Розхвильовані люди шмигали повз поета алеєю, щось вигукуючи, але Іван Миколайович їх слів не сприймав.
Та нараз коло нього зіштовхнулися дві жінки, і одна з них, гостроноса і простоволоса, загукала над самісіньким вухом поета іншій жінці таке:
— Аннушка, наша Аннушка! З Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалії соняшникової олії, та літрову пляшку об вертушку й розгокай! Всю спідницю загидила… Вже вона лаялася, лаялась! А він, бідолашний, отож послизнувся та й поїхав на рейки…
З усього, що вигукувала жінка, в розладнаний мозок Івана Миколайовича вчепилося одне слово: «Аннушка»…
— Аннушка… Аннушка?.. — забурмотів поет, тривожно озираючись. — Стривайте, стривайте…
До слова «Аннушка» прив’язалося слово «олія», а потім чомусь «Понтій Пілат». Пілата поет відкинув і почав в’язати ланцюжок від слова «Аннушка». І ланцюжок цей зв’язався дуже швидко і відразу допровадив до божевільного професора.
Он воно що! Він же сказав, що засідання не відбудеться, бо Аннушка розлила олію. І ось маєте, воно таки не відбудеться! Це ще не все: він просто так і сказав, що Берліозові відріже голову жінка?! Так, так, так! Адже водієм була жінка?! Що ж це таке? Га?!
Не лишалось і на макове зерно сумніву в тому, що таємничий консультант достеменно знав наперед усю картину жахливої смерті Берліоза. Тут дві гадки прошили мозок поета. Перша: «Він зовсім не божевільний! Усе це дурниці!», і друга: «Чи не сам він і підлаштував усе це?!»
Але, дозвольте запитати, яким чином?!
— Е, ні! Про це ми дізнаємося!
На превелику силу Іван Миколайович підвівся з лави і метнувся назад, туди, де мав розмову з професором. І він побачив, що той, на щастя, ще не втік.
На Бронній уже засвітилися ліхтарі, а над Патріаршими сяяв золотий місяць, і в місячному, завжди оманливому світлі Іванові Миколайовичу здалося, що консультант стоїть, тримаючи під пахвою не тростину, а шпагу.
Колишній регент-причепа сидів на тому самому місці, де недавно сидів сам Іван Миколайович. Тепер регент начепив собі на носа вадимо непотрібне пенсне, в якому одного скельця зовсім не було, а друге надтріснуло. Від цього картатий громадянин став ще бридкіший, аніж був тоді, коли вказував Берліозові шлях на рейки.
З похололим серцем Іван наблизився до професора і, зазирнувши йому в обличчя, переконався, що жодних ознак божевілля в цьому обличчі немає і не було.
— Зізнавайтеся, хто ви такий? — глухо спитав Іван.
Чужоземець насупився, глянув так, наче вперше бачить поета, і відповів неприязно:
— Не розумій… по-вашому говарит…
— Вони не розуміють! — встряв з лави регент, хоча ніхто його не просив тлумачити слова чужоземця.
— Не прикидайтеся! — грізно сказана Іван і відчув, як під грудьми в нього похололо. — Ви щойно чудово говорили по-нашому. Ви не німець і не професор! Ви — вбивця і шпигун! Документи! — грізно сказав Іван.
Загадковий професор скривив гидливо і без того кривий рот і стенув плечима.
— Громадянине! — знову встряв мерзенний регент. — Навіщо ви дратуєте інтуриста? За таке ви якнайсуворіше відповісте! — А підозрілий професор набундючився, повернувся і пішов геть від Івана.
Іван відчув, що втрачає груш від йолами. Задихаючись він звернувся до регента:
— Гей, громадянине, допоможіть затримати злочинця! Ви зобов’язані це зробити!
Регент надзвичайна пожвавився, схопився на ноги і заволав:
— Которий злочинець? Де він? Іноземний; злочинець? — очиці регента радісно заблищали. — Оцей? Та якщо він злочинець, то насамперед слід кричати: «Пробі!» А то він утече. Нумо, вдвох! Разом! — І регент роззявив писок.
Розгубившись, Іван послухався штукаря-регента і гукнув «пробі!», а регент його піддурив, нічого не крикнув.
Поодинокий, хрипкий Іванів вигук добрих наслідків не дав. Дві якісь дівулі шарпнулися від нього вбік, і він почув слово «п’яний!»
— А, так ти з ним у спілці? — проймаючись гнівом, прокричав Іван. — Ти що ж це, на глум мене братимеш? Пусти!
Іван мотнувся вправо, і регент — теж праворуч! Іван — наліво, і той негідник туди ж.
— Ти навмисне під ногами плутаєшся? — шаленіючи, закричав Іван. — Я тебе самого віддам у руки міліції!
Іван намірився був схопити негідника за рукав, але промахнувся і нічогісінько не упіймав. Регент як. у землю увійшов.
Іван охнув, глянув удалину і побачив клятого невідомця. Той був уже біля виходу в Патріарший провулок, і до того не сам. Більше ніж підозрілий регент устиг прилучитися до нього. Але й це ще не все: третім у цій компанії опинився, не знати звідки взявшись, кіт, величезний, мов кабан, чорний, як сажа чи грак, і з хвацькими кавалерійськими вусами. Трійця рушила в Патріарший, до того ж кіт пішов на задніх лапах.
Іван пошвидкував за лиходіями і відразу пересвідчився, що наздогнати їх буде дуже важко.
Трійця вмить проскочила провулок і була вже на Спиридонівці. Скільки Іван не наддавав ходи, відстань між втікачами і ним анітрохи не скорочувалася. Поет і не зчувся, як після тихої Спиридонівки опинився біля Нікітських воріт, де становище його погіршало. Тут була вже штовханина, Іван наскочив на якихось перехожих, його вилаяли. А злочинницька ватага до того ж саме тепер вирішила вдатись до улюбленого бандитського заходу — тікати врозсип.
Регент з великою спритністю на ходу всвердлувався в автобус, який мчав до Арбатського майдану, і зслиз. Втративши одного з утікачів, Іван зосередив свою увагу на коті й побачив, як цей дивовижний кіт підійшов до приступки моторного вагона «А», що стояв на зупинці, нахабно зсадив жінку, яка сторопіло верескнула, вчепився в поруччя і навіть спробував усучити кондукторці гривеник через відкрите з огляду на задуху вікно.
Поведінка кота так вразила Івана, що він нерушно завмер коло бакалійної крамниці на розі й наступної миті повторно, але значно дужче був вражений поведінкою кондукторки. Та, тільки-но побачила кота, що ліз у трамвай, з люттю, що аж трясла її, заволала:
— Котам не можна! З котами не можна! Дзуськи! Злізай, не то міліцію покличу!
Ані кондукторку, ані пасажирів не вразила сама сутність факту: не те, що кіт лізе в трамвай, у чому було б іще півбіди, а те, що він збирається платити!
Кіт виявився не лише платоспроможною, але й дисциплінованою твариною. Після першого ж вигуку кондукторки він припинив атаку, знявся з приступки і сів на зупинці, розгладжуючи гривеником вуса. Але щойно кондукторка смикнула мотузку і трамвай рушив, кіт учинив, як кожен, кого виганяють з трамвая, але кому все ж таки потрібно їхати. Пропустивши повз себе три вагони, кіт скочив на задню дугу останнього, лапою вчепився в якусь кишку, що виходила зі стінки, і поїхав собі, заощадивши в такий спосіб гривеника.
Зосередившись на паскудному котові, Іван мало не загубив найголовнішого з трьох — професора. Але, на щастя, той не встиг накивати п’ятами. Іван побачив сірий берет у натовпі на початку Великої Нікітської, або вулиці Герцена. Миттю Іван і сам опинився там. Але успіху він не мав. Поет і крокував сягнисто, і починав підбігати ристю, штовхаючи перехожих, а не наблизився до професора й на сантиметр.
Хоч який занепокоєний був Іван, проте його вражала та надприродна швидкість, з якою відбувалася гонитва. І двадцяти секунд не минуло, як після Нікітських воріт Іван Миколайович був уже засліплений вогнями на Арбатському майдані. Ще кілька секунд, і ось уже якийсь темний провулок з нерівними тротуарами, де Іван Миколайович гепнувся і розбив коліно. Знову освітлена магістраль — вулиця Кропоткіна, потім провулок, потім Остоженка і ще провулок, бридкий, похмурий і ледь освітлений. І ось тут Іван Миколайович остаточно загубив того, хто був йому так потрібен. Професор щезнув.
Іван Миколайович знітився, але не надовго, бо нараз йому сяйнуло, що професор неодмінно має бути в будинку № 13 і обов’язково у квартирі 47.
Увірвавшись до під’їзду, Іван Миколайович вихопився на другий поверх, відразу знайшов цю квартиру і нетерпляче подзвонив. Чекати довелося недовго: відчинила Іванові двері якась дівчинка років п’яти і, ні про що не спитавши у приходня, відразу пішла собі кудись.
У величезному, вкрай занехаєному передпокої, тьмяно освітленому малесенькою вугільною лампочкою під високою, чорною від кіптяви стелею, на стіні висів велосипед без шин, стояла величезна скриня, окута залізом, а на полиці над вішалкою лежала зимова шапка, і довгі її вуха звисали донизу. За одними з дверей розкотистий чоловічий голос в радіоапараті сердито щось горлав віршами.
Іван Миколайович анітрохи не розгубився в незнайомому місці й просто почимчикував у коридор, міркуючи так: «Він, звісно, сховавсь у ванній». У коридорі було темно. Потикавшись у стіни, Іван побачив слабеньку смужку світла внизу під дверима, намацав клямку і несильно смикнув її. Гачок зіскочив, й Іван опинився саме у ванній і подумав про те, що йому поталанило.
Але поталанило не так, як було б слід! Івана огорнуло вологим теплом, і у світлі вуглин, що тліли в колонці, він розгледів великі корита, розвішані по стінах, і ванну, всю в чорних страшних плямах на місцях пооббиваної емалі. Так ось, у цій ванні стояла гола громадянка, вся в милі й з мачулою в руках. Вона короткозоро мружилася на Івана у дверях і, очевидячки помилившись у пекельному освітленні, сказала тихо й весело: