Сірик задля нас був готовий на все. Навіть на організацію тепловоза з сімома п'яними гуцулами, що мали відвезти нас до якогось дальнього лісництва. Дивним чином по дорозі до нас приєднався Даньо, моя перша серйозна любов. Люди з часом чомусь втрачають кращі свої риси і залишаються незмінними У гірших – чудна річ.
Коли зимно, і хочеться їсти, і розумієш, що за півгодини може початися буря, а ти ще не в укритті, розмовляєш мало. Перед будь-якими серйозними обставинами мені не хочеться багато патякати. І видимість кризи спілкування зникає. Молоді й старі лісоруби живуть в одному обійсті усімнадцятьох плюс одна жінка-прибиральниця – вони зараз святкують день народження своєї прибиральниці. Це також стихія. Серйозна. Керувати нею неможливо, це вам навіть лісник скаже. А лісник багато чого бачив.
Отож після кількагодинної подорожі промерзлою товарною платформою (десь раз на двадцять хвилин поїзд або сповзає із заледенілих рейок вузькоколійки, або впирається у сніговий замет, котрий треба розгрібати, зате ж яка краса довкола – їбанутись!) ви нарешті сидите в аж надто натопленій хатинці лісника, і вашу долю вирішує хтось із тих мітичних 17-ти лісорубів: везти чи не везти. Вас. Далі. Туди, де взагалі нема людей, а лише вовки, ведмеді і дід Василь без електрики.
Як у класичному ужастіку, у вас іще є шанс повернути назад. Як годиться за сценарієм, ви його не використовуєте і щиро прагнете назустріч тому, чим славляться чеські тінейджерські ужастіки і твори нових українських письменників: пансіонат високо в горах, дивні жильці з симптомами вервольфності та інших захворювань шкіри, кожному, хто десь гріханув – буде капут, а харошому – спасіння, як шоколадка для діабетика. Вас не зупиняє ні тридцятиградусний мороз, ні позирки місцевих людей, котрі здебільшого виглядають плодами інцесту. Вас не зупиняє навіть найбільш явне і найстрашніше – розбрат усередині вашої ж групи. В ужастіках часто саме через це бездупльові герої й втрачають свої нікчемні життя. Нагромадження дефектів психокомунікації всередині малої групи, поміщеної у нестандартні умови співіснування, дорівнює піздєцу.
– Напевно, я таки поїду десь в гарячу точку… – каже Стоґнєвіч. І я це сприймаю як реакцію на холод.
– Та не поможе, дарагая, – я тішуся, що вона бодай рота розтулила, бо перед тим мовчала, як русалочка, якій відрізали хвоста, дали криві ноги і змусили ними, босими, топтати осмолодський сніг. – Коли тебе дірявлять кулі, тоді, подейкують, стає дико холодно. Від втрати крові і всяке таке. Так що не допоможе тобі палюче сонце Сьєрра-Леоне…
– І соломинка з махіто не поможе! – додає Даньо, сьорбаючи чай зі щербатої полив'яної кружки.
Стоґнєвіч іґнорує всі репліки, крім моїх.
Льотчик мовчить.
– Мені тут не холодно, – похмуро каже Стоґнєвіч, – а якщо й холодно, то пофіґ. А там я зароблю бабла. Тобі на все вистачить…
– Мені? – от тобі й на! – Та мені й так на все вистачає. Я газ до хати проводити не збираюся, килимів на стіни, підлоги й стелю мені теж не треба, та й діти в мене в інститут не поступають – нашо на заробітки їздити? Що за прорив колективного бєзсознатєльного? Це на тебе так Західна Україна впливає?
Тепер Стоґнєвіч мовчить.
– Я сам часто хочу з'їбатися в гарячу точку, – раптом каже Льотчик, – коли мене все й усі дістають. Коли не помагають навіть небо і велосипед. Тоді мені здається, якщо я побачу смерть зовсім близько, я почну по-справжньому цінити життя.
Дивно. Щось таке хотіла сказати я, але не наважувалася, аби не спокушати і не брати «на слабо» Стоґнєвіч. Натомість я кажу:
– Знаєте що, ви, придурки? Всім вам знайомий Руфус, мій старий друг і компаньйон у подорожах. Так от, окрім того, що він здатен довго витримувати їбануту мене, силу й досвід Руфуса визначає ще бісова купа речей. Останній раз, коли все було хуйово, фільм ледве повз, ламалася техніка, валили люди з команди і мене не любив черговий мучачік, я щось таке подібне нила йому в листах – – про гарячі точки, справжнє відчуття життя, новий досвід… Він довго не відповідав, потім написав мені щось стандартне про те, що треба шукати силу, зміст, красу і славу всередині себе, а потім, серед ночі, раптом прислав мені оцей-от sms. Зараз… він у мене тут збережений. Ага. От.
Мене уважно слухали. Навіть Стоґнєвіч, напружено вдивляючись у замерзле вікно, за яким експонувалися флеш-беки Первісної темряви.
– Тут в оригіналі… I just woke up with a shock, a flashback, in the middle of the night. That is what hotspots do to you, they fuck people up. Trust me, you don't want that.
Я ковтаю пересолодженого чаю.
– А наступного ж дня, після тієї ночі, він врізався на скутері в стіну. Тупо в глуху стіну, не вписавшись на повній швидкості в поворот. Коли позмивав кров з лиця й одягу, він знову написав мені: «Ось що гарячі точки роблять із людьми». Тієї миті, на скутері, він був просто дуже далеко подумки від часу і місця, де фактично знаходився. Тут, власне, є моя вина – це я змусила його ще раз повернутися до того, що він та його друзі пережили. Гарячі точки, як будь-яке пекло, народжують демонів. І їм у твоїй голові ой як комфортно. Зробити з нормальної людини психа – це просто для них шкільне завдання. А в тебе лишається вибір – боротися з ними чи жити далі, прокидаючись серед ночі й шукаючи замітки про свій минулий героїзм у старих газетах. Правда, здебільшого, хуй їх там знайдеш… А Руфус так і сказав мені потім: «Я злий на тебе через твою дурну звичку прославляти небезпеку».
– Н-да, – каже після паузи Даньо. – Тупо.
Подальші кілька годин ми сиділи мовчки, час від часу хіба викурюючи по пахучій ультраважкій індонезійській сиґареті Djarum Black Super. Кориця і гвоздика. Масний, пряний смак. Атмосфера ставала просто нестерпною. Гаряча піч, мало кисню, концентрат дратівливості, що виливається у безпідставну ненависть і почуття образи. Невідомо на що.
– Зі мною завжди таке в ці дні, – ще в потязі сказала Стоґнєвіч.
– Ну, мене теж ригати тягне від дня Валентина, – знизала плечима я.
– В цей день кілька років тому… нє, не буду казати.
Стоґнєвіч тримала мене в напруженні стільки, скільки визначенно Міжнародними Нормами Тримання в Напруженні 1948 року. Відтак в якийсь момент, уже за кілька днів, ні з того ні з сього сказала:
– В цей день у мене вбили брата.
І про вбивство, і взагалі про її брата я тоді почула вперше. Стоґнєвіч додала щось зовсім серіальне:
– І я відчуваю себе винуватою. На його місці повинна була бути я.
Я не люблю трагі-лірику Голлівуду й калькованого російського кіна. Тому мої співчуття були ввічливими, проте скупими. Вибачте, якщо я надто схильна до узагальнень. Просто якось забагато було прецедентів із подібними людськими фантазіями на ґотичні теми. Всілякі там 16-річні хлопчики з мого 13-річного дитинства, що обмотувалися голими дротами і нібито втрачали свідомість від удару струмом, та варто було до гаражу, де відбувалося дійство, зайти його мамі й проквилити: «Вася-а-а? Синочку, ти тут?» – як втрачене одразу ж знаходилося. Девочки, що ковтали на ніч банку снодійного, а виявлялося, то була аскорбінка, і потім вони, мов африканські свинки, весь наступний тиждень ходили у червоних прищах. Дорослі дядьки, що брали моторні човни і без будь-яких навичок в управлінні й навігації націлювалися у відкрите Середземне море «похуй куди – аби подалі від такої цинічної стерви». Вимкнені ними мобільні не відповідали, а їхні подружки голосили мені в обличчя: «Шо ж ета такое, ета всьо із-за тібя, а тібє даже не совєсна!» Зазвичай відчайдушного мачо випадково знаходили У прибережній таверні, де той сам виїдав розраховану на п'ять осіб суперпорцію м'ясного мезе.
Добрий лісник вчергове повернувся з бараку розпусти, де святкували свою вакханалію 17 лісорубів і 1 прибиральниця.
– Зараз уже прийде Василь Дмитрович, тіки олів'є доїсть…
Василь Дмитрович таки прийшов. Із чотирма іншими василями-дмитровичами. Всі вони хотіли нас везти до дальнього лісництва **. Ми запхали наплічники у тепловоз. Перед тим мені вже десь тричі зривало дах і я поривалася йти до того лісництва пішки, але Льотчик хапав мене за капюшон і повертав назад: ніч безмісячна, колії засипано снігом, на мостах взагалі не ясно – ступаєш на шпалу чи в замасковану сніговою подушкою порожнечу, кругом вовки.
Кругом вовки… Ліпше вже вовки, ніж вібрації самопожирання Стоґнєвіч.
– Ну а відки ви, з Харкова? – питає котрийсь василь-дмитрович.
Ми щось мямлимо у відповідь про Київ, Тернопіль і Яремчу.
– Ну то давайте співайте шось українське! – видихає концентровані випари етилу інший василь-дмитрович. – Чи шо у вас там співають? Руські? Владімірській централ? Бо ми і руські знаємо. Так шо? Ой чий то кі-і-інь стої-і-ть!!!
Я вже й не знаю, що гірше: кінь чи централ? Мої губи стиснуті, як у дитсадківця, котрому збираються вливати до рота риб'ячий жир, міцніше, ніж анус переляканого ботаніка-цнотливця, що переплутав вхід до бібліотеки з дверима садо-мазо-ґей-клубу. По очах моїх друзів я теж розумію: кінь нє пройдьот.