонце почало проглядати крізь хмари, що рідшали, і ліс помітно посвітлішав.
— Піднімемося й оглянемо околицю, — запропонував Леголас. — Ще й ковтнемо свіжого повітря.
Ніхто не заперечував. Піднімаючись, Арагорн уважно розглядав поверхню кам’яних сходів.
— Гобіти теж сюди дерлися, — сказав він. — І ще тут є інші сліди, дуже незвичайні, я таких не знаю. Спробуємо зрозуміти, куди поділися гобіти…
Карниз Древеса був повернутий на південний схід, але досить широкий краєвид відкривався лише зі сходу; однак і там нічого, крім нескінченних рядів дерев, друзі не побачили.
— Чому ми не пішли сюди напрямки! — сказав Леголас із досадою. — Адже могли б тут опинитися всі разом у цілковитій безпеці, якби завернули від Андуїну на другий чи третій день подорожі! Нікому не дано знати, куди приведе дорога…
— Ми, здається, не збиралися йти через Фангорн, — зазначив Гімлі.
— Однак ми тут… і хтось дуже вправно загнав нас у пастку, — спохмурнів Леголас.
— Погляньте!
— Куди? Не кожен має твої очі, Леголасе!
— Т–с–с! Тихіше! Та придивись, — прошепотів Леголас, вказуючи пальцем вниз. — З того боку, звідки ми прийшли. Ось він. Невже не помічаєш? Крадеться за стовбурами…
— Бачу, тепер бачу! — стрепенувся Гімлі. — На ньому таке брудне ганчір’я, що й не побачиш одразу. Хіба я не попереджав?
Згорблений старець кульгав лісом, важко спираючись на патерицю. Голову він опустив і на мандрівників не дивився. За інших обставин у них би знайшлося для сіромахи добре слово, але зараз усі троє напружилися, відчуваючи наближення прихованої сили — чи загрози? Старець наближався крок за кроком, і Гімлі, не витримавши, збуджено крикнув:
— До зброї, Леголасе! Натягни тятиву, приготуйся! Це Саруман. Не дай йому заговорити. Стріляй!
Леголас взявся за лук, але не поспішав натягувати. АраГорн насторожено мовчав.
— Ну, чого ти чекаєш? Що з тобою? — пошепки підбурював ельфа Гімлі.
— Не варто поспішати, — зупинив його Арагорн. — Підозра та страх — погані радники. Не годиться стиха, без попередження стріляти в невідомого. Почекаємо, подивимося.
Старий раптом прискорив ходу, несподівано швидко підбіг до підніжжя стрімчака і підняв голову. Троє друзів завмерли. Над лісом нависла мертва тиша.
Обличчя старого приховував глибоко насунутий каптур, а поверх нього — широкополий капелюх; з–під нього ледь виднівся кінчик носа й сива борода. Однак Арагорн помітив у тіні каптура гострий, ясний блиск очей.
— Радий бачити вас, дорогі друзі, — раптом сказав старець. — Мені хотілося б із вами перемовитися. Зійдете вниз, чи мені самому до вас піднятися?
І, не дочекавшись відповіді, старець підійшов до сходів.
— Ну ж бо, — крикнув Гімлі, — затримай його, Леголасе!
— Я ж сказав, що хочу поговорити, — перервав його старець. — Відклади лук, шляхетний ельфе.
Леголас мимоволі розтиснув пальці.
— А ти, пане гном, відпусти сокиру. Вважаю, ми обійдемося без сильнодіючих засобів.
Гімлі здригнувся й завмер. Старець стрибав нерівними сходинками зі спритністю гірської кози. Його дряхлість мов рукою зняло. Коли він ступив на карниз, сіре ганчір’я на мить розсунулося, відкривши щось сліпучо–біле — а може, лише здалося? Гімлі зі свистом видихнув і затамував подих.
— Дуже приємна зустріч, — сказав незнайомець, наблизившись. — Що ви тут робите? Ельф, людина та гном, і всі в ельфійських плащах! Це, напевне, особлива історія. Розповісте мені її? Ми тут нечасто приймаємо таких гостей! — Він зручно сперся на патерицю і вп’явся в мандрівників жорстким поглядом з–під каптура.
— Судячи з твоїх слів, ти тут живеш, — сказав Арагорн. — І, мабуть, добре знаєш ліс?
— Це важко визначити. Потрібно три життя, щоб осягнути розумом всі таємниці Фангорну. Але я бував тут неодноразово.
— Прошу тебе, назвись і вислови все, що хотів, — сказав Арагорн. — Ранок минає, а в нас є нагальна справа.
— А я вже все сказав! Запитав, що ви тут робите. Стосовно мого імені… — він захлинувся тихим сміхом, й Арагорна пройняла крижана дрож — не страху, а наче свіжого вітру після тривожного сну.
— Моє ім’я! Так ви його ще не вгадали? А були ж часи, воно вам всі вуха протуркотіло! Так–так, ви чули його частенько. Що ж ви не відповідаєте? Інший на моєму місці вирішив би, що у вас погані наміри… На щастя, мені дещо відомо. Ви шукаєте двох молодих гобітів, так–так, саме гобітів. Не треба витріщатись, наче ви вперше чуєте це слово. Якщо хочете знати, ваші приятелі стояли саме на цьому місці позавчора й зустрілися тут із вельми цікавою особою. Вас це на радує? А, ви хотіли б знати, куди вони поділися! Можливо, я й про це можу дещо розповісти. Але чому ми всі стоїмо? Поспішати вам уже немає куди. Сядьмо ж і поговорімо спокійно.
Він відійшов на кілька кроків, і мандрівники одразу задихали вільніше, заворушилися, — чаклунська сила відпустила їх. Гімлі знов потягся до сокири, Арагорн поклав руку на меча, Леголас підібрав із землі лук.
Не звертаючи на це уваги, старець обрав зручний камінь під відкосом карниза й незворушно всівся. Сірий рваний плащ при цьому знову розкрився, і знову промайнули білі шати.
— Саруман! — вигукнув Гімлі й рвонувся до старого, здіймаючи сокиру. — Де ти ховаєш наших товаришів? Що ти зробив з ними? Відповідай, інакше я продірявлю тобі капелюха разом з головою, і ніякі чари де допоможуть!
Однак старий виявився пругкішим за гнома. Він легко відстрибнув, випрямився і наче одразу виріс. Геть полетіли капелюх та сіре ганчір’я, відкрилось білосніжне широке вбрання — і в ту ж мить, сокира з глухим стукотом випала з руки Гімлі, клинок Андріла спалахнув у закляклій руці Арагорна, Леголас здригнувся, і стріла, пущена з лука, злетіла в небо й розсипалася іскрами.