— Шкода, — знизала плечима Ксюша
— Угу, — Марла нарешті підібрала з підлоги своє знеславлене мілітарі.
— Пішли?
Згодом вони вже обмінювалися телефонами і домовлялися про зустріч. Коли літак нарешті приземлився і погасли лампи на табличках із застібнутими пасами безпеки, Ксюші зателефонували
— Так, все в порядку. Добре долетіла. Угу. Як малий? Так. Давай, я теж тебе люблю.
— Зустрічають? — ввічливо поцікавилася Марла.
— Та ні це чоловік дзвонив. Він зараз на Мальті. Ми там живемо взагалі-то.
Уже на слові «Мальта» Марла похолола Наступний кадр був уже стовідсотково соуп-оперний:
— От, хочеш подивитися на нього? — лукаво, так, ніби щойно кльово когось надурила (чи МАЙЖЕ надурила через невблаганну стюардесу за дверима) підморгнула Ксюша Тут же, в телефоні з'явилася знимка того, про кого вже думала Марла — Іллі.
— От тобі й на — вона аж присвиснула.
— Що, — кокетливо перепитала Ксюша, — важко повірити, що я заміжня? А вже, прикинь, синові майже чотири роки
«От тобі й на, братан Ледве не трахнула твою дружину», а вголос до Ксюші:
— ОК. Знайдемося якось. Папа!
«Та не дай, Боже, нам знайтися… — Марла почекала, доки вийдуть з літака всі до останнього пасажири — Пес ся всрав, фор ева ева.
— And I kissed her — good bye — said all beauty must die
… — Марла потріпала його русяве волосся. — Пам'ятаєш цю пісеньку?
— Ні, навіть її не знаю.
— Там герой відводить героїню до ставка із дикими трояндами і, не витримавши того видовиська, що вона гарніша за криваві квіти, вбиває її каменем по голові, кладе на воду і в зуби встромляє ту саму дику троянду…
— Красива історія. Можемо повторити… Краще, Марло, вбити вже тебе, ніж відпустити до Непалу… — Марла ніколи не розуміла в таких випадках, жартує він чи ні. Зрештою, вона вже давно не жила бінарними опозиціями.
— Ну, в кожному разі це якось естетичніше, ніж приковувати наручниками до ліжка і тримати отак зо два тижні. Чомусь у таких романтичних історійках момент ходіння в туалет, судно і запах немитого тіла соромливо замовчується. інша річ — плитою в голову. Червона кров, пурпурні мізки посеред троянд на сірому камінні. Хоча, це попса.
— Тобі усе попса. Злобна контркультурниця, — Ілля знову повернув не туди, захопившись Марлиними теревенями. — Ну і де ж ми тепер?
— Не знаю, в мене — топографічний кретинізм, я ж попереджала, — вмила руки Марла.
— От фак, у нас тут вода кипить в насосі. 170 градусів… Чорт, треба зупинятися.
Із відкритого капоту валив густий нездоровий дим. Шум кипіння антифризу нагадував шипіння колонок «Marshall» перед тим, як вибухнути. Ілля долив у роздерту помпу рештки ясно блакитної рідини.
— Як сльози світу, — Марла притулилася лобом до зимного вікна.
— Ну, з Богом, — Ілля зачинив дверцята. Авто рушило.
— А прикинь, ми зараз помремо. Ти потрапиш у рай. а я — в пекло. Фе, ти чуєш, як смердить?
— Чим смердить — раєм чи пеклом?
— Паленою помпою смердить. Думаєш в раю хтось палить помпи?
— Ну от, скоро википлять рештки води і все вибухне нафіг. 118 Але нам нічого не буде.
— Ага, я теж вірю в потойбічне життя. Пошпацируємо попід, руку чорним тунелем до білого світла.
— Гм, підемо туди разом… — Іллю явно дуже гріла можливість такого сценарію. Зрештою, Марла також навряд чи про щось шкодувала б. Коли маєш лише себе і свою свободу, а не маєш хати, дітей, прив'язаності до служби, маєш любов і багато дериватів тієї любові, маєш відречення вкупі з колючим теплом у кінчиках пальців, маєш відповідальність, але не маєш жодного зобов'язання — помирати легко будь-якої миті. Марла від смерті могла лише набути. Набути досвіду смерті.
— Уявляєш, через дві хвилини ми стоїмо серед білого світла, — провадив далі Ілля, — і нас хтось жорстоко розводить. От вам, каже, маєте двоє дверей, одні — до пекла, другі — до раю.
— Ага, а насправді і перші, і другі — до пекла. Дуже дотепні в Бога жарти.
Та ні. Або взагалі кажуть: вибирай, чувак: або вона йде в рай, а ти в пекло, або залишаєтеся разом, але йдете до пекла.
— І тоді я скажу: дядю, ану подивіться, отам — пташечка! і затягну тебе до раю. Ну, хіба ж не геніально? Стовідсотково спрацьовують лише найтупіші найобки.
І Марла натхненно всіх найобувала. Робила це виважено-професійно й екстатично-аматорськи. Найобувала тих, кого любила, щоб не завдати їм болю, і найобувала тих, кого не любила, щоби пізніше зробити їм боляче. Останнє вона мимоволі робила красиво. Садила всюди квіти зла, гедоністично відслідковувала їхні молоденькі парості, кохала їх і в слушну мить блискавично зрізала гострими ножицями. Марла жила в потоках чогось далеко не власного, а втім, відчувала себе їх невід'ємною складовою.
— Don’t worry? We have enough fuel
! — оголосив капітан пасажирам.
— Сподіваюся, це не будуть його останні слова, — позіхнула Марла, — зазвичай останні слова пілота це: «Ну всьо. Піздєц».
Марлі вже вистачило часу на розсилку телепатичних повідомлень всім, кого вона любила і кого зовсім навпаки («А ви більше не будьте такими уйобками!»), а літак усе кружляв і кружляв над Нью-Делі.
— Цікаво, чи можлива аварійна посадка на священні води Гангу?
Чомусь першою річчю, яку би Марла ухопила, вистрибуючи з літака, була літрова пляшка яскраво-червоної випивки. Хоча, певно, розумніше випити її просто тут. У салоні починався істеричний чоловічий сміх. Сміялися жлоби-стюарди. Певно, вже знайшли в аптечці необхідні речовини. Марлі, дивлячись на них, хотілося срати і було дуже сумно. Чи то пак, просто нудно.
— Хоч би вже ЩОСЬ сталося. Де екшн?! Вистачить палива-вистачить палива… То піздяч до Лас-Вегасу, мудак в пілоточці! Хоча й бабла у мене — не сильно розгуляєшся…
Турбулентність. Такі парфуми були в Марлиної мами, такий бестселер видав конвеєр Кінга і такого явища страх як боявся Чікін із мультика «Cow and Chiken»
, що його Марла часто називала «Cow and Kitchen»
. А ще в абсолютно всіх мовах вона плутала «рис» і «сир».
— Ну й про що я думаю, коли же вшистко поєбане?! — Марлі було нудно через край.
— Кастрат-політ. Жоднісінького натяку вам на кінець… Ой дарі-дарі-дарі-де, ой дарі-дарі-Дерріда! — вже ледь не на повну гучність співала Марла на своєму Еmergency Ехit
місці. — Атаки символічно було би склеїти ласти в епіцентрі сансари, ги… В небі, поміж чужої паніки і своїх двох чоловіків, коли один із них спровадив тебе в це саме небо, а другий стоїть десь там унизу і прислухається, можливо, до гуркоту турбін. Не приймає мене свята земля, ну що ти зробиш…