— Ба, он воно як! — засміявся Гандальф. — Отже, це Саруман доручив вам стерегти ворота у час, вільний від споживання їжі?
— Ні, високошановний пане, — поважно відповів Меррі. — Ця дрібниця не привернула його високої уваги. Він дуже зайнятий… Нас поставив Древес, він тепер головує над Ізенгардом. Він звелів зустріти правителя Рохану та привітати його, вживши належні вирази. Що я саме й зробив, у міру моїх слабких сил.
Гімлі вже не міг більше стримуватись:
— А нас ти привітати не збираєшся? Для Леголаса та для мене навіть слівця не знайдеш? О пройдисвіти, волоцюги, лиходії хутроногі! Гарненько влаштувались! Ми двісті ліг нишпоримо бездоріжжям, степами та хащами, б’ємося, життям ризикуємо заради них, а вони? Лежать черевцем догори, бенкетують та ще люлечками попихкують! А щоб же тебе муха брикнула! Люльки! Звідки тютюнець, шахраю? Молот і ковадло! Ще хвилинка, їй–бо, я б луснув від злості… чи від щастя, не знаю…
— Гімлі випередив мої слова, — сміючись, сказав Леголас. — Тільки мене більше цікавить, звідки вино!
— Не знаю, як чогось іншого, а кмітливості ви не надбали, — сказав Пін, напіврозплющивши одне око. — Знаходите нас на полі перемоги, — він розплющив друге око, сів та потягся, — серед військової здобичі, та ще питаєте, звідки в нас ці крихти цілком заслужених благ!
— Цілком заслужених? — пирхнув Гімлі. — Оце так я вам зразу й повірив!
Вершники сміялись, слухаючи цей обмін люб’язними промовами.
— Відразу видно, що зустрілись добрі друзі, — зауважив Теоден. — Отже, це й є твої загублені малюки, Гандальфе? Щодня нові дива! Якщо я не помиляюсь, ми бачимо напівросликів, чи, по–нашому, гобітанців?
— Гобітів, правителю, якщо буде ваша ласка, — поправив Пін.
— Гобіти? — повторив Теоден. — Звучить незвично, але схоже. Гобіти! Все, що мені доводилось про вас чути — це ніщо порівняно з дійсністю!
Меррі вклонився. Пін теж підвівся та відповів з низьким уклоном:
— Дякую за добре ставлення, правителю. Але уяви собі: скільки різних країн ми пройшли, але ніде навіть не чули про гобітів, ви перші!
— Наш народ колись жив на півночі, — сказав Теоден, — але, на жаль, наші відомості дуже неповні. Кажуть лише, що десь далеко, за горами та долинами живуть напіврослики, що риють нори у піщаних схилах; про які–небудь славетні подвиги цього племені нічого не кажуть, вони, здається, не люблять зайвого клопоту та ховаються від людей, миттю зникають і змінюють голос на зразок пташиного. Зате тепер я знаю більше за всіх! Наприклад, ніхто не знав досі, що ви вмієте пускати дим.
— Ну, це простий фокус, — відповів Меррі. — Ми цьому вже давно навчились. Першим виростив справжнє зілля для люльок у своєму городі Тобольд Люлькас з Довгонора, що в Південній Чверті, 1070 року нашого літочислення. Як саме старий Тобі видобув це зілля, ми…
— Правителю, обережно! — попередив Гандальф. — Цим гобітам тільки дай — вони як заходяться згадувати знамениті бенкети та інші історичні події, то не заспокояться, поки не переберуть всіх родичів до дев’ятого коліна включно. Відкладемо з твого дозволу тютюнову історію батьків та дідів до спокійнішої години. Краще скажи, Меррі, де Древес?
— Пішов на північний бік попити чистої водиці. Енти майже всі теж там, з ним, але вони ще повернуться, щоб скінчити тут свою справу.
Меррі показав на вируюче озеро. Здалека долинув гуркіт та тріск, немов хтось розірвав цупке полотно, і дзвінкі, радісні вигуки.
— Отже, Ортханк ніхто не охороняє? — спитав Гандальф.
— По–перше, досить вже й водяної перешкоди, — відповів Меррі, — а по–друге, там Брегалад і ще дехто. Придивіться! Бачите, які стовпи вкопав Саруман, а які самі по собі стоять?
— Так, там, під вежею, стоїть ент з довгим волоссям, — сказав Леголас. — Опустив руки та й завмер, мов стовп.
— Древес нічого не велів мені сказати? — спитав Гандальф. — Чи його доручення вилетіли з ваших голів, щойно ви побачили повні миски?
— Велів, — анітрохи не зніяковів Меррі. — Я саме збирався сказати, але ж ви позасипали мене запитаннями… Наказано передати: якщо правитель Рохану і Гандальф будуть ласкаві під’їхати до північної стіни, Древес буде радий їх побачити. Я, зі свого боку, можу додати, що там же приготовлений обід з найкращих ласощів, які власноручно відібрав я, ваш покірний слуга!
І Меррі знову поважно вклонився. Гандальф погрозив йому кулаком:
— З цього і треба було починати! Поїхали, Теодене! Нам треба ще обминути озеро, але це не дуже далеко. Древес розповість тобі багато цікавих речей, адже він і є Фангорн, найстаріший та наймудріший з ентів.
— Поїхали, — кивнув головою Теоден. — До побачення, славетні гобіти! Я охоче запросив би вас на гостини до мого дому. Там би ми посідали у затишку, і ви б розповіли мені все, що завгодно, про ваших предків, починаючи хоча б і зі створення світу, про старого Тобольда та його зілля… А поки що — до побачення!
Гобіти разом вклонились.
— Ось, значить, який він, ярл Рохану, — шепнув Пін. — Симпатичний старий. Чемний…
Розділ 9
ЩО МОЖНА ЗЛОВИТИ В КАЛАМУТНІЙ ВОДІ
Арагорн, Гімлі і Леголас не поїхали з Гандальфом. Гобіти спустились до них, коней відпустили пастись та всілись усі разом на руїнах.
— Здається, наше полювання скінчилось, — сказав Арагорн, придивляючись до гобітів. — Навіть не віриться. І куди нас доля закинула!
— Саме час нам, скромним мисливцям, розгадати нарешті свої скромні загадки, — запропонував Леголас. — Поки значні особи зайняті значними справами…
— І ми хотіли б вас послухати, — попросив Меррі. — Древес дещо розповів, але в нього відомості не повні.
— Давайте по порядку, — заперечив Леголас. — Ми вас шукали, а не навпаки, ми й питати будемо перші.
— І першими трохи поїмо, — додав Гімлі. — В мене голова аж тріщить, та й полудень давно минув. Я багато чого пробачу цим шибеникам, якщо вони наділять нас хоч чимось зі своїх трофеїв!
— Дамо, дамо тобі і поїсти, й попити! — пообіцяв Пін. — Як тобі зручніше — подавати сюди чи пообідаємо у кордегардії? Бо ми обідали під відкритим небом, щоб, не змикаючи очей…
— Наскільки я встиг зауважити, принаймні одне око ви змикали, — перервав його Гімлі. — Ноги моєї не буде у орчій конурі, а орчих запасів і до вуст не візьму!
— А тебе ніхто й не примушує, — сказав Меррі. — Можеш повірити, нам орки теж до смерті набридли. Але Саруман не зовсім з глузду з’їхав, оркам ворота стерегти не доручав. Тут стояли люди, вони мали особливі пільги, і харчі їм постачали відбірні.
— І тютюнець? — спитав Гімлі.
— Тютюнець — це вже окрема історія, — ухильно відповів Меррі. — По обіді про все дізнаєшся.
Гобіти провели дорогих гостей під арку, потім у двері наліво, далі по східцях до просторої кордегардії; там стояв довгий стіл, у високому каміні горіли уламки деревини. Раніше у приміщенні було, мабуть, тьмаво, бо єдине вікно виходило до підворіття — але тепер крізь пролом проходило доволі світла.
— Хмизу в нас бракує, — вибачився Пін, — бо дрова, скільки ми не шукали, всі вогкі. Але тяга відмінна — видно, камін ще цілий. Відтак я вам зараз грінок підсмажу, бо хліб тут зовсім черствий.
Вони посадили друзів за стіл, а самі щезли у коморі та повернулись навантажені посудом, пляшками й різноманітними наїдками.
— Не відвертай носа, друже мій Гімлі, — сказав Меррі, виваливши на стіл все, що приніс. — Це не корм для орків, а їжа, яка личить людині, як висловився б шановний Древес. Що будеш пити — вино, пиво? Маємо пречудове барильце! Ось першокласна шинка, ось грудинка — можемо підсмажити пару скибок. Правда, зеленини ніякої нема — постачання кепське, останнім часом привозу не було. І солодкого нічого, крім хліба з медом. Згодиться?
— Ще й як! Вважай, що ми розрахувалися!
Гобіти пригощали та пригощались самі, немов і не обідали. «У доброму товаристві гріх не попоїсти», — казали вони.
— Які дбайливі! — сміявся Леголас. — А якби ми нині не з’явились, ви з чемності складали б товариство один одному?
— Прошу не прискіпуватись! — образився Пін. — В полоні нас, можна сказати, майже не годували, та й раніше — хіба то харчування! І не пам’ятаю, коли ми всі востаннє їли досхочу!
— Однак піст вам не зашкодив, — зауважив Арагорн. — Ви, братці, так би мовити, розквітли.
— Вірно, — підтвердив Гімлі, дивлячись на друзів поверх келиха з вином. — Волосся густе стало, завилося, я б сказав навіть, що ви підросли, якщо це можливо у гобітів вашого віку. Древес, видно, вас голодом не заморив!
— Що ні, то ні, — визнав Меррі, — але енти тільки п’ють, а чи водою наїсися?
Звісно, трунки Древеса корисні, але нам важко без чогось істотнішого.
— А, то ви пили воду ентів! — вигукнув Леголас. — Тоді не варто дивуватися вашому розквіту. В старих піснях воді Фангорну надають чудодійні властивості.