—
…
— Стейсі, а літак Чака Томпсона? Я бачив, як його новий «Пайпер» пролітав неподалік. Доволі низько.
— Шефе, я не знаю, я вам переказала все, що мені наказав Пітер.
Бренда, аж ніяк не тупиця, вже сиділа за кермом свого авто, щоб звільнити виїзд і темно-зелена машина шефа могла здати задом на вулицю. Радіоприймач вона поставила біля невеличкої купки вже згорнутого ним листя.
— Окей, Стейсі. На вашому кутку теж електрику вибило?
— Так, і дротовий телефонний зв'язок пропав. Я по мобільному. Щось, мабуть, погане трапилося, правда?
— Сподіваюся, ні. Ти можеш зараз посидіти в конторі, прикрити нас? Я певен, що там зараз нікогісінько й не замкнено.
— Я буду там за п'ять хвилин. Зв'язуйтесь зі мною через базову систему.
— Тоді Роджер
.
Бренда пішки повернулася на під'їзну алею, і тут якраз увімкнулася й міська сирена, її виття здіймалося й спадало хвилями і від цього звуку, як це бувало завжди, у Дюка Перкінса стиснуло груди. Одначе він не забув обняти Бренду. Вона ніколи потім не забувала, що він знайшов на це хвильку.
— Нехай тебе це не хвилює, Бренні. Ця штука запрограмована так робити завжди, коли вимикається магістральна лінія електропостачання. За три хвилини вона замовкне. Чи за чотири. Забув, скільки точно.
— Я знаю, але все одно ненавиджу її. Той ідіот Енді Сендерс був увімкнув цю сирену одинадцятого вересня, ти пам'ятаєш? Ніби ті терористи-самогубці збиралися націлити наступний літак
— маріонеткою на колінах у Великого Джима Ренні.
— Я мушу їхати, люба.
— Розумію, — вона пішла слідом за ним до машини. — А що там? Ти вже щось знаєш?
— Стейсі сказала, що на сто дев'ятнадцятому зіткнулися літак і вантажівка.
Бренда нерішуче посміхнулася.
— Це такий жарт, правда?
— Зовсім ні, якщо в літака щось трапилось з двигуном і пілот намагався аварійно приземлитися на шосе, — пояснив він.
Посмішка на обличчі Бренди зів'яла, а стиснута в кулак права рука упокоїлась у западині між її грудей, Дюк надто добре знав цей жест. Він протиснувся за кермо і, хоча начальницький «крузер» був ще доволі новим, шеф посовався, вмощуючи свій зад, бо вже встиг продавити зручні вм'ятини на сидінні. Дюк Перкінс не був легким на вагу.
— Якраз у твій вихідний! — схлипнула вона. — Це просто-таки ганьба! У той час, як ти вже міг бути на повноцінній пенсії!
— Від мене їм дістаються лише суботні недоїдки, — відповів він їй іронічно, іронія була робленою, день обіцяв бути довгим. — Я є такий, як є, Господи. Покладеш для мене в холодильник пару сендвічів, добре?
— Лише один. Ти й так уже занадто обважнів. Навіть доктор Гаскелл про це казав, а він ніколи нікому не дорікає.
— Ну, нехай, один так один…
Він смикнув важіль на задній хід… а потім перевів його назад на нейтралку.
Висунувся з вікна, і вона зрозуміла, що він бажає поцілунку. І вона його поцілувала, смачно, тимчасом як міська сирена краяла хрустке жовтневе повітря, вона припадала своїми вустами до його вуст, а він гладив їй збоку по шиї, і це було те, від чого її завжди брав дрож, те, що тепер він так рідко їй дарував.
І цей його дотик посеред сонячного дня вона теж запам'ятала назавжди.
Вона ще щось гукнула йому вслід, коли він викочувався на вулицю. Він не розчув до пуття, що саме. Подумав, що таки дійсно йому варто піти перевірити вуха. Хай вже припишуть слуховий апарат, якщо необхідно. Хоча, ймовірно, це стане саме тим приводом, що надасть можливість Рендолфу з Великим Джимом остаточно вигнати його геть під стару сраку.
Дюк натиснув на гальма й знов висунувся з вікна.
— Берегтися з моїм
.
— О, авжеж, як скажеш! — гукнув він їй у відповідь і поїхав геть. Наступного разу вона побачила його вже мертвим.
в Касл Року, встигши просунутись від «Біллі, ти забагато п'єш» та «Занадто ти прискіплива, Бандо» до «Недарма мама була проти, щоб я виходила за тебе» та «Ну чому тобі завше треба бути такою курвою». За останніх пару років їх чотирирічного шлюбу весь цей набір викликів-відгуків було вже добряче заяложено, але цього ранку Біллі раптом відчув, що вже край. Він різко, не просигналивши, не скинувши швидкості, завернув на широку асфальтовану стоянку супермаркету і знову вискочив на шосе 117, навіть не поглянувши в люстерко заднього виду, не кажучи вже про те, щоб озирнутися через плече. На дорозі позаду нього просигналила Нора Робішо. Її задушевна подруга Ельза Ендрюс аж крекнула спересердя. Обидві жінки, медсестри на пенсії, перезирнулись, але не промовили й слова. Занадто давно вони товаришували, їм не були потрібні слова в таких ситуаціях.
Тим часом Ванда запитала в Біллі, куди це йому раптом закортіло погнати.
Біллі відповів, що додому, здрімнути. На той лайноярмарок вона може поїхати сама.
Ванда зауважила, що він щойно ледь не врізався у тих двох стареньких леді (згадані старенькі леді вже залишилися далеко позаду;
Нора Робішо вважала, що без дуже поважної причини швидкість понад сорок миль за годину — то чортові витівки).
Біллі докинув, що Ванда виглядає і говорить, точнісінько як її мати.
Ванда зажадала від нього пояснень, що саме він має на увазі.
Біллі розтовкмачив, що в обох — що в матері, що в її дочки — товсті сраки і язики, мов помело, теліпаються на всі боки.
Ванда дорікнула Біллі, що він і тепер ще не протверезився.
Біллі повідомив Ванді, що вона почвара.
То був щиросердий обмін рівноцінними почуттями і на той момент, коли вони, виїхавши з Касл Рока, опинилися на території Моттона, прямуючи до невидимого бар'єра, котрий встановився невдовзі по тому, як Ванда своїм зауваженням про гарний день розпочала цю живу дискусію, Біллі розігнався вже до повних шістдесяти миль, що було майже граничною швидкістю для Вандиного лайномобіля «Шеві».
— Що це там за дим? — раптом відволіклася Ванда, зацікавлено показуючи на північний схід, у бік шосе 119.
— Звідки мені знати, — відреагував Біллі. — Може, моя теща набзділа? — Не зміг він утриматися від реготу.
Ванда Дебек зрозуміла, що з неї вже досить. Від цього усвідомлення і світ навкруги, і її власне майбуття якимсь майже магічним чином набули граничної ясності. Вона вже почала обертатися до нього з фразою «Я бажаю розлучення» на кінчику язика, але якраз на ту мить вони досягли межової лінії між Моттоном та Честер Міллом і наштовхнулися на бар'єр. Лайномобіль «Шеві» мав подушки безпеки, але та, що була перед Біллі, не спрацювала, а Вандина надулася не цілком. Кермо вгатилося Біллі в груди, стернова колонка розірвала йому серце; помер він майже миттєво.
Ванда вдарилася головою об приладну панель, катастрофічно різким зсувом моторного блоку «Шеві» їй зламало одну ногу (ліву) і одну руку (праву). Ніякого болю Ванда не відчула, лише завважила гудіння клаксона та ще те, що машина раптом стала дибки посеред дороги з розплющеним ледь не вщент передком, а зір їй всуціль залило чимось червоним.