Володимир Савченко
І. МЕТУШНЯ НАВКОЛО БАЛОНА
— …Все блоковано. Лабораторія опечатана, хто уцілів — спить. Труп Мискіна в холодильнику. Ближні нічого не знають. Добре, що це трапилося увечері, після робочого дня, — інакше ізолювати пригоду було б важко.
— Погано, що це взагалі трапилось, — з притиском зауважив міцний голос на іншому кінці провода.
— Це само собою. Але я з точки зору практичної.
— Доповідайте план.
— Закинемо кого-небудь на півдоби назад: Возницина або Риндичевича. За секунду до вибуху спробуємо відволікти увагу Омеляна Івановича… окликом, телефонним дзвінком, просто вигуком — так, щоб він повернув голову вбік. І вибух його не зачепить. Щонайбільше, зніме скальп. Втрата невелика, бо ж у нього там і знімати нічого. Зате надалі буде наука: не нехтувати технікою безпеки.
— Е, ні! — заперечив міцний голос. — Це не план. Ніяких вибухів більше. Ви що — такий вибух у лабораторії!
— Пробачте, Глібе Олександровичу, але інакше неможливо. Аж ніяк. Ви ж знаєте методику: реальність виправляється на самий мінімум. Це і за наукою, і практично на користь: нещасливий випадок зберігається в пам’яті його потенціальних жертв як усвідомлена можливість — щоб надалі дивилися обома, не допускали…
— Артуре Вікторовичу! Я це знаю, розумію і в цілому за — в усіх випадках, крім даного. Академік Мискін має бути повернений до життя цілим і неушкодженим. Тобто ні він, ні інші учасники досліду не повинні наражатися на небезпеку, якої не уникнути при новому вибуху. Отже?
— Та-ак… чорт побери! — гладке обличчя Артура Вікторовича, мого шефа, червоніє.
Я кладу паралельний навушник (паралельне слухання і навіть запис на плівку всіх переговорів у нас звичайна річ — необхідно для економії часу) і махаю на Багрія газетою: охолоньте, мовляв. Він блискає на мене очима… Надто високе начальство Гліб Олександрович, товариш Воротилін, щоб на нього підвищувати голос; та й до того ще наш куратор і перед усіма заступник. Артур Вікторович правий, але й він теж: все-таки академік Мискін — не п’яний потопельник.
…Вчора увечері в одній із лабораторій Інституту нейрології ставили дослід на собаці. Якісь там зондові проникнення в ганглії, в нервові вузли, — суміш акупунктури й вівісекції; я в таких речах, по правді кажучи, не дуже, мені вони ні до чого. Дослід ставив сам Мискін, директор інституту, великий нейрохірург і затятий експериментатор. Як нейрохірург він таки справді величина світового класу — з тих, чиї операції над нервовими центрами близькі до божественного втручання: і сліпі прозрівали, і паралітики відкидали милиці. Якщо ми не виправимо справу, завтра щось таке напишуть у некролозі про нього.
Дослід вели мікроманіпуляторами під високим тиском інертно-стимулюючої суміші; собака була попередньо розітнена і закріплена там. Балон, у якому була ця суміш, і рвонув, коли Мискін нетерпляче-різко крутнув його вентиль. Над силу заряджені балони, як і незаряджені рушниці, стріляють раз у рік. Омелянові Івановичу знесло півчерепа; собака в камері здохла від задухи. Інші двоє — лаборантка та інженер-біонік, — відбулися синцями.
Від недавнього часу будь-яка подібного сорту інформацію про нещастя в нашій зоні передається перш-наперш (міліцією, «Швидкою допомогою» — усіма) саме Глібу О. Воротиліну — негласно і особисто. Йому надано (також негласно — це перша заповідь наших робіт) право полишати справу на самоплив або, зваживши шанси, передати його нам. Великих справ у нас на рахунку… раз, два — і край; поки відзначалися все більше на потопельниках, підтверджували принцип, відпрацьовували методику. Ось, довідавшись цієї ночі про нещастя з Мискіним, Гліб О. вирішив, що «Швидка допомога» там уже не допоможе, міліція цілком потерпить, — і дав знати нам.
— Випадок, Глібе Олександровичу, — розшаліло між тим карбує в трубку Артурич, — є, як відомо, вияв прихованої закономірності. І немає яскравішої ілюстрації до цього положення, ніж даний факт. Ви подивились би акти про порушення ТБ в інституті, чого тут тільки нема! — Багрій струшує стосом паперів на столі, ніби Воротилін може їх бачити. — І рентгенівські опромінення понад норми, і нехтування правилами роботи з ртуттю, незаекранізовані ВЧ-установки, роботи в лабораторіях ночами поодинці. А пам’ятаєте той випадок три роки тому, коли згоріла в кисневій камері жінка-лікар!..
(Атож, було й таке — в подібному досліді, лише оперувати треба було вручну. Заіскрив контактор, який регулює тиск у камері — а чи ж багато треба чистому кисню для пожежі! Не встигли й камеру розгерметизувати… Гучна й печальна була справа, все місто побивалося за цією 28-річною симпатичною жінкою. Інженер, що складав установку, отримав три роки за те, що не додумався поставити електронне реле.
Все це трапилося давно і уже необоротно.)
І за всім так чи інак проступає одна й та ж фігура — Мискін! — продовжує Багрій. Його напористість, експериментаторський азарт і ажіотаж, картинна жертвенність… сам ризикує і людей без потреби під удар підставляє. От і напоровся — і напоровся, глибокошановний Глібе Олександровичу, саме тому, що йому завжди все спливало з рук. Так що я не для своєї потіхи хочу з нього скальпа зняти — для його ж користі. Це оптимальна варіація! А ви й тепер, в такій ситуації, вимагаєте попускати йому!..
— Поділяю ваше занепокоєння, Артуре Вікторовичу. Якщо ви повернете Мискіна до життя, йому буде строго вказано. І стружку знімемо, а може бути, й скальп. А все таки з вашим планом я не згоден, — голос Воротиліна, не втративши рівності, набув ще більшої міцності. — Жодних вибухів, травм, контузій! Пошукайте можливість крутіше обігнути реальність. Це цілком у ваших силах. І не гайте часу. Все!
Багрій-Багрєєв (таке повне прізвище нашого шефа) також кидає трубку й полегшує душу у виразах далебі не академічних.
— Ай-ай, — долинає від дверей, — а ще людина з майбутнього!
Обертаємось: у дверях стоїть сухорлявий, але плечистий чоловік з тонким носом і вольовою щелепою на довгобразому обличчі; він посміхається нам, оголюючи великі зуби. Ті ж і Риндичевич Святослав Іванович — він же Риндя, він же Славко, він же «напувальник-годувальник».
Він зразу ж вмикається в справи: перемотує і тут же прослухує на подвійній швидкості запис розмови з Воротиліним, одночасно переглядає папери про інститут нейрології, про Мискіна… Багрій тим часом міряє кімнату короткими кроками, зливає душу в простір:
— І сюди проник протекціонізм! Авжеж — Мискін світило і бог, і жодна волосинка не повинна більше впасти з його лисини! Таж це не Мискін — це Пугачов Омелян Іванович, Стенька Разін, Чінгізхан нейрології. У білому халаті на білому коні — вперед, в ім’я науки!..
Я слухаю не без задоволення: Артурич, коли збуджений, уміє говорити красиво.
— А що, можна і без вибуху… — Риндичевич вимикає магнітофон, знімає навушники.
— Можна-то можна, та який сенс! Та ж закономірність виявить себе в наступних дослідах — знову щось трапиться, лишень не з ним.
— Ну, поновимо ще раз і ще… — незворушно веде Риндя. — Будемо опрацьовувати методику на Мискіні із співробітниками — не все ж на потопельниках. Начальство вимагає. Наше діло когутяче: прокукурікав, а там хоч і не світай.
Багрій зупиняється, дивиться на нього й переводить свій гнів:
— Цинік ви, Святославе Івановичу! І до речі, про потопельників: грубо працюєте, знову скарга на вас. Від дамочки, мамуні того хлоп’ятка, якого ви зласкавились відшмагати на минулому тижні. Я, мовляв, його за вік пальчиком не торкнула, а тут сторонній ременякою, душевна травма. Добре, мовляв, звичайно, що з фарватера їх прогнав, але навіщо бити! Мій Юрасик зимою басейн відвідував, відплив би вчасно й сам… Ось так!
— Дурна… — Славко похмурніє на обличчі. — Відплив би. Виплив би — вірніше, половинки б його випливли. Це ж знайшли місце для гри — фарватер, де то «Ракета», то «Комета»! Мене не за таке драли.
— І виросла людина! — піддаю я. Риндя косить очима в мій бік, проте не зважає.
…Трійко хлоп’ят купалися сутінками у відлюдному місці; ще у «квача» грати затіяли — пірнати та ловити один одного. Пройшла «Комета» — одного не стало. Це громаддя і не відчуло на 70-кілометровій швидкості, як її підводне крило, загострене спереду, розітнуло хлопця. Двє інших стривожились, побігли на рятувальну станцію. Звідти справа перейшла до нас… Випадок простий, Риндичевич змістився на шість годин — і з’явився на березі за чверть години до «Комети»; роздягнувся, заплив, вигнав хлоп’ят із води, а потенційного покійника відшмагав паском від штанів. Таж в остаточній реальності нічого й не трапилося. Мамуня права.
— На мене накивуєте, а самі? — Риндя переходить у наступ. — Ваші ось наміри щодо академікового скальпа чим кращі?
— М-м… — Артур Вікторович мнеться з відповіддю. — Так, до речі, про нього — які є пропозиції?
— Облити Омеляна Івановича перед цим емаллю, — пропоную я невинним голосом.
Риндичевич нарешті повертає до мене своє вольове обличчя.
— Ти, я дивлюсь, сьогодні в доброму гуморі. Навіть надто.
Мені трохи ніяково. Він правий: виробився в мене за недовгий час «міліцейський професіоналізм», треба ж. З одного боку, спокійне ставлення до нещасть, якими ми займаємося, необхідне для успіху справи, для їх усунення; а з другого — адже це все-таки нещастя. Зуби шкірити недоречно.
А настрій (і тут правий Риндя) у мене справді хороший. І тому, що зараз травневий ранній світанок, рожевий схід, який віщує погожий день. (Це з нагоди неприємності з Мискіним ми зібралися тут так рано.) І взагалі мені двадцять п’ять років, я дужий і міцний тілом, в особистому житті незгод досі не було.
Та Багрій уже почув про фарбу:
— Ось і з фарбою цією, Святославе Івановичу… грубо, грубо! Ні, вам серйозно треба думати над такими речами, над стилем. Неартистично все якось у вас виходить. Працювати слід над собою.
— Як саме працювати? Скажіть — буду.
— Ну… класичну літературу читати — ту саму, що в школі проходили лиш мимо. Серйозну музику слухати: Бетховена, Чайковського, Гріга…
Славко мовчить, але дивиться на шефа такими очима, що все ясно й без слів: ну яке відношення можуть мати до роботи класичні романи й різні там Бетховени, Чайковські!..
II. ТЕОРІЯ З МАЙБУТНЬОГО
Збоку, мабуть, не зрозуміти, що Риндичевич зараз дістає нагінку (і не першу!) не за провал і навіть не за похибку, а за свою найзначнішу — та й взагалі нашу — справу, після якої він отримав подяку високого начальства, а від мене особисто титул «напувальника-годувальника». Він виправив невдале стикування, з якого, ніде дітись, почалося складання на навколоземній орбіті «Ангара-1»: стартової, перевалочної й ремонтної бази для польоту на Місяць, до інших планет, — космічного Байконура.
Першою виводили на орбіту рухально-енергетичну станцію — по частинах з огляду на її велетенські розміри; та й частини були такі, що запасу маси для космонавта в кабіні не лишилось. Тобто їх стиковкою автоматично керували з Землі. І — осічка, та така, що ставила під загрозу проект: на стикувальних маневрах випустили увесь запас стисненого повітря, силою якого здійснювались взаємні переміщення частин на орбіті. І частини станції, не з’єднавшись, розходились, відпливали одна від одної — у безмір, у космос, у вічність…
Трапилося це з вини керівника стиковки в Центрі управління, спеціаліста, в чиєму досвіді й кваліфікації ніхто — і він сам — не сумнівався: доктора технічних наук Булигіна, 45-річного кремезня з видовженою головою, різкими рисами обличчя, випещеною чуприною й красивими вусами під великим носом (фотографії клієнтів лишаються в нашому архіві). Об’єктів такої маси ще не виводили, тому він вирішив для досліду «похитати» їх на орбіті, перевірити здатність до маневрування; на це пішла половина запасу повітря. Потім повів стикування, з першого разу не поцілив — занервував, підвищив голос на одного з операторів. Той розвів частини станції надто різко… а на це і на наступне гасіння їх швидкості ще потратили повітря. І… на нове зближення й стиковку решток запасу просто не вистачило.
Булигіна, коли з’ясувалася невдача, «Швидка допомога» відвезла у передінфарктному стані. Нам допомогло те, що не поспішають у нас до справи оголошувати про наміри в космосі. Якби всі взнали — пиши пропало: психічне поле колективної переконаності, що все склалося саме так, робить реальність необоротною. А так навіть в Центрі далеко не всі в перший день знали про невдачу.
Багрій з Риндичевичем вилетіли в містечко. Славка було закинено на добу назад із завданням: мінімальний вплив на Булигіна, лиш би він не з’явився в центрі.
…Потім Артур Вікторович запропонував десяток варіантів мінімального впливу — цілком пристойних. Але це потім. А там, на місці, певне, через поспіх чи, може, через особливості вдачі Риндя не придумав нічого дотепнішого, крім дитячої шкоди з відерцем емалевої фарби. Він прилаштував його над дверима квартири Булигіна так, що, коли той ранком вийшов, щоб відправитися в Центр, воно на нього й беркицьнулось. І текла по докторові наук голуба емаль якісного зчеплення — і за комір, і по кучерях, і по вусах… хіба що в рот не попала. Два дні потім відчищали. І цей випадок, до речі, також у Булигіна спричинився до серцевого приступу.
Та в Центрі управління за командний пункт став дублер, заступник Булигіна, — і виконав усе щонайкращим чином. «Ангар-1» споруджується зараз повним ходом.
Гліб О. Воротилін, крім подяки Ринді, домігся, щоб 10 відсотків «економії» (вартості невдалого запуску і стиковки) перерахували нам. Так що тепер можна розгортати справу ширше; не тільки в розумінні закупок і замовлень, але й, головне, їздити скрізь, шукати путящих хлопців, тренувати їх. Адже поки що нас — троє. А якщо зважити, що Багрій по багатьох (і не зовсім мені ясних) причинах у нашій команді більше тренер, ніж гравець, то й зовсім двоє: я та Риндя.
Риндичевич — він, що називається, з простих. Був трактористом у себе в білоруському селі, затим будівельником, електромонтажником, слюсарем, токарем — на всі руки. Інженером став заочно, сам до свого диплома з гумором ставиться. Культури у нього і справді в обріз, від сих до цих. До того ще й гонорний, помисливий, впертий до затятості… не подаруночок.
Про себе я не буду. Втім гадаю, що багато й моїх рис Артура Вікторовича далебі не тішать. І якщо він нас двох вибрав із багатьох тисяч, то не за душевні цноти і не за красиві очі (це у мене — красиві очі: голубі з синім обідком; по них та по світлому волоссю мене приймають за виходця з Півночі — хоч насправді я з Бердянська, що на Азовському морі), — а за абсолютну пам’ять, головну якість у нашій справі. У Риндичевича вона проявилася в тому, що він з першого разу опановував усі операції з усіма тонкощами і тим приголомшував наставників; у мене — в тому, що я в своєму Інституті мікроелектроніки за перший же рік уславився як ходячий довідник, реферативний журнал і енциклопедія (хоч я, поступаючи туди, сподівався уславитися іншим). По нашій славі Артурич нас і відшукав,
Абсолютна пам’ять — властивість запам’ятовувати все до щонайменших подробиць і згадувати це легко й у будь-якій послідовності — не лише технічна, чи що, наша властивість; вона як пояснює Багрій-Багрєєв, є друга (а може, й перша) форма нашого існування.
Ми — Зустрічники, люди, які вміють рухатися назустріч пливові часу.
Енергетично рухатися напроти плину часу — натиснув кнопку чи перемкнув рубильника і попхавсь — неможливо. Сам час — страшенна енергія, енергія потоку матерії, який породжує і мчить світи і всі істоти. Маяковський мріяв: «Запрягти б цей час у приводні паси: зрушив з холостого — і натискай, лети. Та щоб не дзиґарі показували час, а хай би час сумлінно рухав дзиґарі». Насправді так воно і є: час рухає і годинники, і мене, який накручує їх, і вирування речовин та енергії в природних процесах, які живлять, «накручують» і мене, і планети, і сонця — все. «Енергія спокою» тіл Е-Мс2 — це і є енергія руху-існування тіл у часі.