— Алло? — промовила вона, і щось таке, мабуть, було в її голосі, бо Горес в очікуванні під дверима тепер, коли його вигуляли й нагодували, більш ніж готовий до нічної експедиції, нашорошив вуха й озирнувся на неї.
— Місіс Шамвей? — чоловічий голос, уривчастий, офіційний тон.
— Міс Шамвей. З ким я говорю?
— Говорить полковник Джеймс Кокс, міс Шамвей. Армія США.
— І чим завдячую я такій шані, як цей ваш дзвінок? — вона відчула сарказм у власному голосі, і їй це не сподобалось — це непрофесійно. Але їй було лячно, і сарказм в неї завжди проявлявся як реакція на страх.
— Мені потрібно зв'язатися з особою на ім'я Дейл Барбара. Ви знаєте таку людину?
Звісно, вона знала Барбару. І була здивована, побачивши його цього вечора в «Троянді-Шипшині». Чи він не здурів, залишившись у місті, і хіба сама Розі не казала їй учора, що він попередив її про своє звільнення? Випадок із Дейлом Барбарою був лише однією з сотень відомих Джулії подібних історій, про які вона так і не написала. Видавцю газети в маленькому місті доводиться залишати невідкупореними чимало банок з хробаками. Мусиш вибирати своє поле бою. Так само, як — вона була цього певна — його обрали для себе Джуніор Ренні з його друзями. Поза тим, вона мала великі сумніви щодо істинності пліток про зв'язок між Барбарою й Ейнджі, найріднішою подругою Доді. Перш за все тому, що Барбара, на її думку, мав кращий смак.
— Міс Шамвей? — Холодно, офіційно. Голос ззовні. Лише тільки через це її мусив дратувати цей голос. — Ви тут?
— Я тут. Так, я знаю Дейла Барбару. Він куховарить у ресторанчику на Мейн-стрит. Так що?
— Схоже, він не має мобільного телефону, а ресторан не відповідає…
— Там зачинено…
— …а дротовий зв'язок, звісно, не працює.
— Здається, в нашому місті сьогодні ніщо не працює як слід, пане полковнику Кокс. Включно з мобільними телефонами. Хоча я зауважила, що ви без будь-яких проблем додзвонилися до мене, що наводить на думку, чи не саме на вас лежить відповідальність за все це. — Ця її гнівна тирада — як і сарказм, породження страху — саму її здивувала. — Що ви наробили? Люди, що це ви там наробили?
— Нічого. Наскільки мені відомо, нічого.
Її це так здивувало, що вона розгубилася, не знаючи, що сказати далі. Це було так не схоже на ту Джулію Шамвей, яку добре і давно знали мешканці Мілла.
— Щодо мобільних, так, — промовив він. — Вхідні й вихідні дзвінки з Честер Мілла зараз заблоковано. В інтересах національної безпеки. І, з усією моєю повагою, мем, на нашому місці ви зробили б так само.
— Сумніваюсь.
— Справді? — промовив він зацікавлено, не гнівно. — У безпрецедентній для всього світу ситуації, де задіяно технологію настільки далеку від розуміння нами й будь-ким?
І знову вона змовчала, забарившись із відповіддю.
— Мені зараз важливо поговорити з капітаном Барбарою, — промовив він, повернувшись до оригінального сценарію. Власне, Джулія була здивована, що він взагалі так далеко був відійшов від свого першого питання.
— Капітаном?
— У відставці. Ви можете його знайти? Візьміть із собою мобільний телефон. Я дам вам номер, за яким дзвонити. Цей канал прохідний.
— Чому я, пане полковнику? Чому б вам не зателефонувати до нашої поліції? Або комусь з міських виборних? Я певна, що всі троє в місті.
— Навіть не намагатимуся. Я сам виріс в маленькому містечку, міс Шамвей…
— Щасливчик.
— … тож досвід мені підказує, що міські політики знають мало, міські копи багато, а видавець міської газети знає все.
Проти волі вона розреготалася на цю його фразу.
— Навіщо вам марудитися з телефонним дзвінком, якщо ви можете зустрітися з ним віч-на-віч? У моєму супроводі, звичайно. До речі, я якраз виходила з дому, щоби поїхати до свого боку бар'єра, коли ви подзвонили. Знайду Барбі, і ми…
— Він так себе по-старому й називає, невже? — здивовано перепитав Кокс.
— Я його розшукаю й привезу з собою. Влаштуємо міні-прес-конференцію.
— Я не в Мейні. Я в окрузі Коламбія. На Об'єднаному комітеті начальників штабів.
— Я мушу бути вражена? — Та так воно й було, трохи.
— Міс Шамвей, у мене нема зайвого часу, гадаю, у вас теж. Тож, в інтересах нагального вирішення цієї проблеми…
— А це можливо, як ви вважаєте?
— Перестаньте, — обірвав він її. — Не маю сумнівів, перш ніж очолити газету, ви були репортеркою, я певен, ставити запитання для вас цілком природно, але наразі фактор часу — головний. Ви можете виконати моє прохання?
— Можу. Але якщо вам потрібен він, ви отримуєте й мене. Ми виїдемо на шосе 119 і звідти зателефонуємо вам.
— Ні, — промовив він.
— Чудово, — ласкаво відгукнулася вона. — Вельми приємно було потеревенити з вами, пане полковни…
— Дайте мені договорити. З вашого боку шосе № 119 тотально ФУБАР
. Це означає…
— Мені відомий цей вираз, полковнику, я читала книжки Тома Кленсі
. Що саме ви мали на увазі щодо шосе 119?
— Я хотів сказати, що зараз там, вибачте за вульгарність, як у ніч відкритих дверей у безплатному борделі. Половина населення вашого міста заставили своїми легковиками й пікапами обидва узбіччя дороги і частину якогось пасовища.
Вона поклала фотоапарат на підлогу, дістала з кишені плаща блокнот і записала:
, вони вибухнуть.