— Пане! — раптом спинився бурмистер і завернув до страннього химерного свого дзьоба. — Мор… чи не знамення?
— Ні! — сказав странній.
— А мені здається, так, — зовсім тихо мовив чорний печальний птах. — Все щось мені ввижається… Здається, ось-ось щось має відбутися. Не підкажете що?
— Ні! — гостро сказав странній і аж зубами зарипів. Повернувся до бурмистра, до того малого печального птаха,
який стояв, розставивши ноги на розпеченій бруківці, і звів ледь-ледь руки-крила, ніби збирався летіти, і раптом зрозумів, до чого йдеться. Зрозумів, чому його притягле до цієї людини і що вона зараз відчуває. На мить йому зробилося лячно від цієї не зовсім збагненної залежності, бо й справді, чи можуть вони поєднатися, такі неоднакові? Здається, бурмистер мав рацію: чогось вони чекають. Щось чекає їх обох, можливо, навіть тоді, коли дійдуть до кінця цієї вулиці, а може, до кінця цього дня. Можливо, щось станеться тоді із містом, а може, з небом і сонцем? Не могло так тривати без кінця, десь зовсім близько мав розв'язатися вузол, котрий заплітала їхня доля.
Дивилися один на одного із пожадністю, з інтересом та смутком. Дещо уже в собі знали, дещо здогадувалися, а про більше думати не хотіли. Зовсім короткі, підбиті їм під ноги, тіні стояли біля кожного, але обоє знали — це до часу. Бо й справді, те небо не постійно буде сердите. Ще трохи, й воно утомиться, відтак почнуть рости і їхні тіні. Вони довшатимуть і через те наблизяться одна до одної. Простягнуть руки, і, можливо, з'єднаються, і тільки так добудуть те, чого просять.
Розділ VIII. СІРОНОСИЙ
Я наказав вивести його з підземелля. Все тут, у шинку, ураджено було до врочистого судового дійства. Я всівся зі своїми поплічниками за вкритий червоною китайкою стіл. Ми були вбрані в білий стрій, що визначало чистоту думок і дій наших. Я сподівався, що псевдочернець виступить із темряви, як побитий пес, і нарешті викаже смирення, яке мусить мати кожна богобоязлива людина.
Але я помилився: той бузувір ішов, випроставши плечі, очі палахкотіли ясно і сміливо, і все в мені завмерло, а потім обкипіло гнівом. Виглядав, правда, мій противенець невесело: порвана й подекуди закривавлена одежа, покусані ноги (адже пацюків ми тримали певний час зовсім без їжі), дивовижна худорба, однак ані тіні покори й упослідження.
Псевдочернець обдивився всіх нас, а відтак ковзнув поглядом по мешканню: я навіть подумав, чи не сестру сподівався тут він уздріти? Але сестру я заздалегідь відправив із дому: покладатися на жіночу витримку у таких справах не завжди можна.
Підсудного посадили супроти мене, і я мав можливість зустрітися з ним поглядом. Зорив на мене сміливо й пильно, наче бажав перемогти мене хоч так. Мені й справді несила було витримувати того бузувірського зирку, але так я виказав би послаб, отож не тільки витримав, але й переміг. Зрештою, не приховував відрази, бо що можна відчувати до таких покидьків?
— Помолися богові, — наказав я, — бо над тобою буде вчинено святий суд.
Він послухався. Може, й сам хотів молитви, а може, вдавав. Чи не в цьому виявиться початок його упокорення, подумав я. Ні, здається, він був певний у своїй кривій правоті.
Отож підсудний уклякнув перед іконою і простояв так довгенько. Мене вже почала брати нетерплячка. А може, й справді він розкаюється, бо навіщо бузувірові так довго молитися? Коли так, хай викаже спільників, розповість щиросердно про зловорожі замисли супроти бога і яку хотів установити супроти нього спілку з нечистим. Кари він все одно не уникне, зате матимемо від того задоволення, адже недаремно працювали ми біля нього і стільки витратили сили.
— Годі! — велично сказав я, бо вже приготувався до звинувачувальної промови, її написав був мій спідручний Йосип Кальковський, і я вчора цілий вечір її затверджував.
Ходив по цьому-от покоєві, уявляючи свого ворога розтоптаним і знищеним, і вже наперед відчував од того високу втіху. Додав до написаних кілька своїх думок, і тепер мені не соромно було виступати й перед вченим зібранням.
— Живемо в часі, — сказав я, — найбільших випробувань і найгострішої боротьби супроти злопідступного диявола. Бо той, щоб пойняти наші душі, йде на всілякі хитрування та скуси. Одурманює простодушний люд звабами життя і отак поступово руйнує нашу святу відданість вірі й богу. Нас поставлено, — в цьому місці я звисив голос, — боротися за непорушну чистоту доброславної віри, і в цьому воля божа: рятуємо відтак грішників од остатньої загибелі. Коли б не чинили ми того, напевне, понесли б велику кару за свої гріхи, а ми того якнайпильніше стережемося. Царство диявола, — сказав я, розпалюючись, — не шкодує сили! Його вихватки дивоглядні, і тільки завдяки нашій твердості боже царство ніщо не може порушити. Диявол безсилий перед тими, хто єдиний своїми помислами й бажанням служити богові. З'являються, однак, мудрагелі, — я кинув злісним поглядом на підсудного, але той чомусь не дивився на мене, забувся в маренні, чи що? Тоді я звищив голос майже до крику. — З'являються мудрагелі, які, нахапавшись геєнських думок, закрутили собі мізки чортовинням. Спитайте їх, чи знають вони Часословець, Псалтирю, Октоїх, Апостол і Євангелію з іншими книжками, і вони мовчатимуть, як риба. Спитайте їх про Арістотелів, Платонів і Деместенів — і вони засиплють вас латинськими словами. Отож я питаю: чи не ліпше бути простим боговгодником, здобувши собі цим вічне життя, ніж збагнути Арістотеля і Платона і, мудрим філософом у цьому світі називаючись, у геєну відійти? Сатана нашіптує ці зваби, і ми маємо бути нещадні до вилупків сатани, чортячого коріння, яке множить на нашій землі чад сумнівів, безвір'я та розпусту. Вони худобі уподібнюються і неважать божий помисел про високе призначення людини у світі. Розпуста, вільнодумство і лихоємство ходять у парі і побивають душі занепалих. Де впаде диявольське сім'я, там виростає такий плід, і розтоптати його, щоб не множився, — наш святий обов'язок.
Я говорив натхненно: здається, словом моїм щиро заслухалися мої поплічники, хоч їм те, що я звістив, навряд чи було новиною. Але коли позирнув на псевдоченця, легку остуду відчув. Підсудний сидів, приплющившись, і чи подрімував, чи думав щось своє, бо на обличчі його лежало умиротворення, якого мої слова поселити аж ніяк не могли.
— Один з найбільших гріхів цього світу, — закричав я, щоб мова моя таки дійшла до цього виродка, — блуд! Він ховається скрізь і в усьому — в прагненні виборне їсти, в усіх тих мисах, полумисках, червоних та білих юхах, скляницях та келишках вина. Люди дурманять собі голови трунками, щоб почути підшепти сатани, адже до п'яних він у першу руч промовляє. А ті, що ховають блуд у сміхах, лайці, велемовстві, як і цей нечестивець, — хіба не блудний мають розум? Той, хто наїдається мирського щастя, хіба не повинен боятися, що розірветься од того і нагло помре?…
Підсудний сидів, так само заплющивши очі, оглух він, чи що? Тоді я вже загорлав на повний голос, щоб мої слова таки пробили його тупу незворушність.
— Перед нами чоловік, котрий порушив християнські закони, а подивіться на нього, який він спокійний і незворушний! Тільки за короткий час, коли ми мали змогу стежити за його діями, він виказав стільки кривомисля, що волосся вгору дереться, а скільки з'явив він його за життя? Всі це бачили: виявив себе богохульником. Образив святих угодників, і це чули виразно ви всі, панове, — тим назвав подвійно себе ворогом нашої церкви. — Я провів рукою вздовж столу, за яким нерушно сиділа моя братія. — А що вже зовсім страшно — це те, що він носив беззаконно рясу і був зловлений на перелюбстві, чим виказав себе непримиренним ворогом нашої церкви. Навіть мирський суд за ці злочини видав би супроти нього нещадимий декрет, і не зносив би він своєї плевелами повитої голови.