Розділ 1
Глухої, як баба Килина, вересневої ночі, коли мамка від утоми просто засинала під татком, а він, чортяка, все не вгамовувався, тринадцятирічна дочка їхня Катерина сиділа на колінках у траві за домом. Очі — якраз на рівні ремінця, яким затягував штани Роман, кремезний чоловік за тридцять, із загрубілими від важкого руками.
Катерина витерла губи, спитала:
— То це і є любов?.. Слизька…
Роман знітився:
— Це… чоловіче молоко.
— А казали… любов.
– Іди… — наче батогом ото.
— Піду… До побачення, дядечку.
– І чого ти мене дядьком звеш, Катерино?
— А як мені вас звати? Ви ж дорослий, а я малолєтка.
– Іди, — повторив і сам пішов.
А вона ще довго не йшла. Рукою по траві — роси повні долоньки. Умитися лишень вистачить, а хотілося напитися.
– І що воно тепер у роті? Дні зо два відпльовувати ту любов.
Пішла врешті до хати. Повз мамку під татком. Мамка аж прокинулася.
— Доню, а чого це ти досі не спиш? Завтра ж до школи рано…
А ліжко під мамкою й собі підтверджує: ра-но, ра-но…
— Та нічо'… Не просплю.
Уся Шанівка у свідках: сонцю ще ніколи не вдавалося мамку розбудити. Завжди вона попереду. От і сьогодні: надворі тільки сіріє, а мамка вже підскочила. Татка у бік:
— Льончику, сьогодні ж наша черга до череди. Гайда, гайда!
— Устаю вже…
А мамка собі далі. Усіх по ранжиру:
— Катю! Вставай, доню. Допоможеш таткові. Я до курей, потім у контору. Казали, може, олії за трудодні дадуть чи цукру. Льоню, свиням даси?
Тато — ноги вже в штанях, а в голові одне:
— А поїсти?
— А тобі б усе їсти! — мамка сміється. — Буде, буде… Я тільки до курей гляну. І знову доньці:
— Катруся! То допоможеш таткові?
Довелося оченьки розплющити.
— Мамцю, ти ж казала, щоб до школи…
І татко:
— Та чого їй плентатися? Мені зовсім не довіряєш?
Глянув на мамку спідлоба, дверима — грюк! Свиням те грюкання — бальзам на п'ятачки. Татко — грюк, вони у відповідь — рох-рох, мовляв, не барися, мерщій до нас, ми за ніч зголодніли, хоч і не схудли.
Мамка на постіль сіла, Катерину обійняла і на вушко:
— Як не підеш із батьком, знову нап'ється… Корови розбредуться, сусіди скаржитимуться… Ану кажи, які у вас сьогодні уроки? Важливі чи не дуже?
— Уроки як уроки…
— То що?..
— Мамо…
— От біда! Добре вже, збирайся до школи.
— Мамо…
— Та нічо'… Може, якось воно й пронесе. Якщо Ромка до батька не приплентається…
— Дядько Роман казав, що треба трактора терміново зібрати, — ляпнула дівка і язика прикусила.
Мамка з подивом:
– І звідки?.. — Ішла від Людки, а біля кіоску мужики тирлувалися. Почула…
— Отож, доню, біля кіоску. Я б тій Тамарці-бізнесменці всі патли повискубувала. Зараза…
— Зара-а-за! — Катерина — ноги з ліжка. Зойкнула: у п'ятку мов гвіздок хто забив. Мамка з кухні глянула:
— Доню, ти що, боса швендяла?
— Та нічо'…
Дошкандибала до шафки, у шухлядці голку знайшла. Татків одеколон «Лісова пісня» теж згодився. Залила ним усю п'ятку, голкою скабку виколупала, а зверху знов одеколоном. Краса… Татко з двору зайшов — задихнувся:
— Аби добро переводити!
— Та вона лікарем буде, не інакше… — мамка сміється.
— Лікарем… — татко яєшню із салом бачить, а тхне вона йому «Лісовою піснею». — А їсти тепер де?! Надворі?..
— Льоню, вже пів на шосту. Не барися, любчику. До череди треба… — мамка вміє вмовляти лагідно.
До шостої ще хвилин двадцять. Мамка з татком із дому здиміли, а в Катерини ще — справ і справ. Води зігріти, вмитися, запхати у маленький поліетиленовий пакет «Adidas» босоніжки, смугасту хустинку, який не який гребінець із дзеркальцем на ручці… ну й книжки із зошитами, якщо увійдуть. А ще ті коси…
Розплелася. Волосся ноги лоскоче. Катерина бідкається:
— Чи обрізати, поки мамки нема?..
І обрізала би, та знадвору чути:
— Ка-атя! Кать! Ти до школи підеш?
Катерина з дому вискочила:
— Люд! Зайди! Я зараз…
Біля хвіртки — руда Людка при повному параді. У голові дві дивовижні заколки, кожна з картоплину завбільшки: одна на маківці, друга на потилиці. А з-під заколок рідке руде волосся стирчить. Губи червоним наведені, спідничка коротка. Якби не чоботи гумові — картинка. Катерині заздрощі аж дух забили.
— Людка… Ти така красива…
— Цілий ранок збиралася! — Людка дівка серйозна. — А ти? Чекати не буду…
— Будеш, будеш… Та ходи сюди. Я швидко.
Людка заколки помацала — на місці. По вулиці оком пройшлася… Онде Сашко із Сергієм ідуть! Чого ж їй у Катерининій хаті час гаяти?
— Тут почекаю. Збирайся скоріше.
Як для Людки з Катериною, то й Сашко, і Сергій — хлопці дорослі. Уже по п'ятнадцять обом. У школі кажуть, всіх однокласниць устигли перемацати, а може, й того більше.
Людка оченятами стрельнула: і Сашко симпатичний, і Сергій незгірший. Якби ж то їй вибирати! Сашко, хоч і невисокий, зате міцний. А очі… Такі ясно-сині, такі глибокі… Як озера. Та й ніс — нічого, не картоплина. А Сергій, той вищий. І волосся в нього в'ється. І голос красивий, коли матюки не гне. Ет, якби ж то Людці вибирати!
— Привіт, джентльмени. Куди зібралися? — Людка аж занадто голосно вигукнула, навіть Катерина в хаті почула.
У Сашка із Сергієм зранку серйозна розмова. Так захопилися, що Людчине вітання збило їх із пантелику.
— Що? — Сашко аж зупинився. — Людка нам щось криконула?
Сергій іще на своїй хвилі.
— Саня, я от думаю… Спочатку треба дівку знайти… Щоби погодилася. А потім уже… З тим парафіном… У тебе свічки вдома є?
— Не знаю… — Сашко до Людки обернувся. — Люда! Ти нам щось казала?..
Людка чогось розгубилася.
— Вам… Кажу, привіт, джентльмени…
— Знову книжок начиталася?! — розреготався Сашко, а Сергій — руками по матні:
— Джентльмени мають члени! Ти про це, Людка?..
— От дурний! — Людка ледь од сліз утрималася. Хвірткою грюк — і до Катерини в хату.
— Ти скоро?!
Сашко штовхонув Сергія.
— Навіщо ти так?.. Вона ж мала.
— Мала?! А губи вже намазала. І спідниця — аж труси видно.
— Які труси?
— Червоні, — збрехав Сергій і оком не повів. — Не віриш, задери і перевір.
— Пішли… — Сашко на Катеринин дім глянув. — А от, приміром, Катька… Заради неї можна спробувати… того… з парафіном.
— Тоді Людка — моя! — Гоц — і є рішення в Сергія.
— Тільки підготуватися треба. Так усе зробити, щоби вони не втекли, — Сашко йому.
— Саня! Коли вони побачать оте диво… Вони помруть од щастя.
Катерина швидше би зібралася, але ті Людчині заколки…
Стоять перед очима, хоч лусни. І так Катерина косу крутила, і сяк… У дзеркало гляне й зітхне: одне слово — малолєтка.
Врешті вийняла з пакету «Adidas» смугасту хустину, обмотала косу… Ну, нібито й нівроку. А тут і Людка:
— Ти скоро?! — Ідемо.
Катерина — пакет у руки, ноги — в чоботи гумові.
— Людка, а ти босоніжки часом не забула?..
— Чого б це?..
***
Шанівка так ловко причаїлася у низині між пагорбами, наче од ворогів ховалася. Здавалося, впадеш сюди з неба — так навіки й залишишся. Аж ні.
За Шанівкою — три ґрунтові дороги. Після дощу всі три — суцільне болото. Однією підеш — за п'ять кілометрів потрапиш до сусідньої Килимівки зі школою, куди шанівські діти бігають, та облізлим клубом, де дядько Степан вечорами п'є горілку з мужиками, а як нап'ється, то горлає:
— Усе! Крапка! Тепер — тільки пісня!
Баби дочекатися не можуть, коли ж він, аспид, уже наклюкається, бо після того дядько Степан хапається за акордеон і таке виробляє, що сльози самі котяться.
— Ой ти, дівчино, з горіха зерня… — ридаючим різноголоссям підспівує вся Килимівка, аж доки Степанова дружина Маруся, що у Килимівці вчителює, не схаменеться:
— Йой, бісів син! Уже й спати часу нема. Гайда додому. Завтра ж до школи. І так виходить, ніби всім килимівцям на ранок до школи. Чи, може, у вчительки Марусі просто голос грізний, бо після її слів пісня гасне і село німіє.
Друга дорога веде до розваленої ферми, де колись, мамка казала, три тисячі корів ревли, їли комбікорм, доїлися та давали роботу тоді ще великій Шанівці.
За фермою — глиняна мазанка глухої бабки Килини, і другу дорогу ще видко серед будяків — не тому, що шанівці полюбляють ходити до розтрощеної будівлі та згадувати добрі часи, а тому що дня не минає, щоби хтось із них не завітав до баби Килини. — І як її, стару відьму, земля тримає! — дивується мамка, а в самої як одного дня рука чогось розпухла, то не до фельдшерки Віри у Килимівку помчалася, а до баби Килини. То ж бо й воно.
Третя дорога незабаром уже стежинкою стане. Ніхто із шанівців не розуміє, хто й навіщо проклав свого часу цю колію до кургану, що височіє біля села. Навіть баба Килина каже, що як була ще малою, так шляху до Килимівки і до ферми не було, а от широкий шлях до кургану вже був.