— Нечупара Сем Вердро, щоб я так жив, — промовив він. — Гадство! А ще ж навіть і пів на десяту немає!
— Хто це, Сем Вердро? — перепитав Джуніор.
Вуста Фредді перетворилися на суцільну білу лінію, пам'ятну Джуніору ще з його футбольних часів. Це був той самий вираз обличчя Фредді:
, — проскиглив Сем. — Мені треба.
. На ньому були брудні полотняні штани, майка «Led Zeppelin»
і старі капці з затоптаними задниками. Підстригався він останній раз, либонь, ще коли Буш II високо стояв у соцопитуваннях. — Маю право. Вільна країна. Так написано в Конституції Незалежності.
— У Міллі дію Конституції відмінено, — сказав Джуніор, сам не уявляючи того, що промовляє зараз чисте пророцтво. — Тож давай, ушивайся звідси геть.
Боже, як він гарно почувався! За якийсь день він перейшов від мороку безнадії до осяйного завзяття.
— Але…
У Сема затремтіли губи, він намагався сформулювати якісь аргументи.
Джуніор з відразою й захопленням помітив, що на очах старого пердуна виступили сльози. Сем простягнув уперед руки, які тремтіли ще гірше за його розтулені губи. Він мав лише один аргумент, хоч як важко йому було користатися ним на очах у публіки. Але нічого іншого не залишалося.
— Джонні, мені дуже треба. Серйозно. Хоч трішечки, щоб подолати трясучку. Останню, і все. Я ні в що не встряватиму. Клянуся іменем моєї матері. Відразу ж піду додому.
Домом Сему Нечупарі слугувала халупа посеред гидотно лисого, утиканого старими автозапчастинами подвір'я.
— То, може б, я… — почав Джонні Карвер.
Фредді його проігнорував.
— Нечупаро, у тебе в житті не може бути останньої пляшки.
— Не називай мене так, — скрикнув Сем Вердро. Сльози пролилися йому з очей і поповзли по щоках.
— Старигане, в тебе матня розстебнута, — промовив Джуніор і в ту мить, як Сем нахиляв голову, щоб поглянути на свої м'яті штани, Джуніор ткнув пальцем йому під відвисле підборіддя і тут же ущипнув за шнобель. Авжеж, древній шкільний трюк, але незмінно чарівний. Джуніор навіть примовку, популярну в початкових класах, згадав: — Брудний одяг, маєш носа!
Фредді Дентон реготнув. Засміялися й кілька інших людей. Посміхнувся навіть Джонні Карвер, хоча й нехотя.
— Забирайся звідси, Нечупаро, — наголосив Фредді. — День стоїть гарний. Ти ж не хочеш його згаяти в камері.
Проте щось — чи то кличка Нечупара, чи те, що його вщипнули за ніс, чи й те, й інше разом — звільнило залишки тієї люті, яка була наганяла жах на Семових колег, коли він сорок років тому працював лісорубом на канадському березі річки Мерімачі. Його губи і руки припинили тремтіти, принаймні на якийсь час. Очі, якими він втупився у Джуніора, спалахнули, він кволо, проте явно зневажливо прокашлявся. Коли Сем заговорив, у голосі його не чутно було й сліду колишньої плаксивості.
— Пішов ти нахер, пацан. З тебе ніякий коп, і футболіста з тебе ніколи справжнього не було. Тебе в коледжі навіть у запасну команду не взяли, як я чув.
Він перевів погляд на офіцера Дентона.
— А ти, Псюро Депутатський
. У неділю після дев'ятої ранку продаж дозволено законом, ухваленим ще в сімдесятих. І не треба тут нікому
БОНЬГ!
— Цього чоловіка заарештовано за порушення громадського порядку, непокору поліцейському офіцеру і замах на напад! — оголосив він тим трубним голосом, що добре був пам'ятний Джуніору ще з його часів на футбольному полі. Почутий з бокової лінії, він щоразу його дратував. Тепер же він звучав просто чарівно.
«Схоже, я старшаю», — подумав Джуніор.
— А також його заарештовано за порушення нового протиалкогольного правила, введеного шефом Рендолфом. Подивіться уважно! — Він струснув Сема. Кров бризнула навсібіч із Семового лиця й брудного волосся. — Громадяни, у нас зараз кризова ситуація, але тепер у місті новий шериф і він її врегулює. Призвичаюйтеся, перебувайтесь, навчіться отримувати задоволення. Така вам моя порада. Керуйтесь нею, і я певен, ми прекрасно переживемо цей стан. А хто буде протидіяти… — він показав на Семові руки, замкнуті за його спиною в кайданки.