— Ми завжди вас, Тенґо-кун, хвалимо, — додала медсестра Тамура.
Тенґо мимоволі зашарівся. Таж він перебуває в цьому місті не для догляду за батьком, а хоче ще раз побачити повітряну личинку, а в ній — сонну юну Аомаме. Це майже єдина причина його затримки в цьому місті. А догляд за батьком у коматозному стані — лише привід. Бо тоді довелося б насамперед пояснювати, що таке «повітряна личинка».
— Але ж я досі нічого доброго не зробив, — сидячи на вузькому дерев'яному стільці й незграбно зіщуливши своє велике тіло, неохоче сказав він. Однак таку його поведінку медсестри сприйняли тільки як вияв скромності.
Сказавши, що пора лягати спати, Тенґо хотів підвестись і раніше за всіх повернутися в готель, але проґавив відповідний момент. Бо зроду вдався таким — не міг робити щось комусь усупереч.
— Однак, — сказала медсестра Омура й відкашлялася, — повернімося до початку. Чому ви розійшлися з тією заміжньою жінкою, старшою від вас на десять років? Ви ж з нею знайшли спільну мову, чи не так? Може, чоловік спіймав її на гарячому?
— Сам не знаю, чому, — відповів Тенґо. — Одного дня раптом зв'язок між нами припинився, от і все.
— От тобі й на! — сказала молода медсестра Адаті. — Може, ви їй обридли?
Висока медсестра Омура, мати двох дітей, хитнула вбік головою і, піднісши вказівний палець угору, сказала молодій медсестрі:
— Ти ще не розумієш, що таке життя. Зовсім не розумієш. Сорокарічна заміжня жінка, спіймавши такого молодого, здорового й смачного хлопця, просто так не відмовиться від нього й не скаже: «Дякую за гостинність. Ну, бувай!» Навіть якби він цього хотів.
— Невже так буває? — задумавшись, сказала медсестра Адаті. — Цього не зовсім розумію.
— Так буває, — заявила медсестра Омура, мати двох дітей. Якийсь час вона дивилася на Тенґо таким поглядом, ніби, відступивши на кілька кроків, оцінювала надгробний напис, вирізьблений долотом, а тоді кивнула. — З часом зрозумієш.
— Ой, я вже давно не маю від неї вісток, — сказала медсестра Тамура, добре вмостившись на стільці.
Після того троє медсестер заглибилися в чутки про любовні пригоди якоїсь жінки, невідомої Тенґо, — можливо, також медсестри. Із склянкою віскі з водою в руці він дивився на цих трьох медсестер, і в його уяві сплили три відьми з п'єси «Макбет», які, виголошуючи заклинання: «Є зло в добрі, добро у злі», — навіювали Макбету злий намір. Ясна річ, Тенґо не вважав трьох медсестер злими істотами. Вони були люб'язними й щирими. Старанні в роботі, вони добре доглядали його батька. Притиснуті тягарем важкої праці, жили безбарвним життям у цьому містечку, де люди головно займалися рибальством, й тільки один раз на місяць позбувалися накопиченого стресу. Та, побачивши, як енергія трьох жінок різного віку зібралася докупи, Тенґо мимоволі уявив собі краєвид шотландського пустища. Заволочене густими хмарами небо й холодний вітер з дощем, що пролітає в заростях вересу.
На лекції англійської мови в університеті він читав п'єсу «Макбет» і, як не дивно, запам'ятав один уривок.
«Тільки б Фукаері не відімкнула дверей», — подумав Тенґо.
Розділ 7
(про Усікаву)
Я в дорозі до вас
Усікаві таки довелося припинити збір інформації про стару господиню з Адзабу. Бо охорона навколо неї була настільки суворою, що при будь-якій спробі він обов'язково натикався десь на високу стіну. Хотів хоч трохи дізнатися про притулок для жінок, але зайвий раз вештатися в його околиці було небезпечно. На воротах видніли спостережні відеокамери, а зовнішність Усікави й так привертала до себе людську увагу. Досить один раз насторожити охорону, щоб наступні дії стали неможливими. Отож Усікава вирішив наразі відійти від «Садиби плакучих верб» і пошукати інших способів отримання інформації.
І тоді йому спало на думку ще раз розслідувати біографію Аомаме. Перед тим він замовив зібрати інформацію про неї у знайомому довідково-детективному агентстві, а також дещо дізнався сам, власними силами, від сторонніх людей. Склавши досьє й оцінивши його з різних кутів зору, дійшов висновку, що небезпеки від Аомаме не було. Як інструкторка спортивного клубу, вона, безперечно, здібна й мала високу репутацію. У дитинстві належала до секти «Братство свідків», але в десятирічному віці порвала з нею будь-які зв'язки. Університет фізичної культури закінчила з майже найвищими оцінками й улаштувалася на роботу у фірмі харчових продуктів, що спеціалізувалася на виробництві спортивних напоїв, і вважалася центральним гравцем софтбольної команди. Її колеги розповідали, що і в спорті, й у роботі вона дуже виділялася своїми досягненнями. Була цілеспрямованою, з метким розумом. Мала добру репутацію серед колег. Але була неговірка й без широкого кола знайомих.
Кілька років тому вона несподівано перестала грати у софтбол, звільнилася з фірми й улаштувалася на посаду інструкторки елітного спортивного клубу в кварталі Хіроо. Завдяки цьому її заробіток збільшився на відсотків тридцять. Незаміжня, живе сама. Здається, наразі не має коханця. У всякому разі, за нею не помічено нічого підозрілого й сумнівного. Усікава насупився, глибоко зітхнув і перечитане досьє кинув на стіл. «Я чогось недобачив. Чогось украй важливого, якого не можна було пропустити», — подумав він.
Усікава добув із шухляди стола адресну книгу й набрав один телефонний номер. Якщо виникала потреба роздобути незаконним чином якусь інформацію, він завжди дзвонив туди. Його співрозмовник належав до типу людей, що живуть у світі ще темнішому, ніж Усікава. І за гроші отримував потрібні відомості. Природно, що плата за них зростала відповідно до ступеня їх секретності.
Усікава хотів дістати два види інформації. Перший — про батьків Аомаме, що й досі залишалися членами «Братства свідків». Усікава був певний, що «Братство свідків» централізованим чином розпоряджається інформацією про своїх вірних у всій країні. Їхня кількість в Японії велика, й між штаб-квартирою секти та її відділеннями відбуваються жваві контакти й обмін матеріалами. Система не функціонує справно, якщо в її центрі не нагромаджено інформації. Штаб-квартира «Братства свідків» розміщувалася у передмісті Одавари. На просторій території стояла чудова будівля з власною друкарнею для випуску релігійних брошур, конференц-залом і готелем для вірних, що приїжджали з усієї країни. Безсумнівно, там збиралась і суворо зберігалася вся інформація.
Другий — про розклад занять, які проводила Аомаме в спортивному клубі: що саме там робила й коли та кому давала індивідуальні лекції. Мабуть, інформація у клубі не контролюється так суворо, як у «Братстві свідків», але її відразу, з охотою, не покажуть, якщо попросити: «Вибачте, ви не могли б показати розкладу занять?».
Усікава залишив на автовідповідачеві своє прізвище й телефонний номер. За півгодини задзвонив телефон.
— Усікава-сан, — сказав хрипкий голос.
Усікава передав співрозмовнику, яка докладна інформація йому потрібна. Він з ним ніколи не зустрічався віч-на-віч. Завжди вів перемовини по телефону. Зібраний матеріал отримував терміновою поштою. До хриплуватого голосу співрозмовника раз у раз домішувалося легке покашлювання. Можливо, цей чоловік мав проблему з горлом. На тому кінці телефонної лінії завжди панувала глибока тиша. Така, ніби телефонували з кімнати із ідеальною звукоізоляцією. Чувся лише голос співрозмовника та його неприємне на слух дихання. І більше нічого. Але той голос поступово наростав. «Неприємна особа, — завжди думав Усікава. — Схоже, ніби увесь світ переповнений неприємними людьми. І якщо подивитися збоку, то, може, і я один з них». Цього співрозмовника Усікава потай називав Кажаном.
— У будь-якому разі, можна брати всю інформацію, пов'язану з прізвищем Аомаме, чи не так? — спитав Кажан хрипким голосом і відкашлявся.
— Так. Воно дуже рідкісне.
— Уся інформація потрібна?
— Будь-яка, пов'язана з цим прізвищем. Якщо можна, то я хотів би дістати й фотографію, щоб упізнавати.
— Із спортивним клубом, здається, буде просто. Напевне, вони й не подумають, що хтось украв їхню інформацію. А от із «Братством свідків» буде трохи складніше. Це велетенська організація з чималим капіталом й, очевидно, з пильною охороною. Вступити в контакт з релігійною сектою набагато трудніше. Бо з цим пов'язана проблема збереження таємниці особистого життя її членів і сплати податків.