— Ой!.. Іди… йди геть, стара дурна кажанихо! Треба сповістити Дамблдора!
— Ага… треба! — верещала місіс Фіґ, гамселячи Манданґуса сумкою з котячою їжею куди попало. — І… краще… щоб… ти… зробив… це… сам… і… пояснив… чому… тебе… тут… не… було!
— Не казися, бо сказишся! — кричав Манданґус, зіщулившись і затуляючи голову руками. — Вже біжу, вже біжу!
Знову щось гучно ляснуло — і він щез.
— Сподіваюся, Дамблдор його закатрупить! — розлючено гаркнула місіс Фіґ. — Ну, пішли, Гаррі, чого ти чекаєш?
Гаррі вирішив не марнувати останніх сил на пояснення, чому він ледве пересувається під таким тягарем. Поправивши на плечі напівпритомного Дадлі, він поплентався далі.
— Я проведу вас до дверей, — сказала місіс Фіґ, коли вони вийшли на Прівіт–драйв. — Про всяк випадок, якщо їх тут більше… ой, яке лихо… і ти мусив прогнати їх сам… а Дамблдор наказував будь–що утримувати тебе від чарів… ну, та нема чого плакати над розлитою настоянкою… кота запустили до гномів, отаке–то…
— То Дамблдор, — видихнув Гаррі, — за мною… постійно… стежив?
— Ну аякже, — нетерпляче відказала місіс Фіґ. — А ти думав, що він дозволить тобі тинятися без нагляду після того, що сталося у червні? Боже мій, хлопче, а ще казали, що ти кмітливий… ну все, йди… і не потикай нікуди носа, — звеліла місіс Фіґ, коли вони підійшли до будинку номер чотири. — Сподіваюся, скоро з тобою хтось зв’яжеться.
— А що ви збираєтесь робити? — швидко спитав Гаррі.
— Піду додому, — відповіла місіс Фіґ, оглянувши темну вуличку і здригнувшись. — Чекатиму вказівок. А ти сиди вдома. На добраніч.
— Зачекайте, не йдіть! Я хотів би знати…
Та місіс Фіґ уже подріботіла геть, шльопаючи капцями й подзенькуючи господарською сумкою.
— Зачекайте! — гукнув їй услід Гаррі.
В нього зібралася купа запитань, які він хотів поставити тому, хто мав зв’язок з Дамблдором, однак за кілька секунд пітьма поглинула місіс Фіґ. Спохмурнівши, Гаррі поправив на плечі Дадлі, а тоді поволі й важко подався до будинку номер чотири.
У коридорі горіло світло. Запхнувши чарівну паличку за пояс, Гаррі натиснув на дзвінок і почав спостерігати, як наближається постать тітки Петунії, чудернацько спотворена хвилястим склом вхідних дверей.
— Діді! Нарешті, бо я вже було… почала… Дідіку, що сталося?
Гаррі скоса глянув на Дадлі і якраз вчасно вислизнув з–під його руки. Дадлі захитався, його лице позеленіло… а тоді він роззявив рота й виблював прямо на килимок.
— ДІДІ! Діді, що з тобою? Верноне? ВЕРНОНЕ!
Гаррін дядько підстрибом примчав з вітальні, а його моржеві вуса відстовбурчилися врізнобіч, як завжди, коли він хвилювався. Він підбіг до тітки Петунії і допоміг їй перетягти ослаблого Дадлі через поріг, намагаючись не ступити в калюжу блювотиння.
— Йому погано, Верноне!
— Що таке, сину? Що сталося? Місіс Полюс дала тобі щось несвіже до чаю?
— Чого ти такий брудний, золотко? Ти що, лежав на землі?
— Стривай… синку, на тебе, бува, ніхто не нападав?
Тітка Петунія вереснула.
— Дзвони в поліцію, Верноне! Дзвони!.. Дідіку, золотце, розкажи все мамусі! Що тобі зробили?
У цій метушні ніхто й не помічав Гаррі, а йому тільки цього було й треба. Він устиг прослизнути у двері перед тим, як дядько Вернон їх зачинив, і доки Дурслі галасливо просувалися до кухні, Гаррі тихенько й обережно рушив у напрямку сходів.
— Хто це зробив, сину? Скажи. Ми їх упіймаємо, не турбуйся.
— Цсс! Він хоче щось сказати, Верноне! Що таке. Діді? Розкажи мамусі!
Гаррі вже поставив ногу на нижню сходинку, коли Дадлі спромігся видушити з себе:
— Він.
Завмерши з ногою на сходинці, Гаррі скривився й приготувався до скандалу.
— ХЛОПЧЕ! СЮДИ!
Охоплений люттю і страхом, Гаррі поволі забрав ногу зі сходинки й поплентався до Дурслів.
Чиста, немов вилизана, кухня виблискувала якось нереально після темряви, що панувала надворі. Тітка Петунія вмостила Дадлі на стільці. Він і досі був дуже зелений і липкий. Дядько Вернон стояв біля сушарки, втупившись у Гаррі крихітними примруженими очицями.
— Що ти зробив моєму синові? — загрозливо прогарчав він.
— Нічого, — відповів Гаррі, чудово розуміючи, що дядько Вернон йому не повірить.
— Що він тобі зробив, Дідіку? — спитала тремтячим голосом тітка Петунія, витираючи губкою блювотиння з синової шкіряної куртки. — Це було… було, ти знаєш, про що я, золотко? Він скористався… тією штукою?
Поволі й боязко Дадлі кивнув.
— Брехня! — різко заперечив Гаррі. Тітка Петунія зойкнула, а дядько Вернон стиснув кулаки. — Я йому нічого не робив, то був не я, то…
Однак саме тієї миті у кухонне вікно залетіла сова–сипуха. Мало не черкнувши по голові дядька Вернона, вона перетнула кухню, кинула Гаррі під ноги великий пергаментний конверт, що його тримала в дзьобі, елегантно розвернулася, зачепивши кінчиками крил холодильник, і вилетіла геть.
— СОВИ! — заревів дядько Вернон і притьмом зачинив кухонне вікно, а на його скроні сердито запульсувала жилка. — ЗНОВУ ТІ СОВИ! Я НЕ ПОТЕРПЛЮ У СВОЇЙ ХАТІ СОВ!
Та Гаррі вже роздер конверт і витяг листа. Серце йому гупало десь аж наче під горлом.
Гаррі двічі перечитав листа. Він не чув, про що говорять дядько Вернон і тітка Петунія. Всередині в нього все завмерло й похололо. Лише одна думка отруйним жалом пронизувала свідомість: його відрахували з Гоґвортсу. Кінець усьому. Він ніколи туди не повернеться.
Глянув на Дурслів. Дядько Вернон з буряковим від обурення лицем кричав, піднявши вгору кулаки. Тітка Петунія підтримувала Дадлі, що знову блював.
Тимчасово паралізований мозок Гаррі почав оживати. «Представники міністерства невдовзі прибудуть до місця Вашого проживання задля знищення Вашої чарівної па лички». Залишався єдиний вихід. Тікати. Негайно. Куди йому податися, Гаррі не знав, але був упевнений: у Гоґвортсі чи поза ним йому буде потрібна чарівна паличка. Немов уві сні, він витяг свою паличку і рушив з кухні геть.
— Ти куди?! — заволав дядько Вернон.
Гаррі не відповів.
Дядько перетнув кухню і заступив вихід.
— Я ще не все сказав, хлопче!
— Геть з дороги, — спокійно промовив Гаррі.
— Ти залишишся тут і поясниш, чому мій син…
— Якщо ви не відійдете, я нашлю на вас закляття, — попередив Гаррі, піднімаючи чарівну паличку.
— Не треба мене дурити! — огризнувся дядько Вернон. — Я знаю, що тобі не можна користуватися цим за межами того дурдому, який ти називаєш школою!
— Мене викинули з того дурдому, — сказав Гаррі. — Тому я можу робити все, що заманеться. Даю вам три секунди. Раз… два…
У кухні щось дзенькнуло. Тітка Петунія заверещала, дядько Вернон зойкнув і пригнувся, і ось уже втретє за вечір Гаррі почав роззиратися, шукаючи джерело викликаного не ним безладу. І одразу побачив: знадвору на підвіконні сиділа приголомшена й розкуйовджена сова, яка щойно врізалася в зачинене вікно.
Не звертаючи уваги на стражденний дядьків зойк «СОВИ!», Гаррі кинувся до вікна і відчинив його навстіж. Сова простягла лапку, до якої був прив’язаний сувійчик пергаменту, і коли Гаррі забрав листа, струснула пір’ям і полетіла. Тремтячими руками Гаррі розгорнув уже другу цидулку, поспіхом нашкрябану чорним чорнилом.
Дамблдор намагається все владнати… Що це означає? Чи Дамблдор настільки могутній, щоб протистояти Міністерству магії? Може, є надія повернутися у Гоґвортс? У Гаррі в грудях проклюнувся маленький паросток надії, та його зразу придушив панічний страх — як же він збереже паличку, не вдаючись до чарів? Йому доведеться боротися з представниками міністерства, і його щастя, якщо він уникне Азкабану, не кажучи вже про відрахування.