— А я б заплатив, щоб довіку його не бачити, — піддражнив Леголас. — А коли б ненароком туди потрапив, то вдвічі більше дав би, щоб швидше вийти!
— Не бачив, а жартуєш, — дорікнув ельфові Гімлі. — Чи не прекрасні хороми твого батька у надрах Чорнолісся? У прадавні часи гноми збудували їх для вас. Але порівняно з тутешніми підземеллями це просто жалюгідний погріб! Там просторі зали, там тихий плюскіт води, чорні дзеркала озер! Коли запалили смолоскипи, і ми пішли попід склепінням, що гули відлуннями, я побачив безцінні кристали та жили золота на гладеньких стінах… Світло пронизувало наскрізь брили мармуру, вони світились, мов перлини, мов руки Володарки Галадріелі… Леголасе, ти не бачив колон, білих, і жовтих, і рожевих, як зоря, не бачив вишуканих фігур, що немов випливли зі сновидінь. Вони ростуть крапля по краплі, а зі склепіння звисають китиці тоненьких блискучих бурульок, ніжних, мов іній. Вони відбиваються у тихих озерах, а з темних вод, вкритих прозорим льодом, спливає у мерехтінні вогнів країна такої краси, що й Даріну не снилась… Там ввижаються вежі, стіни повітряних замків, але щойно впаде зверху срібляста крапля, і в колах зморщок будівлі гнуться, колишуться, як водорості на дні моря… Люди проходять, несуть смолоскипи, а далі — нові кімнати, зали, куполи, східці, коридори до самого серця гір. Печери! Хельмові печери! Як мені пощастило, що я їх побачив! Чи повіриш, чи ні, але коли треба було йти звідти, я мало не заплакав!
— Ну, коли так, бажаю тобі вийти живим з війни та навідатися до тих пречудових чертогів ще раз, — сказав Леголас. — Але чи варто сповіщати твоїх родичів? Гноми, якщо судити з тебе, жадібні до роботи — пустиш одну сімейку з молотками та зубилами, вони більше поламають, ніж люди побудувати встигли…
— Ти зовсім нас не розумієш, — обурився Гімлі. — Жоден гном не обернув би чудові печери на копальні та каменярні — навіть якщо б вони були напхані діамантами та смарагдами! Ось ти, скажімо, чи зрубав би навесні квітучий сад на дрова? Отож і ми не спаплюжили б ці заповідні місця. Може, зрідка, якомога обережніше, ми відбивали б скалочки породи тут чи там; протягом довгих років у такий спосіб відкрились би нові зали, переходи, що нині занурені в пітьму… А світло, Леголасе! Ми зробили б світильники, на зразок тих, що були колись у Казад–Думі. Аби тільки нам дозволили, ми вигнали б геть ніч, що панує там з самого дня народження гір!
— Гімлі, ти мене вразив! Я тепер майже жалкую, що не побачив такої краси. Слухай–но, давай домовимось: якщо будемо живі, помандруємо удвох світом, коли все скінчиться! Ти зі мною навідаєшся до Фангорну, я з тобою — до цих підземель.
— Гаразд, потерплю трошки, аби мати змогу показати їх тобі!
— І чим тільки ми з тобою займаємось! — сумно посміхнувся Леголас. — Не до лісу, не до печер нині… Гей, подивись–но, ми вже виїхали у степ! Чи дуже далеко звідси до Ізенгарда, Гандальфе?
— Для Саруманових круків десь п’ятнадцять ліг — п’ять від Хельмового Яру до бродів, а звідти до Ізенгарда — десять. Без поспіху до завтра доїдемо.
— Що ж ми там побачимо? — поцікавився Гімлі. — Ти вже, напевно, знаєш, а ми тільки дарма гадати будемо.
— Я був там учора ввечері, — відповів маг. — За добу багато чого могло змінитись.
Але жалкувати, що поїхали, вам точно не доведеться… хоч для цього ти й мусив покинути Осяйні Печери Агларонда.
Доїхали до роздоріжжя; Леголас притримав коня і озирнувся, щоб попрощатися з лісом.
— Там якісь очі! — раптом вигукнув він. — Чиїсь очі за гіллям!
Всі зупинились. Леголас розвернув коня.
— Ні, ні! — зарепетував Гімлі. — Якщо ти збожеволів, їдь туди, будь ласка, але спершу відпусти мене, я зійду на землю! Навіщо тобі ці очиська!
— Облиш, Леголасе, — попрохав Гандальф. — Не повертайся до лісу. Ще не час…
На межі лісу з’явились три дивовижних істоти. Величезні, мов тролі, не менше десяти футів на зріст, одягнені у цупкі сірі чи брунатні сорочки — а може, то була їхня власна шкіра. Довгі руки та ноги з багатьма пальцями, волосся жорстке, а бороди кучеряві, як мох. Вони дивилися на північ великими і серйозними очима, навіть не помічаючи подорожніх. Один з них підніс долоні, складені трубою, до рота та… чи то заспівав, чи то вигукнув незрозуміле, дзвінке, довге слово; здаля йому відповіли у той же співучий спосіб, а з півночі з’явились ще троє таких самих істот. Вони крокували, високо підіймаючи ноги, мов чаплі на болоті, але навіть якби чапля летіла, не наздогнала б їх. Охоронці Теодена взялися за мечі.
— Не треба, — сказав Гандальф. — Це звичайні пастухи. Вони не вороги вам, просто мають свої справи та не цікавляться іншими.
— Пастухи! — вигукнув Теоден. — Де ж їхня худоба? Хто це, Гандальфе? Ти, здається, єдиний серед нас бачиш їх не вперше ..
— їхня худоба — ліс. Ти забув казки, що чув у дитинстві? Діти твоєї країни відповіли би тобі. Ти, правителю, бачив ентів — ентів Фангорну, недарма ви звете його лісом ентів! Ви для них — теж лише швидкоплинна згадка. Всі довгі роки, від Еорла Юного до Теодена Старого для них — хвилина, а всі подвиги Еорлингів — суєта…
— Енти, — задумливо промовив Теоден, помовчавши. — Ось де розгадка таємниці цього лісу! Я дожив до дивних часів! Ми пасли стада, орали лани, будували, бенкетували, а коли треба було допомогти Гондору, бралися до зброї. Іншого життя ми не знали, воно здавалось нам єдино можливим способом життя. До всього іншого ми були байдужі. Тільки в піснях жевріли спогади про минувшину, і ми переказували їх нашим дітям без якогось наміру, за звичкою. А тепер пісні втілюються, тіні набувають життя…
— Ти маєш радіти з цього, правителю. Лихо чигає не тільки на скороминуче людське життя, але й на довічне буття легендарних племен, і ви стали союзниками, навіть не познайомившись.
— А все ж таки мені невесело, — похитав головою Теоден. — Навіть якщо доля буде до нас прихильна і ми переможемо, скількох дивних речей не стане навколо нас…
— Ми мусимо вибирати. Лиха, що посіяв Саурон, ми дощенту не випалимо ідо решти не зітремо. Але тому, хто зробив перший крок, треба подолати веєь шлях до кінця…
Звечоріло; небо над рівнинами було ще багряне, ніби розтоплене, по небові носилися зграї круків–стерв’ятників. З роздратованим карканням вони повертались до своїх гнізд на кручах.
— Ось кому було досхочу поживи нині, — зауважив Еомер.
Загін повільно посувався пагорбистим степом, і так само повільно розтягала ніч над світом темне полотно. Місяць, вже майже вповні, викотився з–за гір і засвітив свій білий паперовий ліхтарик. Броди наближались. Вітер приніс сумовите вовче скигління. Роханці їхали засмучені: зовсім недавно тут попрощалося з життям чимало їхніх товаришів.
Ізена текла низом глибокого, порослого травою яру. Дорога спускалась до неї широкою смугою, що залишили дощі, а на тім березі круто підіймалась. Поперек річки поклали колись у три ряди каміння для пішоходів, а коні могли пройти поміж рядами; посередині русла вода намила піщаний острівець, і завжди ще здаля можна було почути шум води, що б’ється об каміння. Зараз над Ізеною запала глуха тиша. Річище обміліло, стало видно мул та пісок на дні.
— Від якої хвороби змарніла наша красуня? — спитав Еомер. — Саруманові не первина руйнувати живу красу. Може, це він висушив витоки Ізени?
— Можливо, що й він, — відповів Гандальф.
— Несила мені їхати напрямки, — пробурмотів Теоден. — Тут птахи та звірина ласують тілами відважних…
— Іншої дороги нема, — суворо сказав Гандальф. — Але ти побачиш там також дещо втішне. Твої воїни не стали вовчою їжею. Ті бенкетують нині на стерві своїх приятелів–орків.
Помітивши Гандальфа у світлі місяця, на світлосяйному коні, вовки порозбігались на всі боки та видивлялися з темряви жовтими сліпаками. Нападати на живих вони побоювались. Роханці, не вмочивши чобіт, дісталися до середини броду.
— Тепер дивіться, — сказав Гандальф.
На острівці височів курган: верхівка прикрашена кам’яним вінцем, по схилах повтикані списи.
— Тут спочили всі ті, хто загинув біля бродів!
— Хай буде земля їм пухом, — сказав Еомер. — Списи поіржавіють, ратища зітліють, а вони вічно будуть охороняти спокій Ізенських бродів…
— І про це ти подбав, друже? — сказав із захватом Теоден. — Дуже багато ти встиг за одну ніч!
— Мені допомагав Тінебор, — сказав маг. — Та й не тільки він. Чутки перебільшили кількість загиблих. Набагато більше народу встигло розсіятись по степу. Всіх, кого пощастило зустріти, я зібрав, частину відіслав Еркенбрандові, інші допомогли мені тут, а потім поїхали до Едорасу. Хоча Саруман всі сили послав проти Гірського Рогу, багатства Золотого Двору могли спокусити грабіжників або вовкулаків. Але тепер твій дім неушкоджений і радісно зустріне тебе.
— Так само, як я його, — додав Теоден, — хоч як би мало мені не залишилось жити там.
Коли переїхали на той берег та попрощались з курганом, понад рікою знов залунало протяжливе вовче скигління.