За другим перекотом грому в кухню непомітно прослизнула Юкі. Зіпершись у кутку об стіну, вона не спускала з мене очей. Я спробував до неї всміхнутись, але вона тільки прошивала мене своїм колючим поглядом. Я взяв чашку кави, повернувся з Юкі до вітальні й сів разом із нею на диван. Вона мала не дуже добрий вигляд. Напевне, злякалася грому. І чого це всі дівчата так бояться грому та павуків? Якщо подумати, то грім — це просто електричний розряд в атмосфері. А павуки, за винятком особливих різновидів, — зовсім нешкідливі комахи… Знову спалахнула блискавка — і Юкі міцно вчепилася мені у праву руку.
Хвилин десять ми сиділи в незворушній позі, дивлячись на шквал і прислухаючись до перекотів грому. Вона стискала мою праву руку, а я пив каву. Незабаром громовиця віддалилася, дощ перестав. Хмари прорізались, і показалося надвечірнє сонце. Після бурі повсюди залишилися тільки калюжі, схожі на ставочки. На листях пальм яскраво відсвічували краплі дощу. По морю все так само, ніби й нічого не сталося, котилися хвилі, а туристи, що ховалися від дощу де довелося, знову почали з’являтися на пляжі.
— Я справді не мав цього робити, — сказав я. — Хоч би там що, треба було відмовитись і відправити її туди, звідки прийшла. Та я в той час почувався втомленим, голова зовсім не працювала… Розумієш, я дуже недосконала людина. Я далекий од досконалості й часто помиляюся. Але вчуся на своїх помилках. Намагаюсь їх не повторювати. І все одно повторюю. Чому? Все дуже просто пояснити. Бо я дурний і недосконалий. У такі моменти я все-таки трохи себе ненавиджу. І стараюся не робити таких дурниць утретє. І таким чином потроху розвиваюся. Хоч потроху, але все-таки піднімаюся вгору…
Юкі довго ніяк не реагувала на мої слова. Відпустивши мою руку, вона сиділа мовчки й дивилась у вікно. Я навіть сумнівався, чи взагалі вона чула, що я сказав. Сонце зайшло, і вздовж набережної почали загорятися ліхтарі. У прозорому після дощу повітрі біле світло ліхтарів здавалося особливо яскравим. На тлі блідого неба височіла радіовежа, а червоні вогні на її антені миготіли так само рівномірно, як пульсує серце. Я пішов на кухню, добув із холодильника банку пива. Хрумкаючи крекерами й запиваючи їх пивом, подумав: «Невже я справді потроху розвиваюся?» Я в цьому не мав певності. Якщо добре подумати — зовсім не мав певності. Мені здалося, що тієї самої помилки я припустився разів шістнадцять… А втім, усе, що я сказав Юкі, в основному було правдою. Та й пояснити це по-іншому я не міг.
Коли я повернувся у вітальню, Юкі все ще сиділа на дивані в тій самій позі й дивилась у вікно. Підібгавши під себе ноги, обхопивши коліна обома руками й уперто випнувши підборіддя. Я раптом згадав своє сімейне життя. І подумав: «Скільки разів таке повторювалося, поки я був одружений!» Скільки разів я ображав дружину, скільки разів потім просив вибачити! І тоді дружина довгими-предовгими годинами не промовляла ні слова. Я часто думав, чого це вона ображається. Якщо подумати — не було через що. Однак я тоді завжди наполегливо каявся, намагався порозумітись і загоїти її душевні рани. Сподівався, що завдяки повторенню таких вчинків наші стосунки розвиватимуться. Але, як видно з наслідків, ніяким розвитком тут і не пахло.
Дружина образила мене тільки один раз. Один-єдиний. Коли пішла від мене до іншого. І більше ніколи. «Все-таки сімейне життя — дивна штука», — подумав я. Як казав Дік Норт, схожа на водоверть.
Я присів біля Юкі, й через якийсь час вона простягла до мене руку. Я потиснув її.
— Це не означає, що я вам пробачила, — сказала вона. — Поки що треба помиритися. Ви припустилися негідного вчинку й дуже мене образили. Ви розумієте?
— Розумію, — відповів я.
Після того ми вечеряли. Я зварив плов із креветками та квасолею, приготував салат із оливок, помідорів та вареного яйця. Я пив вино, Юкі також трохи потягувала.
— Коли дивлюся на тебе — іноді згадую дружину, — сказав я.
— Дружину, яка у вас розчарувалась і втекла з іншим, — уточнила Юкі.
— Ага, — погодився я.
30
Гаваї…
Після того минуло кілька днів. Не те щоб райських, але мирних. Я ввічливо скасував наступний візит Джун. Сказав, що начебто застудився, маю гарячку, кашляю (кахи-кахи!) і найближчим часом не матиму охоти до розваг. І простягнув їй десятидоларову купюру — мовляв, для оплати таксі. «Як жаль! Як тільки одужаєте, подзвоніть, будь ласка», — сказала вона й добутим із сумки простим олівцем написала телефонний номер на моїх дверях. Потім сказала: «Бай!» — і пішла, погойдуючи стегнами.
Я кілька разів возив Юкі до її матері. І щоразу з одноруким поетом Діком Нортом прогулювався пляжем та купався в домашньому басейні. Плавати він умів чудово. Тим часом Юкі з матір’ю розмовляла наодинці. Про що вони балакали — не знаю. Юкі нічого про це не казала, а я особливо не допитувався. Просто возив її до Макахи на орендованому автомобілі, з Діком Нортом вів світські розмови, купався, розглядав серферів, дудлив пиво, справляв малу нужду, а потім відвозив Юкі назад у Гонолулу.
Одного разу я почув, як Дік Норт декламує вірші Роберта Фроста. Їхнього змісту я, звісно, не розумів, але їхній ритм і почуття він передавав майстерно. Я бачив також фотографії Аме — вологі, щойно після проявлення. Обличчя простих гавайців. Звичайні портрети, нічого особливого, але ці обличчя, які вона сфотографувала, оживали й, можна сказати, висвітлювали самі людські душі. Щирість і доброта жителів тропічних островів, їхня природна грубуватість, ба навіть жорстокість, їхнє вміння радіти життю — все це відбивалося на її фотографіях. Сильні й водночас спокійні знімки. «От що таке талант!» — подумав я. «Не те, що у мене або у вас», — казав мені Дік Норт. І це правда. З першого погляду зрозуміло.
Дік Норт піклувався про Аме так само, як я — про Юкі. Та, звичайно, він виконував свої обов’язки набагато грунтовніше. Прибирав кімнати, прав, готував їжу, купував продукти, декламував вірші, жартував, гасив недокурки, нагадував почистити зуби, поповнював запаси «тампаксів» (одного разу я з ним ходив по крамницях), розкладав у теки фотографії, друкував на друкарській машинці каталоги її творів… І все це робив однією рукою. Я навіть не міг собі уявити, як він після всього цього знаходить час для власної творчості. «От бідолаха!» — думав я. Та, якщо подумати, з якої речі я мав йому співчувати? В обмін на турботу про Юкі я отримав авіаквиток на Гаваї, оплачений номер у готелі й на додачу — повію. Як не крути, ми один одного варті.
і зникали. Юкі засмагла, погарнішала й поздоровішала. Добряче розслабилась і тішилася кожним днем.
— Це правда, що чоловіки так сильно хочуть жінок? — раптом одного дня запитала вона, лежачи на пляжі.
— Так, а що? Хто сильніше, хто слабкіше — але, у принципі, фізично чоловіки хочуть жінок, у цьому немає сумніву. Що таке секс, ти, загалом, уявляєш собі?
— Загалом — уявляю, — холодно відповіла Юкі.
— Є така річ, як статевий потяг, — пояснював я. — Бажання спати із жінками. Цілком щось природне. Для продовження людського роду…
— Я не питаю вас про продовження роду. І не розповідайте мені про охорону здоров’я. Я питаю простатевий потяг.На що він схожий?
— Уяви собі, що ти — пташка, — сказав я. — І любиш літати високо в небі. Та через якісь обставини ти не можеш літати, коли тобі хочеться. Ну, скажімо, напрям вітру чи пора року не сприяють. Та коли довго не літаєш, нагромаджується багато невикористаних сил — і тебе охоплює роздратування. Тобі починає здаватися, ніби тебе несправедливо зневажають. І ти обурюєшся — чому ти літати не можеш. Тобі таке відчуття знайоме?
— Знайоме, — відповіла вона. — Я все життя тільки це й відчуваю.
— Ну, тоді розмова коротка. Ото і є статевий потяг.
— І коли востаннє ви по небу літали? Ну, перед тим, як тато купив вам жінку?
— Наприкінці минулого місяця, — відповів я.
— Було приємно?