Поступово в мій бездум почали вплітатися, як червоні стрічки, ті чи інші міркування, і я залюбки віддався на їхню волю. Здається, я не катуватиму цього чоловіка, подумалося спроквола, бо тортурована людина скаженіє або ж стає безмозким мішком. Тобто перестає існувати до суду, а мені з цим зальотником цікаво все-таки відбути суд. У нього, здається, міцна голова, думав я, і хто зна, чи стане наших зусиль, щоб таки зламати його волю? Щоб валявсь у ногах і просився, а відтак ладен був учинити задля мене і злочин. «Треба начинити його страхом», — спокійно мислив я.
Розплющився. У помешканні було тихо й затишно. Руки я схрестив на грудях, а повіки мав важкі. Легка млість відчувалась у тілі, але на вуста клалася задоволена і трохи поблажлива посмішка.
Був упевнений: вільнодумців треба замикати в темниці для остудження їхніх надмір гарячих мізків. Адже вільнодумство — найтяжча людська хвороба, це — мор, який заражає людей і нищить світову гармонію.
«Пацюки вже певне мордують його», — не без задоволення подумав я і приплющив очі, щоб уявити ту картину. Треба, щоб він виснаживсь у темряві, а тоді я покажу йому вікно!
Я вуркітливо засміявся. Проста це була вигадка, але мудра. Йосип Кальковський недаремно їсть мій хліб. Хай в'язень відчує надію на звільнення, а звільнення того, хе-хе, не дістане! Хай здригнеться над ним стеля, хай подумає, що це сам господь-бог прийшов його карати. Сам господь-бог принесе йому страх, і тоді я зможу ліпити з нього що завгодно. З перестрашеними говорити легко і легше зламати їхній дух…
Наче бачив перед собою обличчя того псевдоченця. Прямий ніс, пухкі вуста і чорний, блискучий погляд з-під кучугури волосся. Цей погляд, однак, мене непокоїв. Треба бути обачливішим, бо такий чоловік не стримається, щоб вчепитися зненацька людині в горлянку.
Мені стало душно в цьому помешканні. Зрештою, такий видався сьогодні день. Паркий і важкий, начебто на дощ, а дощу нема й нема. Не зле було б вийти і за місто, хоч би до тої грушні, під котрою я так несподівано був заснув, і прохолодитися на зеленій траві. Обміркувати все, як належить, і напитися свіжого повітря.
«Його, здається, не можна довго тримати у келії», — знову повернувся я думками до того ченця. — Такі, як він, легко причинніють, і я можу позбутися задоволення його судити».
«Страх, страх, страх! — казав я, крокуючи по кімнаті з одного кутка в інший. — Тільки це може принести мені сподіване!»
ЧЕРНЕЦЬ ГРИГОРІЙ
Мій перепочинок був короткий. Я це знав, бо вони, теперішні мої вороги, не покидають так просто жертву. Так само тупотять лапками і пищать. Я тим часом намагався зав'язати відірваним клаптем ряси рану. Кров уже припинилася, діймав тільки біль. Але не він непокоїв мене найбільше: чи вистачить у мене сили, побоювався я, відбути цю боротьбу? Чи, може, доведеться впасти тут, у морочній темряві, на з'їжу цій голодній бридоті і вже не побачити світу божого? Все ж здаватися я не хотів. І коли пацюки знову полізли на мене, я засвистів, загугукав і почав щосили вдаряти колодкою об дошки настилу.
Це допомогло, бо пацюки раптом кинулися навтьоки. Мені здалося, вони бігли, перекидаючи один одного, душилися перед дірками і пищали.
Але за хвилю я знову почув їхнє сторожке й нахабне похлепування. Треба було вчинити щось рішучіше, і я зважився стрибнути долі просто на них. Ланцюга вистачало, щоб одійти трохи від ложа, отож я й кинувся з настилу униз, де знову шикувалися до нападу мої вороги. Загримів ланцюгом і почав бити навсібіч, наскільки дозволяли мені пута. Напасники не чекали від мене такої сміливості і притьма вдарились навтьоки.
Я ж ніби збожеволів. Лупив колодками, тупав ногами і вже не чув під собою долівки. Потрапляв у якесь місище, ковзався по тілах моїх ворогів, мене й кусали, але я вже не відчував болю. Бився так, як ніколи дотіль. Моя лють стала раптом страшна. Пахло гострим духом крові й розчавлених тіл, і я втишився тільки тоді, коли все навколо заспокоїлося.
Важко дихав, стоячи в темряві, і відчував силу й піднесення переможця. Було тихо. Напрочуд тихо, і я прослуховував цю тишу з хворобливою увагою. Ще чекав на новий приступ пацючого війська, але тиша стояла така безмежна, що я повільно почав отямлюватися. Мені аж вуха заклало — нерухоме й важке повітря було в моєму невільницькому мешканні. Нагло й гостро відчув я самотність і неприкаяність. Сила покидала мене — хотілося спати. Склеплювалися очі, і я вибрався на ложе. Дзвонила в скронях кров — тиша була навколо, незвичайна тиша! Дика, несусвітська тиша, яка надовго мала стати моїм співжильцем. І я дозволив їй загойдати себе — проваливсь у глибокий паркий колодязь і довго летів, чіпляючись за його стіни, бо дна в того колодязя не було…
Тоді просвітилась у темряві висока, кощава постать, власне, тінь, бо не може мати тіла той, хто позбувся свого «я». А затим він виступив із розпростертого на убогій лежанці тіла, йому конче треба було відійти вбік і пильніше придивитися до того, ким він у даному часі став. Зміг наповнити Залізний Мішок, у який було кинуто ченця Григорія, тихим блимотливим світлом; воно розливалося по келії синьо й морочно, було неживе, але достатнє, щоб побачити залиту кров'ю долівку — тьмяно й червоно вона полискувала. Валялися круглі клубки мертвих пацюків, між яких безшумно снували ситі живі — понаїдалися вже донесхочу. Вже й до свого ворога збайдужіли, до того розпластаного й блідого, який також не подавав ознак життя, ніби й не сон забрав його, а таки смерть. Висока, кощава постать стояла нерушно й пильно придивлялася, хоч обличчя в неї й не було; пильно наслухала, хоч не було в неї і вух; пильно впізнавала себе в тому напіврозтерзаному чоловікові. Дивно було відчувати споріднення з ним, а ще дивніше, що чув за плечима дихання ще одного, через кого той сонний чи мертвий так нещадно катувався.
Отямився я від гуркоту. Здалося мені, що над головою вдарив грім чи щось важке б'є по даху, а дах той був чомусь залізний. Била у скроні кров, і я спершу ніяк не міг отямитися. Важкі сталеві удари стрясали повітря, і я подумав, що глухну. Подумав, що ця важка, нелюдська брила темряви от-от звалиться на мене й розчавить, як комаху. Ще й досі не розумів, що діється, а грюкоти били й ламали стелю: коли ж я торкнувся стіни, відчув, що вона тремтить. Більше того, мене опалив холодний дотик металу — я сидів у якомусь залізному мішку.
З мозку вимивалися рештки сну, і все так дивно поперекручувалося: моя бійка з пацюками, сон, удари грому. Здавалося, якась дужа сила підхоплює мене й починає підкидати. Я забив собі вуха пальцями й заплющився. Треба було отямитися, але думки розлазилися, як павуки. Мені здалося, що ця келія повна найпотворніших павуків. Вони полізли на мене, заворушили металевими лапами і знамірюються пустити в мене отруту. Засновували весь світ переді мною, який і без того сплітався з тонких, рожевих ниток, — ворушилися в цім плетиві, спалахували чорними плямами, чорні плями — це й були оті струси, які нелегко витримати мозку. Але я зібрав усю силу і спробував утішити себе кволою сподіванкою, що це сниться мені якийсь дивовижний сон.
— Це сон! — кричав я. — Сон, чорт забирай, сон, прокляття йому і всім, хто наслав його на мене, — сон! Він довбе мені мозок, бісів сон!
Я кричав, міцно стуливши очі й стискуючи руками вуха:
— Сон, сон, сон! Зараз воно все закінчиться, зараз… зараз!
Я казав:
— Сон, чортова мана, це не може довго тривати, це ж безглуздо, я повинен прокинутися!…
Відтак у келії стало тихо. Я безсило відкинувся на ліжницю й розслаблено розплющився. І раптом побачив світло. Воно народжувалося десь угорі, в одному із кутків цього залізного мішка; здалося мені, що прочинилася довга лискуча труба і в ній засвітився клаптик голубого неба.
Мені аж подих забило од цього чарівного видовиська. Відчув, що починаю розчулюватися, потекли по моїх щоках сльози, і. я безсилий був спинити їх. Бачив тільки блідий кавалок неба, шматок живої справжньої хмари, що обрізала те небо. Але для мене й цього було досить. Я плакав, дивлячись на той малий острівець світла, той блідий провісник волі, що увірвався до мене в цю глупу темінь. Пив оте світло, як п'є спраглий воду, — жив блідим міражем. Так, він приніс мені розчулення, якого я ще, здається, не заживав. І я пустив його в душу, розтопивсь у ньому — адже той блакитний клаптик доніс мені запах трави, нагад про чудове мандроване життя, прохолодні роси й ранки, загорнені в пишні шати світань. Відтак долинув до мене поклик шляхів, які пахнуть також по-своєму: припорошена курява й зелене листя придорожних дерев, що біжить, утікаючи від вітру, — ось воно, подумав я, справжнє життя! Ми — діти землі нашої й повинні дихати з нею одним диханням. Поза нею нічого немає, скільки б людина не прагла вирватись із меж простого і зрозумілого.
Я сидів на ліжниці, впершись спиною об стіну і закинувши голову туди, звідки до мене сочилося світло. Я відчув, що десь близько існує сонце, опарене в росах, здіймається воно над світом, радісно провіщаючи новий день і нове світло. Через те небо запалюється божественним сяєвом, як оце зараз, і тоді по-новому відчуваєш красу нашого короткого існування.
Світло з'явилося тільки на хвилю. Але воно викликало в мені гарячу хвилю марень, і я, лежачи на твердому настилі, залюбки віддався їм.
І темрява відступила з мого убогого невільницького мешкання; я нібито лежав десь у траві, закусивши бадилину, і стежив, як моторно працює комашня; слухав, як росте трава й дерево — розправляє гілочки, розминається, потрушує листям, дихає. Не бачив у тому світі нетерпимості, хоч вона, може, й існувала — все було напоєне добрим теплом літнього ранку. Мені не хотілося порушувати зачарування, в якому купав я душу перш ніж знову вступити у змагання з темрявою і з її невидимими мешканцями. Знав: маю ту боротьбу відбути і відбуду її небезчесно. Отож подумки благословив небесне мені послання і вдячно прошепотів молитву тому, котрий є усім.
СІРОНОСИЙ
Оте бажання виїхати за місто було таке сильне, що я піддався спокусі. Гукнув кількох слуг, ми осідлали коней і таки поїхали, куди наказував мені прибути внутрішній голос. Звелів служкам їхати поодаль, а сам погнався дорогою до невеликого приміського гаю. За ним розстелялася широка долина, звідусіль оточена гайками, і я помчав через неї. Нарешті дістався до пропам'ятної грушні; вона стояла, як раніше: правда, цвіт її давно осипався. Не завважив я і грушок: дерево стояло безплідне.
Спинив коня й пішов до того місця, де колись мав чарівне видіння-сон. Так само ліг на траву, і, як тоді, дивне почуття охопило мене. Здалося, що я розчиняюся між зелені: волосся моє пнеться угору, стаючи гіллям, а ноги вгрузають у землю, перетворюючись на коріння.
Мелодійно задзвонило від далекої церкви, і я примусив себе уявити отих трьох вертепників, котрі привиділися мені й того разу. Он вони: один тягне на спині вертеп, другий — звізду, а третій — клунок із ляльками. Повернули до мене обличчя, і я здригнувся: зоріли на мене кістяки. Зимний піт пробрав мене: ті ж кістяки почали хитати долішніми щелепами, начебто співали. Я примусив себе уявити й вертепну виставу, відтак прикликав Ірода, який і тепер мені підморгнув. Цього разу, правда, враження в мене було інакше: Іродові очі нагадували мені ченця Григорія. «Ну, звісно,— подумав я, перекидаючись на живіт і зриваючи бадилину.— Ірод — це і є той богоненависник!»
Мені стало радісно й трохи смішно. Смоктав із травини солодкий сік і дихав чудовим запахом землі. На дорозі тим часом з'явилися мої слуги, вони їхали, попустивши повіддя, й балакали. Були спокійні й задоволені світом, і мене раптом стьобнула лють: чи не завдяки мені мають спокій оцей і вмиротворення? Я, може, теж хотів би щось таке відчувати, але місія моя складніша. Мушу весь час сушити голову, бо навіщось мені потрібно стало рятувати цей світ? Чи не ліпше віддатися життю, як віддається оця грушня чи оті двоє моїх лобуряк? Он які вони ситі й угодовані, а господар їхній — шкіра та кості, їх ніщо не з'їда у світі, як оце мене: на мить мені заздрісно стало.
Я скочив на рівні і, поки слуги доїхали до мене, стрибнув на румака. Притис його острогами, і він, покосувавши оком, побіг чвалом. Мені раптом захотілося гострого, скаженого руху, і я підігнав коня. Він слухняно наддав ходи — вітер уже бив мені в обличчя. Але цього теж було мало. Я пустив коня навскач, ніби хотів відірватися од тих двох ситих і задоволених, що силою долі мають весь час супроводжувати мене. Кінь гнав галопом, витягнутий у стрілу, а я, припавши до його шиї, відчував гостре задоволення. Щось лихе прокидалось у мені, шалене й нестримне. Хотілося загорлати й зареготати, хотілося напасти на когось і, коли б була в мене шабля, рубонути невидимого ворога так нещадно, щоб пересікти його надвоє. Під цю хвилю я міг би напасти і на тих двох своїх вайлуватих слуг, які, дивлячись мені вслід, здивовано спинилися й порозкривали роти.