Нарешті приїхали. Поцілунок був непоганим. Хороша дівчинка, пластичний організм. Я з задоволеною мармизою вибираюся з машини. Нікіта виходить теж, інші лишаються нас чекати.
Підіймаємося в ліфті. Нікіта мовчить. Я посміхаюся. Підло і цинічно. Мені принаймні так здається. Таким би був вираз обличчя акторки, що грала б стерву. Заходимо в квартиру. Він раптом різко обертається:
– Ну і чьо ти тваріш?
– А хулі ти приїбався до моєї тьолки? – (ого, це я сказала?…)
– Це моя тьолка.
– Ти чьо, мальчік? Яка вона твоя? Що – сам все не розумієш?
– Нє-а. Може, поясниш? Коли протверезієш, звичайно.
– Та пішов ти! – О, тепер я попадаю йому в щелепу. Він навзаєм хєрачить мене по гомілці і я знову падаю. Цього разу на надувний матрац… Круто. Я впала до рівня каскадера.
І тут стається щось уже геть несподіване. Замість того щоб душити одне одного, видавлюючи великими пальцями очі, ми починаємо цілуватися. Так, боляче, кусаючи одне одному губи, але ж цілуватися! Мабуть, це найпристрасніший, найдикіший поцілунок за всю нашу спільну історію. Ми вже почали було зривати одне з одного одяг, аж раптом одночасно згадали про таксі і друзів, що на нас там чекають. Мовчки підіймаємося і поправляємо одяг. Хто заговорить першим?
А ніхто. Швидко зібрані речі, швидкий рейд до вокзалу, там черги і проблеми з квитками. Якісь друзі в чергах.
– Що там у вас сталося? – хтось із них питає.
Нікіта кудись побіг, а я мямлю його ім'я, слова «тьолка», «ган-дон», «йобаний фестиваль», «поїзд», «Київ», «всіх повбиваю» і «де мама». Ну так, мені себе жалко. А що?
Соня теж кудись пропала. Напевно, з'ясовує стосунки з Нікі-тою. Ну то й що? Дафліш – єдина конструктивна істота з нас усіх, дарма що наймолодший – намутив один на всіх квиток і готовий домовлятися з провідником про комфортний переїзд. Ні, звісно, я вже була мала квиток в СВ, але чи варто казати, що Нікіта десь його проїбав. Таке для цього хлопчика нормально.
Нарешті з'являється Соня і щасливо заявляє:
– Я свій вибір зробила. Їду з вами до Києва. Не лишаюся тут із ним…
Упс. Я ж про таке не просила.
Ми в поїзді, мені погано, навкруги купа якихось письменників, журналістів, перекладачів, прилітературних тусовщиків, всі разом накурюємося, краще мені від цього ажніяк не стає. Соня лежить на нижній полиці і вся дрижить… Як же мені її шкода… Я лягаю поряд, гладжу її, цілую і шепочу купу всього того, що середньоста-тистична баба чує від середньостатистичного п'яного мужика:
– Я дуже люблю тебе, Соню. Ти найкраща. Я не покину тебе. Все буде добре, віриш мені?
Ну і нащо я те все казала? Соня ж не типова баба, а я вже, тим більше, не пересічний мужик.
Соромно, Торнберґ, ой як соромно. Отак на п'яну голову запросто поламала слабке, як весняна квітка, кохання двох прекрасних молодих людей. Ну і навіщо? У-у-у-у. Якби я була вовчиком, то неодмінно вила би від сорому. Алкоголь сакс. Але хіба лише в ньому причина?
Наступний ранок холодний, сонячний і мовчазний.
Простіть мені всі.
Я не їду додому, я їду до Дафліша, я їду трахатися з Дафлішем.
Shortcut. Монтажна склейка:
Життя собі просто йде. Правда, інколи воно просто йде нахуй.
Ну, гаразд. Мабуть, досить вже гратися в єдине і чисте кохання до маленького хлопчика. У мене зовсім скоро буде сім коханців. Різного калібру, віку, національностей і віросповідання. І я не відразу зможу їх усіх перелічити на пальцях. Обов'язково про когось одного забуватиму. Але завжди буду згадувати при повторному перерахунку. Я турботлива все ж таки. Навіть коли мені сниться, як один коханець трахає іншого (при чому обоє мають одне й те саме обличчя), я гладжу його кучеряву голову і втішаю: «Все буде добре». Але далі вже про всіх і НЕ послідовно. І вибачте, якщо когось забуду. Я ненавмисне.
00:00:00:05
Фестивалі переслідують один одного і мене. На цьому купа коротких презентацій коротких метрів. Як водиться – поквапливі покази чогось потенційно цікавого та задовге піар-мусолення гарантовано претензійного. Кураторів останніх імпрез я так і називаю – мусоліні. Володарі престижних кінопремій рідко бувають цікавішими за зелених дебютантів. Журналісти бігають, куди їх посилають, лише кілька найхитріших просто купчаться собі в барі з шаровим інтернетом і посилають усіх самі. Ввечері всі дружно напиваються й обіцяють одне одному контракти, проекти, ролі, гроші, почуття, дітей…
Якийсь зовсім крихітний павільйончик, сюди разом з нами запхали зі своїми фільмами поляків, румунів та опальних у себе вдома білорусів. Декотрі з них просто не зможуть дозволити собі розкоші повернутися – бацька не по-біблійному обходиться з блудними синами, а сам живучий. Довгенько їм ще стирчати у цій Європі до настання ліпших часів, творити тут, їсти, топтати північно-західний ряст.
Характерність таких-от вавилонських зібрань полягає ще й у тому, що на якомусь їх етапі тобі дико хочеться когось витрахати. Потяг до культурного аншлюсу, чи що? «Дєвок і кокаїну!» Насправді тут і пива важко купити після одинадцятої вечора, а кіномист-кині й дєвки навколо крутяться самі якісь афтер 35. Не те, щоб мені не подобалися зрілі жінки, зовсім ні. Щось би і з кимось із таких певне могло зростися, якби я не вирішила зайнятися коханням із
Мгм, я тут і справді візитерка. Гастролерка. Я не зовсім розумію, про що делікатно сперечаються всі ці люди, я не розумію, що я тут роблю, в цій цілковитій атмосфері серйозної поважності. Мене тут поки що ніхто не знає, і мені це до дули. Я маю невід'ємне право на свої картинки в голові. На руки, язики і щупальця, що проникають в усі мої отвори просто тут, поки я начебто слухаю цього респектабельного, з ефектною сивиною, кінематографіста. Я відчуваю своє голе тіло під одягом, я відчуваю його доторки і множинні проникнення. Він облизує мене, зв'язує і розв'язує, заповнює і лоскоче, запущеними досередини мацаками піднімає в повітря, змушує кінчати знову і знову. Він прекрасний.
Вибачте, але я не дослухаю вашої напрочуд інтелектуальної лекції. Мені страшенно треба до готелю, навідати себе і Діонісія. Ми там чекаємо на мене… Я чекаю в дзеркалі, він – усередині мене. Треба швидко донести його до безпечного місця. Замкнутого дзеркалами.
Кімната в готелі така собі, але мені то байдуже. Головне, що тут вистачає дзеркал. Ванна, двері ванної, дзеркало над раковиною, дзеркало навпроти дверей до ванної… Я бачу своє тіло будь-звідки. Я повільно роздягаюся, я пещу свою шию пальцями, піднімаю своє волосся. Скидаю тісний корсет. Гладжу шию і живіт. Запускаю пальці під бюстгальтер. Розстібаю його, але не знімаю… Розщібую ремінь. Важкі мілітарі-штани падають долі. Шарф хай залишається на шиї. Я дряпаю собі живіт, ковзаю пальцями під трусики, я дивлюся собі в очі в дзеркалі. Я як він. Я дивлюся йому в очі у своїх очах. Коханий мій, ти все так вправно робиш… Ти вбиваєш мене. Я трохи стягую трусики, пещу собі кісточку і внутрішню сторону стегон. Другою рукою зминаю собі груди. Я так люблю тебе, убий мене. Просто зараз убий.
Я наслинюю палець. Ковзаю ним собі між ноги, воджу ним по набухлому клітору… Відтак я знімаю трусики зовсім, знімаю ліфчик, не знімаю шарфа. Мейк-ап на моїх очах розмастився, і тепер у мої очі влізає ще більше його очей. Мій середній палець вже глибоко в мені, там тепло і підземно, як же я заздрю тобі, коханий, ти можеш відчувати цей Уроборос повнішою мірою, ніж я.
Я слиню вказівний палець лівої руки. Його я спершу ніжно, відтак трохи сильніше засовую собі в анус. Так, коханий, бери мене водночас звідусіль. Я труся грудьми об стіну, я не відвертаю лиця від дзеркала, обидві мої руки всередині мене. О, так,
роби це.
Я роздивляюся на себе в дзеркалах. Я розводжу ноги, те, що мені відкривається – дивовижно звабливе. Як же тобі пощастило, любове моя. Ти маєш змогу бачити мене там набагато частіше, ніж я. Мені подобається ця моя нова стрижка. Мені подобається засмаглість і колір там, унизу. Мені подобається те, що ти зі мною робиш.
Нагло мені дико хочеться, щоби ти виріс і повністю зайшов у мене, щоби зробив мені боляче, просто розірвав. Я скрикую. Переміщуюся на ліжко. Жодного предмета, котрий би пасував моїй середині. Жодного. Я дочекаюся тебе, я дочекаюся його, мого Мефістофеля…