Дорослого звали Ерік «Расті»
Еверет, він був помічником лікаря на ім'я Рон Гаскелл, котрого сам Расті подумки називав Дивовижним Чудотворцем Країни Оз.
, поцілувався з бетоном і добряче розідрав собі гомілку. Не те щоб геть серйозна травма, але й не просто подряпина.
— Чувак, електрику знов увімкнули, — ознайомив його з новиною Майстер Дрейк.
— Це генератор, чувачок, — відповів Расті. — Тягне на собі весь шпиталь разом з амбулаторією. Круто, ге?
— Олдскульно, — погодився Майстер Дрейк.
Якийсь час дорослий із підлітком мовчки розглядали шестидюймову рану на гомілці Бенні Дрейка. Очищена від бруду й крові, вона вже не здавалася надто жахливою. Міський ревун замовк, натомість звіддаля долинули звуки автомобільних сирен. А тоді раптом заревла й міська пожежна сирена, аж вони обоє здригнулися.
— суміш знеболювальних, що він її по-старосвітському називав новокаїном. Чекав, щоб узятися врешті до акуратного очищення рани, сподіваючись не завдати хлопцю болю, більшого за той, якого неможливо було уникнути.
— Десь так.
— Bay, бейбі! — вигукнув Бенні. — Сигнал до атаки: три синіх свистки.
Расті розреготався.
— То ти крутонув повну трубу
перед тим, як вілсонутися? — йому це дійсно було цікаво, як колишньому бордеру, котрий сам уже давно покинув це діло.
— Лиш половинку, але відчуття було чумове! — розквітнув Бенні. — А скільки швів треба, як ти гадаєш? Коли Норрі Келверт гепнулася з парапету в Оксфорді минулого літа, їй наклали дванадцять.
— Та ні, так багато не буде, — запевнив Расті. Він знав цю Норрі, дівчинку міні-готку, чиїм головним бажанням, як здавалося, було вбитися на скейтборді раніше, ніж вона встигне народити від якогось байстрюка. Расті натиснув кінчиком голки біля рани. — Відчуваєш тут?
— Атож, чувак, сповна. А ти чув, як там щось грюкнуло таке, ніби стрельнуло?
Сидячі в трусах на оглядовому столі, з підкладеним під закривавлену ногу паперовим рушником, Бенні махнув рукою приблизно в південному напрямку.
— Та ні, — відповів Расті.
Насправді він чув два звуки, і не на постріли схожі, а на вибухи, на превеликий жаль. Треба швидше закінчувати з хлопчиком. А де ж той Чудотворець? Робить обхід, казала Джинні. Що, швидше за все, означає — хропе в докторській спочивальні лікарні імені Кетрін Рассел. Там і таким чином здебільшого й відбувалися тепер обходи Чудотворця.
— А тепер відчуваєш? — Расті знову вколов голкою. — Не дивися туди, зір тебе обманює.
— Ні, дядю, нічого. Ти дуркуєш зі мною.
— Аж ніяк. У тебе там уже заніміло. — «І від страху також», — подумав собі Расті. — Гаразд, почнемо. Ляж на спину, розслабся і насолоджуйся польотом на лайнері авіакомпанії «Кеті Рассел». — Він промив рану стерильним фізіологічним розчином, очистив, підрівняв своїм надійним скальпелем № 10. — Буде шість швів найкращою, яка тільки в мене є, нейлоновою ниткою.
— Супер, — промовив хлопець і тут же додав: — Мене, здається, нудить.
Расті подав йому спеціально розрахований на такі випадки лоток, ригальник, як вони його тут називали.
— Блюй сюди, а якщо хочеш, можеш і відключитися.
Бенні не зомлів. І не зблював. Расті вже накладав на рану стерильну пов'язку, коли пролунав короткий стук у двері й до кімнати зазирнула Джинні Томлінсон.
— Я можу перемовитися з тобою хвильку?
— Не хвилюйся за мене, — сказав Бенні. — Мені зараз гарно, як ото після того, коли довго терпів, а тоді помочився. — Такий собі ґречний чувачок.
— Расті, ходімо до холу? — спитала Джинні. На хлопця вона й оком не скинула.
— Бенні, я скоро повернуся. Сиди спокійно, розслабляйся.
— Без проблем. Прохлаблятимуся.
Расті пішов услід за Джинні.
— Ургентна пора? — спитав він. Позаду Джинні в пронизаній сонцем почекальні сиділа, похмуро втупившись у книжку з ефектною красунею на обкладинці, мати Бенні.
Джинні кивнула.
— На сто дев'ятнадцятому, біля межі з Таркер Міллом. І ще одна аварія, на іншій
, з якої лунали жваві балачки: голоси, наскакуючи один на інший, підстрибували, мов кукурудзинки на пательні.
— Викинь оту свою канцерогенну гидоту та поїхали, — сказав Расті. — Ти ж знаєш, куди нам треба?
Твіч стрельнув убік недопалком. Попри його прізвисько
, він був найспокійнішим санітаром з усіх, кого знав Расті, а це немало.
— Я знаю, що Джин-Джин тобі сказала — межа між Таркером і Честером, так?
— Так. Якийсь фургон перекинувся.
— Ну, а тепер плани змінилися. Нам треба в інший бік. — Він показав на південь, де здіймався товстий стовп диму. — Ти ніколи не мріяв побачити місце авіакатастрофи?
— Я бачив. На військовій службі. Двоє хлопців. Те, що від них залишилося, можна було намазувати на хліб. Мені цього достатньо, то ти тут новачок. Джинні каже, там усі загинули, так навіщо…
— Може, так, а може, й ні, — відповів Твіч. — Але тепер там ще поліг і Перкінс, хоча, можливо, він іще живий.
— Шеф Перкінс?
— Саме він. Гадаю, перспективи нікудишні, якщо серцевий стимулятор йому вибухнув крізь груди геть назовні — так повідомив Пітер Рендолф — але ж він шеф поліції. Відважний вождь.
— Твіче, друже, стимулятор не може вибухнути таким чином. Це абсолютно неможливо.
— Тоді, можливо, він іще живий і від нас буде якась користь, — сказав Твіч. На півдорозі до кабіни він дістав сигарети.
— У машині ти палити не будеш, — застеріг Расті.
Твіч сумно поглянув на нього.
— Якщо не поділишся, звісно.
Твіч зітхнув і вручив йому пачку.
— А, «Марлборо», — промовив Расті. — Мій найулюбленіший сорт дурі.
— Ти мене вбиваєш, — відгукнувся Твіч.
5
Вони проскочили на червоне світло в центрі міста на Y-подібному перехресті, де шосе 117 вливалося в шосе 119, під виючою сиреною, обидва з сигаретами в зубах, як ті чорти (вікна навстіж, за звичним стандартом), слухаючи, про що там люди теревенять по радіо. Расті мало що з тих балачок розумів, одне лиш знаючи напевно: працювати йому доведеться допізна.
— Друже, я не знаю, що там трапилося, — промовив Твіч. — Хоча ми точно побачимо справжню авіакатастрофу. Тобто місце катастрофи, але де вже нам кривити писки біля чужої миски.
— Твіче, ти просто якийсь собака скажений.
Рух був жвавий, люди здебільшого теж їхали в південному напрямку. У когось там, напевне, були якісь справи, але Расті подумав, що більшість із них, як ті мухи в людській подобі, летять на запах крові. Твіч без проблем обігнав за раз вервечку з чотирьох машин; на зустрічній смузі шосе 119, що вела на північ, було на диво порожньо.