— Перестаньте! — розпачливо крикнула Герміона. Зляканий Гаррі озирнувся саме в ту мить, коли вона розридалася над "Спелменовою абеткою складів".
— Ой, не треба, — забідкався Гаррі, злазячи із старенької розкладачки. — Герміоно, я не хотів тебе засмутити…
Однак Рон стрімко вискочив з ліжка, аж заскреготали іржаві пружини, і підбіг до неї перший. Однією рукою пригорнувши Герміону, другою він виловив у кишені джинсів бруднющу носову хустинку, якою перед цим витирав на кухні плиту й духовку. Схопив чарівну паличку, націлив на цю ганчірку й сказав: — Терґеоі
Паличка висмоктала майже увесь жир. Рон із вельми задоволеним виразом вручив ще паруючу хустинку Герміоні.
— Ой… дякую, Роне… вибачте мені… — Вона висякалася й почала гикати. — Це ж так жах—хливо, правда? 3—зразу після Дамблдора… Я просто н—не можу уявити мертвого Дикозора, він завжди був такий живучий!
— Ага, це так, — Рон міцніше її пригорнув. —А знаєш, що він би нам сказав, якби був тут?
— П—постійна пильність, — витерла очі Герміона.
— Правильно, — кивнув Рон. — Порадив би нам зробити висновки з того, що сталося з ним. А мій висновок — не довіряти тому боягузливому вилупку Манданґусу.
Герміона невпевнено всміхнулась і нагнулася по книжки. Наступної миті Рон відсмикнув руку від її плеча і Герміона впустила йому на ногу "Жахливу книгу жахіть". Книжка вирвалася з паска, яким була обв'язана, й боляче гризнула Рона за гомілку.
— Вибач мені, вибач! — забідкалася Герміона, а Гаррі тим часом віддер книжку від Ронової ноги і знову надійно її обв'язав.
— А що ти робитимеш з цими книжками? — поцікавився Рон, шкандибаючи до ліжка.
— Хочу вирішити, які нам треба взяти з собою, — пояснила Герміона. — Коли будемо шукати горокракси.
— О, точно, — ляснув себе по лобі Рон. — Я ж і забув, що полювати на Волдеморта ми будемо в пересувній бібліотеці.
— Ха—ха, смішно, — саркастично відказала Герміона, дивлячись на "Спелменову абетку складів". — Цікаво… чи доведеться нам перекладати руни? Цілком можливо… краще її взяти, про всяк випадок.
Вона кинула абетку на більшу купу і взяла "Історію Гоґвортсу".
— Слухайте, — сказав Гаррі.
Він випростався. Рон і Герміона подивилися на нього з дивною сумішшю покори й небажання коритися.
— Я знаю, що після Дамблдорового похорону ви казали, що хочете податися зі мною, — почав Гаррі.
— Почалося, — закотив очі Рон.
— Ми так і знали, — зітхнула Герміона й знову взялася за книжки. — Я таки візьму "Історію Гоґвортсу". Навіть якщо ми туди більше не повернемось. Мені буде погано без неї…
— Послухайте! — повторив Гаррі.
— Ні, Гаррі, це ти послухай, — відказала Герміона. — Ми йдемо з тобою. Це було вирішено багато місяців тому… навіть років.
— Але…
— Заткнися, — порадив Рон.
— …ви добре все обміркували? — наполягав Гаррі.
— Зараз скажу, — Герміона зі злістю жбурнула на купу непотрібних книжок "Трапези з тролями". — Я вже кілька днів складаю речі, щоб ми були готові вирушити будь—якої миті, а це, якщо хочеш знати, потребувало доволі складних чарів, не кажучи вже про викрадення всіх Дикозорових запасів багатозільної настійки прямо з—під носа Ронової мами.
— А ще я видозмінила пам'ять своїм батькам, і вони тепер переконані, що насправді їх звати Вендел та Моніка Вілкінзи, що вони все життя мріяли переселитися в Австралію, і нарешті переселились. Це щоб Волдемортові важче було їх вистежити й витягти інформацію про мене… а то й про тебе, бо я, на жаль, багатенько їм про тебе розповідала.
— Якщо я вцілію після нашого полювання за горокраксами, то знайду маму з татом і розвію чари. А якщо ні… я застосувала досить добрі чари, вони їм забезпечать спокійне й щасливе життя. До речі, Вендел і Моніка Вілкінзи не знають, що в них є дочка.
Герміонині очі знову наповнилися слізьми. Рон ще раз встав із ліжка, ще раз її пригорнув і сердито зиркнув на Гаррі, немовби докоряючи за відсутність такту. Гаррі не знав, що й казати, тим більше, що незвично було бачити, як Рон повчає інших тактовності.
— Я… вибач, Герміоно… я не…
— Не знав, чи ми з Роном розуміємо, що може статись, якщо ми подамося з тобою? То ми розуміємо, Роне, покажи Гаррі, що ти зробив.
— Не—а, він же щойно їв, — завагався Рон.
— Показуй, нехай знає!
— Ну, добре. Гаррі, йди сюди.
Рон уже вдруге забрав руку з Герміониних плечей і поплівся до дверей.
— Іди.
— Навіщо? — здивувався Гаррі, але вийшов за Роном з кімнати на крихітний сходовий майданчик.
— Десендо, — пробурмотів Рон, цілячись чарівною паличкою в низеньку стелю. Над їхніми головами відкрилася ляда й до ніг їм спустилася драбина. З квадратного отвору долинув жахливий напівстогін—напівцмакання і засмерділо, наче в каналізації.
— Це що, твій упир? — запитав Гаррі. Він так ще й не бачив істоти, яка іноді порушувала нічну тишу.
— Ага, — підтвердив Рон, вилазячи по драбині. — Ходи глянеш на нього.
Гаррі поліз за Роном у вузьку ляду. Просунув голову й плечі — і помітив у напівтемряві істоту, що, роззявивши величезну пащеку й згорнувшись клубочком, міцно спала недалеко від ляди.
— Він же… він якийсь… Хіба упирі носять піжами?
— Ні, — зітхнув Рон. —Та й волосся в них не руде, і прищів немає.
Гаррі оглядав створіння з деякою огидою. За розмірами й формою тіла воно нагадувало людину, і вбране було, як роздивився Гаррі, коли очі звикли до темряви, в стару Ронову піжаму. Гаррі добре знав, що упирі зазвичай слизькі й лисі, а цей був волохатий і ввесь обсипаний запаленими фіолетовими пухирями.
— Він — це я, розумієш? — сказав Рон.
— Ні, — заперечив Гаррі. — Не розумію.
— Поясню в кімнаті, бо сморід мене вже дістав, — сказав Рон. Вони злізли, й Рон повернув драбину на горище. Герміона в кімнаті й досі сортувала книжки.
— Коли ми звідси підемо, упир житиме в моїй кімнаті, — сказав Рон. — Здається, він цього дуже чекає… хоч важко сказати, бо він тільки стогне й пускає слину… але коли я про це кажу, він радісно киває. Отже, він буде мною з тяжкою формою бризкухи. Класно, га?
Гаррі дивився спантеличено.
— Класно! — сам себе похвалив Рон, помітно розчарова ний, що Гаррі не оцінив його геніального задуму.— Коли ми втрьох не з'явимося в Гоґвортсі, то всі подумають, що ми з Герміоною, мабуть, подалися з тобою. І смертежери відразу причепляться до наших родин, щоб вивідати інформацію,
де ми поділися.
— Сподіваюся, що всі вважатимуть, ніби я кудись поїхала з батьками, бо зараз багато чаклунсько—маґлівських родин задумуються про те, щоб десь переховатися, — сказала
Герміона.
— Ми не зможемо сховатися цілою родиною, бо це буде дуже підозріло, та й не зможуть усі наші покинути роботу, —провадив далі Рон. — Тому ми вигадаємо байку, ніби я важко захворів на бризкуху й тому не поїхав до школи. Якщо хтось прибуде це перевірити, то мама й тато покажуть їм у моєму ліжку упиря, обсипаного пухирями. Бризкуха дуже заразна, тому ніхто не захоче до мене наближатися. І це нічого, що він не вміє говорити, бо таке буває через запалення язика, коли грибок поширюється на ротову порожнину.
— А твої батьки вже знають про цей задум? — поцікавився Гаррі.
— Тато знає. Він допомагав Фредові з Джорджем видозмінювати упиря. А мама… та ви ж бачили, яка вона зараз. Вона не погодиться на наш від'їзд, поки ми справді не поїдемо.
У кімнаті запанувала тиша, порушувана тільки легким бухканням книжок, що їх Герміона й далі складала на дві купи. Рон сидів і дивився на неї, а Гаррі поглядав то на нього, то на неї, неспроможний щось сказати. Дії, до яких вони вдалися для захисту своїх родин, переконали його, що вони справді збираються податися з ним, і що вони добре усвідомлюють, як це небезпечно. Хотілося їм сказати, як він це цінує, та важко було знайти потрібні слова.
Тишу порушили приглушені крики місіс Візлі на чотири поверхи нижче.
— Мабуть, Джіні пропустила порошинку на якомусь кільці для серветки, — скривився Рон. — Не знаю, чого ті Деля—кури мають припертися сюди аж за два дні до весілля.
— Сестра Флер буде дружкою, вона мусить прибути раніше, а саму її не відпустять, бо ще мала, — пояснила Герміона, нерішуче розглядаючи "Балачки з Бабою —Ягою".
— Гості не допоможуть мамі позбутися стресу, — зітхнув Рон.
— Нам ще треба вирішити, — Герміона з огидою кинула в кошик для сміття " Теорію захисних чарів" і взяла " Оцінку Рівня магічної освіти в Європі", — куди саме ми звідси подамося. Я знаю, Гаррі, що ти хотів насамперед Ґодрикову Долину, і я розумію чому, але… ну… чи не повинні ми спершу пошукати горокракси?
— Якби ми хоч знали, де їх шукати, ті горокракси, то я б з тобою погодився, — Гаррі сумнівався, що Герміона зрозуміє його прагнення повернутися в Ґодрикову Долину. Це пояснювалося не тільки його бажанням провідати могили батьків: його туди підштовхувало потужне, хоч і незбагненне відчуття, що там сховано відповідь на важливі для нього запитання. Можливо, лише через те, що він там уцілів після Волдемортового смертельного закляття. Тепер, коли йому невдовзі доведеться повторити цей подвиг, Гаррі відчував потяг до місця, де це сталося, сподіваючись усе це збагнути.