Ех-х-х!.. Як прекрасно живеться на світі співакам-солістам!..
Найвірніший шлях до сцени, звичайно, консерваторія. Але у консерваторію п'ятикласників не беруть. А чекати, поки закінчиш ту школу, — дуже довго.
Лишається одне — самодіяльність. Скільки видатних співаків прийшло з самодіяльності — і Сергій Лемєшев, і Євгенія Мірошниченко…
Але самому пробиватися через самодіяльність якось воно не… не той.
Ансамбль!.. От що треба!
Гуртом завжди легше. І не так страшно.
Федька охопила рішучість…
Олесь, Сашуня, Карпо і Люсик чекали його, щоб іти в стайню — піонери їхнього загону взяли шефство над кіньми.
— Хлопці! — підбігаючи, вигукнув Федько. — У мене ідея!
— Яка? — спитав Олесь.
— Геніальна!.. Ми організовуємо ансамбль!
— Що? — перезирнулися Карпо й Сашуня.
— Який? — здивовано наморщив лоба Люсик.
— Ансамбль пісні. На зразок грузинського «Ореро», білоруських «Піснярів» абощо.
— Тю! — Карпо й Сашуня знову перезирнулися.
— Так це ж треба бути музикантами, грати на різних інструментах, — сказав Олесь.
— А ми ж тільки на пузі вміємо, — хихикнув Люсик і забарабанив себе по животу.
— Слабаки! Навчимося! — незворушно промовив Федько. — А поки що можна й без інструментів. Як наш український «Явір». Головне — співати!
— Так ми ж і співати не… — почав Олесь, та Федько його перебив:
— Мовчи! За всіх не розписуйся! Співатиму я. А ви будете підхоплювати. Ану гайда у ліс на тренування… тобто репетицію.
— А як же коні? — перезирнулися Карпо й Сашуня.
— Обійдуться. Без нас жили й далі проживуть.
— Та ну… — почав Олесь, та Федько знову його перебив:
— Цить! По шиї хочеш? Розбалакався! Ану гайда!
І хлопці слухняно гайнули за Федьком.
Федько був у них верховода. Він найдужчий у класі і може однією лівою побороти будь-кого.
По дорозі до лісу Федько малював хлопцям захоплюючі картини майбутнього життя ансамблю:
— На гастролі поїдемо. По Україні. Потім по республіках. А тоді й за кордон…
Недовірливі спершу хлопці потроху запалювалися ідеєю.
— А що? Самодіяльні ансамблі теж їздять. Я знаю, — підхопив Люсик.
— Навіть шкільні! У мене двоюрідна сестра з шкільним хором їздила у Таллін, — докинув Сашуня.
— Ага, — підтвердив Карпо.
— От побачите, як ми утнемо, от побачите!.. На пластинку запишемось. На магнітофон! — вигукував Федько, вже ніжно обіймаючи за плечі Олеся, який ще хмурився (він був самолюбний і важче, ніж інші хлопці, переносив командирськой тон Федька).
Резонанс у лісі був прекрасний — як у концертному залі. Височенні щоглові сосни стояли немов колони, і це ще більше підсилювало враження концертного залу.
І, може, через той резонанс перша репетиція всім сподобалася.
Федько гучно заспівував, хлопці дружно підхоплювали, і пісня злітала над соснами аж до хмар. Все лісове птаство замовкло і тільки з трепетом слухало.
Поверталися з лісу збуджені і веселі.
Ансамбль вирішили назвати «Орбіта» (сучасно і оригінально).
… Кобила Муська на естраді виступати не збиралася. Вона була звичайна собі кобила, руда, з білою лисиною і сонними кобилячими очима. Немолода й похнюплена. Де їй було розуміти Федька, свого шефа!..
А він, після того, як вирішив стати солістом, кобилу Муську просто зненавидів. Шкребти, чистити кобилу, прибирати після неї кінські яблука тепер здавалося йому вкрай образливим для його високого покликання.
— У-у, шкапа! Щоб тебе грім убив! — зціпивши зуби, шипів він, пораючись біля неї. — Ану поверни! Ану! — і він із злістю копав її ногою. Кобила тільки пересмикувала шкірою і позирала на нього сонним оком.
Репетиції ансамблю «Орбіта» тривали. Правда, одностайного захоплення, як під час першої репетиції, вже не було. Треба вам сказати, що голос у Федька справді був гучний.
Але, чесно кажучи, досить противний. Бо не було у Федька ні слуху доладущого, ні так званої музикальності. І Федько не стільки співав, скільки, вибачте, кричав, горлопанив. А хлопців між тим весь час поправляв і командував:
— Не так! Не так! Голосніше! Не туди тягнете! Куди потягли?! Не так! Спочатку! Все спочатку! Ледарі! Сачки! На гастролі хочете, а співаєте, як воли на ревищі.
Хлопці тільки перезиралися і зітхали.
Дев'ятого травня на День Перемоги у сусідньому селі, де було правління колгоспу і клуб, відбувався великий концерт самодіяльності. Федько із своїм ансамблем, звичайно, не міг пропустити цього концерту.
Село було далеченько, кілометрів сім.
— Ну, гаразд уже!.. Запрягайте Муську та їдьте, — милостиво сказав дід Кадикало. — Тільки ж глядіть, обережно. Воза мені у канаву не перекиньте.
… Концерт Федькові не сподобався.
— Хіба то концерт! Хіба то солісти!.. Слабаки! Ота, що «Солов'я» співала! Га? Дзижчала ж, як циркулярка. А той, ідо «Ой вербо!..» Тільки губами плямкав. Ми б хіба ж так заспівали.
Хлопці стримано мовчали. Їм не хотілося сперечатись. Кобила Муська теж мовчала. Кобила Муська концерту не бачила. Поверталися додому поночі.
— Ой, вербо-вербо… — щосили затягнув Федько.
— … де-ге ж ти зросла!.. — не дуже охоче підтягли хлопці.
Та потроху розспівалися. Нудно їхати мовчки.
І як почали з «Ой вербо!», так і продовжували співати отих, що починалися на «Ой» — «Ой не світи, місяченьку», «Ой цветет калина», «Ой наступала та чорна хмара», «Ой не шуми, луже» і т. д.
Федько сидів, звісивши ноги, по один бік воза, хлопці спинами до нього — по другий.
Кобила Муська на ходу пряла вухами — не любила вона крику.
Нарешті хлопці захрипли й примовкли.
Федько сидів, метляючи ногами. І раптом нога його попала між колесом і возом.
— Ой, нога! — закричав Федько.
— Ой, нога-нога! — дружно підхопили за спиною в нього хлопці. Вони думали, що він затягнув нову пісню.
— Ой, болить! — знову закричав Федько.
— Ой, болить-болить! — знову дружно підхопили хлопці. Вони ж звикли, що Федько не співає, а кричить.
Ще б трохи, і, може, лишився б Федько калікою на все життя. Від розгубленості і болю він забув, як зупиняють коней.
Але кобила Муська була доброю і розумною кобилою. Вона серцем відчула, що тут діється щось не те. І сама спинилася…
Ансамбль «Орбіта» так і не виїхав на гастролі. Він припинив своє існування.
Хтозна, про що думає тепер кобила Муська у той час, як шеф Федько Таратута старанно розчісує їй гриву і вибирає з хвоста реп'яхи.
Вона дрімає, похиливши голову, і тільки раз у раз здригається.
Може, вона думає про те, що справжній верховода мусить бути не лише дужим, а ще й добрим і благородним.
А може, їй просто сниться, що вона виступає на естраді.
Хтозна.
Ніхто не знає, про що думають старі розумні коні…
ОСТАННЯ БОМБА
Водна бомба — це, звичайно, не воднева бомба. Та все-таки це — бомба.
Я не знаю, хто винайшов водневу бомбу. А водну бомбу винайшов Володька Лобода. Як і все геніальне — це дуже проста штука. Береться соска, звичайнісінька гумова соска для немовлят, що надівається на пляшку з молоком. Ця сама соска в даному випадку надівається не на пляшку, а на водопровідний кран. Потім кран потроху відкручується. Під тиском води соска розтягується і незабаром перетворюється на отакенну ковбасяку.
Коли ви відчуваєте, що вона от-от лусне, ви негайно закручуєте кран, перев'язуєте соску ниткою і обережно знімаєте. Бомба готова. Якщо тепер ви її кинете, то від найменшого зіткнення з головою ворога бомба розривається, і вашого супротивника заливає водою з голови до ніг. Ефект надзвичайний! Ворог отетерів і принаймні на півгодини вибув із строю (доки не висушиться або не переодягнеться).
В разі потреби водну бомбу легко можна переробити на автомат-водомет. Для цього на кінчику соски прокушується маленька дірочка (як це завжди робиться при звичайному її застосуванні), і, коли ви стискаєте соску в руках, з цієї дірочки тоненькою цівкою чвиркає вода, короткими або довгими автоматними чергами, залежно від бажання та обставин.
За автомат-водомет також прекрасно може правити дитяча гумова клізмочка-груша.
Коли ви користуєтесь нею, то, крім усього іншого, супротивник відчуває себе ще й морально пригніченим. Отож ви досягаєте подвійного результату. Проте користування «грушею» досить ризиковане. Бо деякі несвідомі батьки вважають це безсовісним хуліганством і активно протестують проти обливання своїх дітей з цього «нецензурного» предмета.
Та Володька Лобода не був би Володькою Лободою, якби звертав на це увагу.
Володька Лобода абсолютно неповторна й неможлива людина. Він не визнає жодних ігор, крім війни.
У Володьки широке вилицювате обличчя і приплюснутий, без перенісся ніс — яку боксера або американського гангстера. Вузькі монгольські Володьчині очі палають божевільним вогнем, коли він гасає по подвір'ю і гаркаво репетує: «Угя!» — що має означати «ура». Якщо треба зобразити постріл, Володька не кричить звичайне «піф», «паф» або «пу». Наставляючи пістолетом вказівний палець, він противним голосом несамовито гугнявить: «Ань-ань! Ань-ань!..» І ці неймовірні звуки сіють у ворожих лавах страшенну паніку.