Пройшовши повз лаву, на якій розташувалися редактор і поет, чужоземець зиркнув на них скоса, зупинивсь і раптом сів собі на сусідній лаві за два кроки від приятелів
«Німець», — подумав Берліоз.
«Англієць, — подумав Бездомний, — ич, і не парко йому в рукавичках!»
А чужоземець обвів поглядом високі будинки, що квадратом облямовували ставок, причому стало помітно, що він бачить цю місцину вперше і що вона його зацікавила.
Він зупинив зір на горішніх поверхах, які сліпуче відбивали пошматоване в шибках сонце, що назавжди йшло від Михайла Олександровича, потім перевів його вниз, де вікна починали передвечірньо темнішати, на щось там поблажливо посміхнувся, примружився, на руків’я тростини поклав руки, а на них підборіддя.
— Ти, Іване, — вів далі Берліоз, — дуже добре і сатирично змалював, наприклад, народження Ісуса, Сина Божого, та тільки сіль у тім, що перед Ісусом ще народилася ціла низка синів божих, як от, скажімо, фінікійський Адоніс, фрігійський Аттіс, перський Мітра. Стисло ж кажучи, то жоден з них не народжувався, і нікого їх не було, як і самого Ісуса, отож треба, щоб ти замість народження і, скажімо, приходу волхвів, зобразив би безглузді чутки про цей прихід. А то виходить із твоєї розповіді, що він і справді народився!..
Цю мить Бездомний спробував погамувати надто дошкульну свою гикавку, затримав дихання, від чого гикнув ще дошкульніше й голосніше, і тут-таки Берліоз урвав свою мову, бо чужоземець раптом підвівсь і рушив до письменників.
Ті здивовано звернули на нього погляди.
— Даруйте мені, будь ласка, — заговорив приходень з чужинецькою вимовою, хоч і не калічачи слів, — що я, не бувши знайомий, важусь… але об’єкт вашої вченої бесіди такий цікавий, що…
При цьому він ґречно скинув берета, і друзям нічого на залишалося, як підвестись і віддати вітання.
«Ні, ймовірніше француз…» — подумав Берліоз.
«Поляк?..» — подумав Бездомний.
А слід зазначити, що на поета чужоземець уже з перших слів справив препогане враження, Берліозові ж радше припав до вподоби, тобто не те щоб сподобався, а… як би це сказати… зацікавив, чи що.
— Ви дозволите мені присісти? — чемно попросив чужоземець, і приятелі якось мимохіть розсунулися; той спритно вмостився поміж них і відразу прилучився до розмови.
— Якщо мене не підвів слух, ви зводили казати, що Ісуса не було на світі? — запитав чужоземець, спрямовуючи на Берліоза своє ліве зелене око.
— Ні, слух вас не підвів, — чемно відповів Берліоз, — саме це я й казав.
— Ой, як цікаво! — вигукнув чужоземець.
«А якого чорта йому треба?» — подумав Бездомний і насупився.
— То ви були згодні з вашим співрозмовником? — поспитав невідомий, обернувшись праворуч до Бездомного.
— На всі сто! — підтвердив той, полюбляючи штуковані та фігуральні вислови.
— Диво дивне! — вигукнув непроханий співрозмовник і, чомусь по-злодійському оглянувшись і приглушивши свій низький голос, сказав: — Даруйте мою нав’язливість, але я так зрозумів, що ви, до всього іншого, ще й не вірите в Бога? — Він витворив перелякані очі й докинув: — Присягаюсь, я нікому не скажу!
— Так, ми не віримо в Бога, — ледь посміхнувшись на переляк інтуриста, відповів Берліоз, — але про це можна говорити цілком вільно.
Чужоземець відкинувся на спинку лави і спитав, аж верескнувши від цікавості:
— Ви — атеїсти?!
— Так, ми — атеїсти, — з посмішкою відповів Берліоз, а Бездомний подумав, розсердившись: «Ото причепився, гусак закордонний!»
— Ой, яка розкіш! — вигукнув вражений чужоземець і замотав головою, зиркаючи то на одного, то на другого літератора.
— У нашій країні атеїзм нікого не дивує, — з дипломатичною чемністю сказав Берліоз, — більшість нашого населення свідомо й давно перестало вірити в казки про Бога.
Цю мить чужоземець утнув дивацьку штуку: встав і потис спантеличеному редакторові руку, промовивши при цьому такі слова:
— Дозвольте подякувати вам від щирого серця!
— За що це ви йому дякуєте? — закліпавши очима, поцікавився Бездомний.
— За дуже важливе повідомлення, котре для мене, як мандрівника, надзвичайно цікаве, — багатозначно піднісши пальця, пояснив закордонний дивак.
Важливе повідомлення, видно, таки справило на мандрівника сильне враження, бо він перестрашено обвів очима будинки, немов боячись у кожному вікні побачити по атеїсту.
«Ні, він не англієць…» — подумав Берліоз, а Бездомний подумав: «Знати б, де це він навик так вправно говорити по-нашому!» — і знову насупився.
— Але, дозвольте вас запитати, — після тривожної задуми мовив закордонний гість, — як же бути з доказами існування Божого, що їх, як відомо, є рівно п’ять?
— Ба! — співчутливо відповів Берліоз. — Жоден з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх в архів. Адже погодьтесь, що у сфері розуму ніякого доказу існування Бога бути не може.
— Браво! — скрикнув чужоземець, — Браво! Ви слово в слово повторили міркування невгамовного дідугана Іммануїла з цього приводу. Та ось чудасія: він дощенту поруйнував усі п’ять доказів, а потім, наче на глум собі, спорудив власний шостий доказ.
— Доказ Канта, — тонко посміхнувшись, заперечив освічений редактор, — також непереконливий. І недарма Шіллер твердив, що Кантові міркування в цьому питанні можуть удовольнити лише рабів, а Штраус просто брав на сміх цей доказ.
Берліоз говорив, а сам тим часом думав: «Але, зрештою, хто він такий? І чому він так добре говорить російською мовою?»
— Узяти б цього Канта, та за такі докази років на три до Соловків! — зовсім неждано бовкнув Іван Миколайович.
— Іване! — знічено шепнув Берліоз.
Але пропозиція запроторити Канта до Соловків не тільки не вразила чужоземця, а навіть викликала у нього захват.
— А й справді, справді, — скрикнув він, і ліве зелене око його, спрямоване на Берліоза, заяскрилося, — йому саме там місце! Адже казав я йому тоді за сніданком: «Ви, професоре, воля ваша, щось недоладне вигадали! Воно, може, й мудро, тільки надто незрозуміло. Вас на глузи братимуть».
Берліоз витріщив очі. «За сніданком… Кантові?.. Що це він верзе?» — подумав він.
— Але, — провадив далі чужоземець, не переймаючись Берліозовим збентеженням і звертаючись до поета, — запроторити його до Соловків неможливо з огляду на те, що він уже сто років з гаком перебуває в місцях набагато віддаленіших, аніж Соловки, і видобути його відтіль у жоден спосіб неможливо, запевняю вас.
— А шкода! — відгукнувся задерика-поет.
— І мені шкода! — погодився незнайомець, зблискуючи оком, і мовив далі: — Але ось яка річ мене непокоїть: якщо Бога немає, то, дозвольте спитати, хто ж керує життям людським та усім взагалі ладом на землі?
— Сама людина й керує, — вихопився сердито з відповіддю Бездомний на це, ніде правди діти, не дуже ясне запитання.
— Даруйте, — лагідно озвався невідомий, — для того, щоб керувати, потрібно, що не кажіть, мати точний план на певний, хоч би якоюсь мірою більш-менш пристойний термін. Отож дозвольте вас спитати, як може керувати людина, коли вона не лише позбавлена змоги скласти будь-який план хоча б на сміховинно куций термін, ну, років, скажімо, на тисячу, а й не може поручитися навіть за свій завтрашній день? І справді, — невідомий вже обернувся до Берліоза, — уявіть, що ви, до прикладу, почнете керувати, порядкувати й іншими і собою, загалом, так би мовити, саме розохотитесь, і раптом у вас… кхе… кхе… саркома легені… — на цих словах чужоземець солоденько посміхнувся, наче думка про саркому легені його втішила, — так, саркома… — мружачись, наче кіт, повторив він лунке слово, — і ось вашому порядкуванню край! Нічия доля, крім своєї власної, вас більше не обходить. Рідні вам починають брехати. Ви, прочуваючи лихо, кидаєтеся по вчених лікарях, далі по шарлатанах, а буває, і по ворожках. Що й перше, і друге, й третє — цілком безглузде, ви самі розумієте. І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно гадав, ніби він чимось порядкує, враз нерушно залягає в дерев’яний ящик, а навколишні бачать, що пуття від такого лежня більше ніякого, спалюють його в печі. А буває ще гірше, тільки-но чоловік намислить з’їздити в Кисловодськ, — чужоземець прискалив око до Берліоза, — здавалося б, дрібничка, а й ту довершити не спроможеться, бо невідь-чому раптом візьме послизнеться і втрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це він сам собою так покерував? Чи не правильніше думати, що упорав його хтось зовсім інший? — після цих слів незнайомець якось чудно захихотів. Берліоз вельми уважно слухав неприємну розповідь про саркому й трамвай, і його почали непокоїти якісь тривожні думки. «Він не чужоземець… Він не чужоземець… — снувало йому в голові, — він занадто дивовижний суб’єкт… але, далебі, хто ж він такий?..»
— Ви хочете палити, як я бачу? — несподівано звернувся до Бездомного незнайомий. — Вам які до вподоби?