Через чверть години вкрай вражена публіка не лише в ресторані, але і на самому бульварі та у вікнах будинків, що виходили в сад ресторану, бачила, як з воріт Грибоєдова Пантелій, швейцар, міліціонер, офіціант і поет Рюхін виносили сповитого, як лялька, молодика, котрий, заливаючись слізьми, плювався, норовлячи поцілити саме в Рюхіна, і горлав на весь бульвар:
— Наволоч!.. Наволоч!..
Шофер вантажної машини зі злим обличчям розкручував мотор. Поруч візник розохочував коня, бив його по крупу бузковими віжками, кричав:
— А ось на біговій! Я возив у психічну!
Навколо гув натовп, перемелюючи небачену пригоду. Словом, був гидкий, паскудний, звабливий, свинський скандал, який закінчився лише тоді, коли вантажівка повезла на собі від воріт Грибоєдова нещасного Івана Миколайовича, міліціонера, Пантелія і Рюхіна.
Розділ 6
ШИЗОФРЕНІЯ, ЯК І БУЛО СКАЗАНО
Коли в приймальню голосної слави психіатричної лікарні, недавно вибудуваної під Москвою при березі ріки, увійшов чоловік з гострою борідкою і в білому халаті, — було пів на другу ночі. Троє санітарів не зводили очей з Івана Миколайовича, котрий сидів на дивані. Тут же був присутній і вкрай розхвильований поет Рюхін. Рушники, що ними був зв’язаний Іван Миколайович, лежали купою на тому ж дивані. Руки і ноги Івана Миколайовича були вільні.
Побачивши того, хто увійшов, Рюхін зблід, кахикнув і несміливо проказав:
— Здрастуйте, лікарю.
Лікар вклонився Рюхіну, але, кланяючись, дивився не на нього, а на Івана Миколайовича.
Той сидів зовсім непорушно, з лютим обличчям, насупивши брови, і навіть не поворухнувся, коли зайшов лікар.
— Ось, лікарю, — чомусь таємничим шепотом заговорив Рюхін, полохливо озираючись на Івана Миколайовича, — відомий поет Іван Бездомний… ось, бачите… ми непокоїмося, чи не біла гарячка…
— Дуже пив? — крізь зуби спитав лікар.
— Ні, випивав, але не так, щоб дуже…
— Тарганів, пацюків, чортиків або вертких собак не ловив?
— Ні, — здригнувшись, відповів Рюхін, — я його вчора бачив і сьогодні зранку. Він був цілком здоровий…
— А чому в кальсонах? З постелі взяли?
— Він, лікарю, в ресторан отак прийшов…
— Ага, ага, — дуже вдоволено сказав лікар, — а чому садно? Бився з кимось?
— Він з огорожі впав, а потім у ресторані вдарив одного… і ще декого…
— Так, так, так, — сказав лікар і, повернувшись до Івана, додав: — Здрастуйте!
— Здоров був, шкіднику! — злісно й голосно відповів Іван.
Рюхін так зніяковів, що не насмілювався звести очі на ввічливого лікаря. Але той анітрохи не образився, а звичним, спритним жестом зняв окуляри, відгорнувши полу халата, сховав їх у задню кишеню брюк, а потім запитав у Івана:
— Скільки вам років?
— Гетьте ви від мене всі к бісу, ото ще! — брутально вигукнув Іван і відвернувся.
— Чом же ви гніваєтесь? Хіба я сказав вам щось неприємне?
— Мені двадцять три роки, — збуджено заговорив Іван, — і я подам скаргу на всіх вас. А надто на тебе, гнидо! — звернувся він окремо до Рюхіна.
— А на що ж ви хочете поскаржитися?
— На те, що мене, здорову людину, схопили й силоміць затягли в божевільню! — у гніві відповів Іван.
Тут Рюхін придивився до Івана і похолов: жодного безумства не було в того в очах. Бувши каламутними в Грибоєдові, тепер вони перетворились на ясні, якими були давніше.
«Батечку рідний! — злякано подумав Рюхін. — Та він і справді нормальний! Оце халепа! Навіщо це ми сюди його притягай? Нормальний, нормальний, тільки пика подряпана…»
— Ви перебуваєте, — спокійно заговорив лікар, сідаючи на білий табурет з блискучою ногою, — не в божевільні, а в клініці, де вас ніхто не буде затримувати, якщо в цьому немає потреби.
Іван Миколайович покосував недовірливо, але все ж таки пробурчав:
— Слава тобі господи! Знайшовся, врешті, один нормальний серед ідіотів, а з них перший — бельбас і нездара Сашко!
— Хто він, цей Сашко-нездара? — поцікавився лікар.
— А ось він, Рюхін, — відповів Іван і тицьнув брудним пальцем у бік Рюхіна.
Той спалахнув від обурення.
«Це він мені замість подяки! — гірко подумав він. — За те, що я піклувався про нього. От уже справді, погань!»
— Типовий куркулик за своєю психологією, — заговорив Іван Миколайович, якому, видать, закортіло викривать Рюхіна, — і до того, куркулик, який старанно маскується під пролетаря. Погляньте на його пісну фізіономію і порівняйте з тими гучними віршами, які написав він до першого числа! Хе-хе-хе… «Майтесь!» та «розмайтесь!»… а ви йому всередину загляньте, що він там думає… ви охнете! — Іван Миколайович лиховісно розсміявся.
Рюхін важко дихав, пік раків і думав лише про одне, що він відігрів у себе на грудях змію, що він опікувався тим, хто насправді виявився злісним ворогом. І, головне, нічого не вдієш — не відповідати ж лайкою душевнохворому!
— А чому вас, власне, припровадили сюди? — спитав лікар, уважно вислухавши викриття Бездомного.
— Та чорт би їх побрав, йолопів безмізких! Схопили, зв’язали якимсь ганчір’ям і притарабанили на вантажівці!
— Дозвольте вас запитати, ви чому в ресторан прийшли у самій білизні?
— Нічого тут нема дивного, — відповів Іван, — пішов я купатися на Москву-ріку, ну й поцупили мій одяг, а це лахміття залишили! Не голим же мені по Москві було йти! Вдягнув, що було, бо поспішав у ресторан до Грибоєдова.
Лікар запитливо поглянув на Рюхіна, і той понуро буркнув:
— Ресторан так називають.
— Ага, — сказав лікар, — а чому так поспішали? Якесь побачення у справах?
— Консультанта я ловлю, — відповів Іван Миколайович і тривожно озирнувся.
— Якого консультанта?
— Ви Берліоза знаєте? — спитав Іван багатозначно.
— Це… композитор? Іван похнюпився.
— Який там композитор? Отак… Та ні ж бо! Композитор — це однофамілець Міші Берліоза!
Рюхіну не хотілося нічого говорити, але довелося пояснювати.
— Секретаря МАСОЛІТу Берліоза сьогодні увечері задавило трамваєм на Патріарших.
— Не бреши ти, чого не знаєш! — розгнівався на Рюхіна Іван. — Я, а не ти був при тому! Він його навмисне під трамвай спровадив!
— Штовхнув?
— Та яке там «штовхнув»? — дратуючись на загальну нетямущість, вигукнув Іван, — такому і штовхати не треба! Він такі штуки може виробляти, що тільки тримайсь! Він наперед знав, що Берліоз утрапить під трамвай!
— А хто-небудь, крім вас, бачив цього консультанта?
— Отож-то й горе, що лишень я та Берліоз.
— Так. І до чого ж ви вдалися, щоб упіймати цього вбивцю? — тут лікар повернувся і кинув погляд жінці в білому халаті, яка сиділа за столиком осторонь. Та дістала аркуш і почала записувати порожні місця в його графах.
— А ось до чого. Взяв я на кухні свічечку…
— Ось цю? — запитав лікар, показуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч з іконкою перед жінкою.
— Цю саму, і…
— А іконка для чого?
— Ну так, іконка… — Іван почервонів. — Іконка найбільше їх усіх і налякала, — він знову тицьнув пальцем у бік Рюхіна, — але річ у тім, що він, консультант, він… відверто кажучи… з нечистою силою водиться… і так просто його не упіймаєш.
Санітари чомусь виструнчились і не спускали очей
з Івана,
— Так, так, — вів далі Іван, — водиться! Тут факт безсумнівний. Він особисто з Понтієм Пілатом розмовляв. І нема чого так на мене видивлятися! Правду кажу! Все бачив — і балкон, і пальми. Був, одне слово, у Понтія Пілата, за це я ручуся.
— Ну далі, далі…
— Отож я іконку на груди приколов і побіг… Тут годинник несподівано ударив двічі.
— Ого-го! — вшукнув Іван і підвівся з дивана. — Друга година, а я тут з вами час гаю! Вибачайте, де тут телефон?
— Пропустіть до телефону, — наказав лікар санітарам.
Іван ухопив трубку, а жінка в цю мить тихо запитала у Рюхіна:
— Він одружений?
— Неодружений, — полохливо відповів Рюхін.
— Член профспілки?
— Так.
— Міліція? — заволав Іван у трубку. — Міліція? Товаришу черговий, дайте вказівку зараз же, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами ловити іноземного консультанта. Що? Заїздіть за мною, я сам з вами поїду… Говорить поет Бездомний з божевільні… Яка ваша адреса? — пошепки спитав Бездомний у лікаря, прикриваючи трубку долонею, а потім знову закричав у телефон: — Ви слухаєте? Алло!.. Неподобство! — раптом гукнув Іван і швиргонув слухавку в стіну.
Потім він обернувся до лікаря, простягнув йому руку, сухо сказав «до побачення» і намірився йти геть.
— Даруйте, куди ж ви хочете податися? — заговорив лікар, вдивляючись Іванові в очі. — Глухої ночі, в спідній білизні… Ви зле почуваєтесь, лишайтесь у нас!
— Пропустіть-но, — сказав Іван санітарам, що як вкопані стояли у дверях. — Пустите ви чи ні? — страшним голосом гукнув поет.
Рюхін затремтів, а жінка натисла кнопку в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча коробочка і залютована ампула.
— То ви так?! — дико й зацьковано роззираючись, мовив Іван. — Постривайте ж! Прощавайте… — і головою вперед він кинувся в штору вікна.