— Чого тобі від бабці треба?
— Та так… пусте.
Сашко із Сергієм шанівських дівчат запримітили здалеку.
— Саня, це доля, — сказав Сергій. — То як? Мені Людка, тобі Катька?
— Домовилися, — кивнув Сашко. — Тільки спочатку треба їх підготувати.
— Саня, ти мене задрав! То «нам треба підготуватися», то «їх треба підготувати». Ми так ніколи не зберемося. А життя собі йде, між іншим.
— Спокійно. Ми швидко підготуємося.
— Швидко… Ми навіть свічок не купили в Килимівці. От ідіоти!
— А у вашому кіоску свічки не продаються? — запитав Сашко.
Сергій на те:
— Ха! У нашому кіоску тільки самогонка та казьонка.
— Людка! Ну, ти сьогодні… прям королева! — Сергій сів у грану поруч. Обніматися лізе.
— Ну-у-у! Ще заколки поскидаєш! — Людка плечиком хлопця відсунула й на Катерину гордовито — зирк! Мовляв, бачила!
Катерина з трави встала.
— Ну, я пішла…
Сашко з досади аж посинів.
— Кать, ти куди?
— Та… мені треба. — Їй до Килини. Чуєш, Катю, а може, ми всі разом підемо? — Людка й справді почувалася королевою. Усіх, як пішаків, розставляла.
— Та ні, дякую. Сама піду.
Сергій — зирк на Сашка, мов ляпаса дав.
Сашко Катерину за руку — цап!
— Та стривай… Куди? Ти що, хвора?
Катерина хлопцю в очі глянула і — дрижаки по спині.
— Саня… Ти на батька схожий.
Сашко руку відпустив. Брови насупив.
— Та йди вже.
«Дядько Ромко теж так казав…» — без жалю подумала Катерина і — навпростець до глиняної мазанки Килини. А позаду — Людка:
— Ну що, джентльмени? Шануймося, бо ми шанівські! Ходімте додому. А Катька потім прийде.
Яка різниця, де болото місити — на дорозі чи в полі? Катерина йшла полем, миші шаруділи під ногами, а вона й не чула. Усе думала: яка ж вона, та страшна баба Килина, про яку все село з переляком говорить. Мамка казала, худа і чорна, як зараза, глуха навіки — можна стати за її спиною і кричати щодуху, а баба достоту не почує. А от як перед Килинині очі — то баба все з вуст прочитає. — І все чисто лікує? — питала у мамки Катерина.
— Та якби ж тільки лікувала, доню, — мамка полохливо. — Вона ж віщує… А це гріх!
— А хто каже, що гріх?
— Раїса, мати Сашкова. Вона ж раз до Києва їздила на медичну консультацію, а замість того півночі у Лаврі до святих мощів у черзі простояла. Та з людьми поговорила. Приїхала й каже: точно — гріх.
— Мамцю, а чого ж ти сама до неї бігаєш?
— Я по ліки, доню, а не по долю.
«Чого мене до баби тягне? — Катерина аж зупинилася. — Ні ліки мені не нужні, ні доля. Я ж не Людка, я ще й сама не знаю, ким буду».
Глянула — сонце за полудень, попереду вже видно Килинину мазанку, а праворуч — рукою подати — курган.
— Заскочу на курган на хвилю, — сказала собі. — Може, й передумаю до Килини пертися.
Із самого ранку Катеринин татко Льонька гарно вмовляв друзяку Романа піти з ним за сільською чередою. Навіть приховану від дружини Дарини пляшку показував.
Ромко шкулився, очі відводив і все торочив:
— Та не можу. Мені Залусківський наказав трактора полагодити.
— Ромка, ти ж мене знаєш, падло! Я ж сам пити не можу.
Я не алкоголік! — Льонька не злився — бентежився: що з Романом? Біда?
— Давай іншим разом… — Роман сам не свій, очі долу, мнеться, як свіжа шкіра.
— Отак мені череду перегидити! — Льонька плюнув і пішов до корів. — Ану мені! Тварюки! Гайда! Гайда!
Батогом спересердя так крутонув, що і власній жопі дісталося. — І що воно за день?! Не день — «Лісова пісня»!..
Роман провів Льоньку поглядом, сів біля постаменту, на якому колись колгоспниця із серпом стояла.
— Чи й справді трактора подивитися?
А тут і Залусківський чеше.
— Романе, йди. Робота є. За курганом копу сіна склали, знаєш?
— Сам складав. Як не знати. Аж п'ять літрів олії заробив. Оце мащуся тепер щодня від щастя.
— А ти за копу мільйона хтів?! Кажи — будеш робити чи інших пошукати?
— А що робити?
— Копу стерегти. Якісь чужі курви приловчилися сіно красти.
— Давай рушницю…
— Може, автомат?.. Здурів! Так іди.
— А скільки…
— От вам би всім одне — скільки та скільки. Йди! Не скривджу.
— Зараз кажи, бо в мене й удома справ вистачає.
— Десять гривень за ніч.
— За ніч? То чого мені серед білої днини туди пертися?
— Ну, того… Не за ніч, а за добу.
— Тоді хай двадцять гривень. Скільки мені там тирлуватися?
— Та тижні зо два. Йой! Чотирнадцять діб, та по двадцять гривняків. Ти мене розориш, Романе! Ні, мабуть, не треба, — махнув рукою Залусківський.
— Е, стій! А давай без грошей.
— Без грошей? Давай! — повеселішав Залусківський.
— Трактора даси. Я поле своє виорю. Озимину засію.
— Хай буде, але на своєму пальному оратимеш!
— Добре, — Роман відштовхнувся від постаменту, підвівся. — То я пішов?..
— Поїсти із собою візьми. І щось тепле. Ночі вже холодні.
— От який ти в нас дбайливий, Залусківський! — осміхнувся Роман.
— Атож! Що би ви без мене робили. Повиздихали б! — образився Залусківський.
Роман махнув рукою, пішов до хати.
— Рай! Збери щось поїсти. Мені роботу дали! — Із грішми?
Романова жінка Раїса якраз капусту шаткувала: на столі гора порубаних качанів, на підлозі — ще голівок із тридцять.
— За трактора домовився. Та збирай уже.
Раїса руки від солі об фартух витерла:
— Таж хліб тільки післязавтра привезуть.
— Сама зліпи! Не безрука! — скрипнув зубами Роман.
— Зараз зліплю. А що за робота? — Раїса язиком плеще, а руки вже працюють: борошно дістала, яйце вбила, сільки трохи, водички. Буде балабуха.
— Вигідна. Копу Залусківського біля кургану стерегти. Два тижні. Трохи покручуся, а потім Сашко мене підмінить, а я — на наше поле. Треба ж йому раду дати.
— А чо' ту копу стерегти?
— Чужі курви сіно крадуть.
— Отакої! Весь час крадуть, а Залусківський не біднішає.
Щось воно не те…
— Що ти, бабо, знаєш? Давай балабуху, йти треба. Роман грюкнув дверима, а Раїса вслід чоловікові у двері:
— Стережися, Ромчику! І не обернувся.
Раїса зітхнула. Руки капусту мнуть, а думки далеко. Шістнадцять рочків тому побралися, на весіллі вся Шанівка горлала:
— Оце Ромкові пощастило. Має Раю, а то — рай! І не задурно кричали. Повногруда, русява Рая не тільки Романові здавалася беззаперечною перепусткою у щастя. Рая й сама вірила: вона, Роман, хатинку побудувати, дитинку мати… Хіба не щастя?
З хати й почали. Нову самі будували, у дідовій старій ночували. Раїса з ферми щодуху мчалася: води наносити, їсти наварити, курям дати, попрати все, а потім до ночі цеглу Ромкові подавати, цемент із піском та водою у відрі місити. Зупинялися, коли падали. Ромко спав просто на підлозі, а Рая поруч мостилася. Сяде навколішки, рядно під зад, табуретку підставить, руки на неї покладе, а на руки голову опустить. Оце й увесь сон. Сама виметикувала: руки й ноги заніміють, не захочеш, а прокинешся вдосвіта. І знову — курям, на ферму, додому, води наносити, наготувати, попрати, а потім до ночі — Ромкові цеглу подавати, цемент із піском та водою… Ось він, будинок! Чотири кімнати на трьох. І комірчина. І кухня літня. І город — двадцять соток. — І синок у нас не пройдисвіт. Добра дитина. А щастя чо'сь… Раїса зітхнула, зиркнула на кляту табуретку. Як спала навколішки, так сотні разів лобом об неї билася.
— Якби Ромка не пив… — загадала за звичкою — і раптом аж сіла на ненависну табуретку. — Оце! Таж уже третій день тверезий… Чого б це?..
Тверезий Роман сів біля копи Залусківського і відламав шмат балабухи. Відкусив і виплюнув.
— От зараза! Солі кинула, як молода.
Глянув: а хто це полем іде просто до кургану? Може, ті самі чужі курви знахабніли вкрай? Упізнав іздалеку — і аж захлинувся.
— От йо… Проходу не дає! І — за копу. Сховався, а очей відвести не може.
— Чо' це я на дитину намовляю?.. Сам, старий козел, із глузду з'їхав. Занапастив дівчину. Льонька мене вб'є…
Точно вб'є.
Катерина дійшла до підніжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхівку босоніж. Усілася на висоті, але на світ, як раніше, не задивлялася. На Килинину мазанку все зиркала.
— То йти чи ні? Хто би підказав? І що я бабі скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама не знаєш, звідки я можу знати?! Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси розплелися. Вітер дмухнув — захвилювали коси, оповили тоненьку фігурку, мов таємниця.
— Йо… Та що ж це зі мною робиться?! — шепотів під копою Роман, марно намагаючися вгамувати бажання. — Ні, ні… Йди вже! Йди геть!
Катерина підхопилася, ніби його слова почула.
— Піду… І — бігом із гори. Співає:
Чоботи під курганом — чекають собі. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом… Шурх, шурх у копі.