Олександр Бєляєв
І. ЗУСТРІЧ З ЧОРНОБОРОДИМ
Хто б міг подумати, що незначний випадок вирішить мою долю?
В той час я був неодружений і жив у будинку наукових працівників. Одного весняного ленінградського вечора я сидів біля відчиненого вікна і милувався деревцями скверу, вкритими блідозеленим молодим пушком. Горішні поверхи будинків були осяяні блідо-жовтим промінням заходу, нижні поринали в синій присмерк. Вдалині видно було дзеркало Неви і шпиль Адміралтейства. Було напрочуд гарно, бракувало тільки музики. Мій ламповий радіоприймач зіпсувався. Ніжна мелодія, приглушена стінами, ледве долинала з сусідньої квартири. Я заздрив сусідам, і кінець кінцем мені спало на думку, що Антоніна Іванівна, моя сусідка, легко могла б допомогти мені налагодити радіоприймач. Я не був знайомий з цією дівчиною, але знав, що вона працює асистентом фізико-технічного інституту. Зустрічаючись на сходах, ми завжди приязно віталися. Мені здалося, що цього цілком досить для того, щоб звернутися до неї по допомогу.
За хвилину я дзвонив біля дверей сусідів. Двері мені відчинила Антоніна Іванівна. Це була симпатична дівчина років двадцяти п’яти. Її великі сірі очі, веселі і бадьорі, дивилися трохи насмішкувато і самовпевнено, а кирпатенький ніс надавав обличчю задирливого виразу. На ній була проста чорна сукня, яка добре облягала її постать.
Я чомусь раптом зніяковів і дуже швидко і плутано почав пояснювати причину свого приходу.
— В наш час соромно не знати радіотехніки, — жартома перебила вона мене.
— Я біолог, — спробував виправдатись я.
— Та у нас навіть школярі знають радіотехніку. Цей докір вона пом’якшила усмішкою, показавши свої рівні зуби, і ніяковість зникла.
— Ходімо в їдальню, я доп’ю чай і піду лагодити ваш приймач.
Я охоче пішов за нею.
В просторій їдальні за круглим столом сиділа мати Антоніни Іванівни, повна, сива, рожеволиця бабуся. Вона з сухуватою чемністю поздоровкалася зі мною і запросила випити склянку чаю.
Я відмовився. Антоніна Іванівна допила чай, і ми пішли до мене.
Вона з надзвичайною швидкістю розібрала мій приймач. Я милувався її спритними руками з довгими, рухливими пальцями. Говорили ми мало. Вона дуже швидко полагодила апарат і пішла до себе.
Кілька днів я думав лише про неї, хотів зайти знову, але без приводу не наважувався. І от, соромно признатись, але я навмисне зіпсував свій приймач. І пішов до неї.
Оглянувши пошкодження, вона насмішкувато позирнула на мене і сказала:
— Я не буду лагодити вашого приймача. Я почервонів, як варений рак.
Але другого дня знову пішов — доповісти, що приймач мій працює чудово. І незабаром для мене стало життєвою потребою бачити Тоню, як я в думці називав її.
Вона по-дружньому ставилася до мене, хоч, на її думку, я, бачите, був тільки кабінетний учений, вузький спеціаліст, радіотехніки не знав, вдача у мене нерішуча, звички дідівські — сидьма сидіти в своїй лабораторії або в кабінеті. Під час кожної зустрічі вона говорила мені багато неприємного і радила переробити характер.
Моє самолюбство було ображене. Я навіть вирішив не ходити до неї, але, звичайно, не витримав. Більше того, непомітно для себе я почав переробляти свій характер: став частіше гуляти, пробував зайнятися спортом, купив лижі, велосипед і навіть посібники з радіотехніки.
Якось, роблячи свою добровільно-примусову прогулянку по Ленінграду, я на розі проспекту Двадцять п’ятого Жовтня і вулиці Третього липня помітив молодого чоловіка з синювато-чорною бородою.
Він повільно подивився на мене і рішуче попрямував мені назустріч.
— Пробачте, ви не Артем’єв?
— Так, — відповів я.
— Ви знайомі з Ніною… Антоніною Герасимовою? Я бачив вас якось з нею. Я хотів їй дещо передати про Євгена Палія.
В цей час під’їхав автомобіль. Шофер крикнув:
— Швидше, швидше! Запізнюємось! Чорнобородий скочив у машину і, вже від’їжджаючи, крикнув мені:
— Передайте — Памір, Кец… Автомобіль швидко зник за рогом вулиці.
Я повернувся додому збентежений. Хто цей чоловік? Він знає моє прізвище? Де він бачив мене з Тонею чи Ніною, як він називав її? Я перебирав у пам’яті всі зустрічі, всіх знайомих… Цей характерний орлиний ніс і гостра чорна борода повинні були залишитися в пам’яті. Але ні, я ніколи не бачив його раніше. А цей Палій, про якого він говорив? Хто це?
Я пішов до Тоні і розповів про дивну зустріч. І раптом ця врівноважена дівчина страшенно розхвилювалась. Вона навіть скрикнула, почувши ім’я Палій. Тоня примусила мене повторити всю сцену зустрічі, а потім гнівно накинулась на мене за те, що я не догадався сісти з цим чоловіком в автомобіль і не розпитав у нього про все докладніше.
— На жаль, у вас тюхтійська вдача! — закінчила вона.
— Так, — сердито відповів я. — Я зовсім не схожий на героїв старих американських пригодницьких фільмів і пишаюся цим. Стрибати в машину незнайомої людини… Ні, дякую красненько.
Вона задумалась і, не слухаючи мене, повторювала, як уві сні:
— Памір… Кец… Памір… Кец.
Раптом кинулась до книжкових полиць, дістала карту Паміру і почала шукати Кец.
Але, звичайно, ніякого Кеца на карті не було.
— Кец… Кец… Коли це не місто, то що ж це: маленький кишлак, аул, установа?.. Треба дізнатися, що таке Кец! — вигукнула вона. — Неодмінно сьогодні ж або не пізніше як завтра вранці…
Я не пізнавав Тоні. Скільки нестримної енергії було приховано в цій дівчині, яка вміла так спокійно, методично працювати! І все це перетворення сталося від одного магічного слова — Палій. Я не насмілився спитати у неї, хто він, і не гаючись пішов до себе.
Не буду критися, я майже не спав цієї ночі, мені було дуже тоскно, а другого дня не пішов до Тоні.
Але пізно ввечері вона сама прийшла до мене, привітна і спокійна, як завжди. Сівши на стілець, вона сказала:
— Я дізналась, що таке Кец: це нове місто на Памірі, ще не нанесене на карту. Я їду туди завтра, і ви мусите їхати зі мною. Я цього чорнобородого не знаю, ви допоможете відшукати його. Адже це ваша провина, Леоніде Васильовичу, що ви не запитали прізвища людини, яка має відомості про Палія.
Я здивовано розкрив очі. Цього ще бракувало. Покинути свою лабораторію, наукову роботу і їхати на Памір шукати якогось Палія.
— Антоніно Іванівно, — почав я сухо, — ви, звичайно, знаєте, що не одна установа чекає закінчення моїх наукових дослідів. Зараз я, наприклад, закінчую роботу про способи затримувати вистигання фруктів. Досліди ці давно проводились в Америці і провадяться у нас. Але практичні наслідки поки що невеликі. Ви, мабуть, чули, що консервні фабрики на півдні, які переробляють місцеві фрукти — абрикоси, мандарини, персики, апельсини, айву, — працюють з величезним навантаженням місяць-півтора, а десять-одинадцять місяців на рік простоюють. І це тому, що фрукти вистигають майже одночасно і переробити їх усі відразу неможливо.
Тому щороку гине мало не дев’ять десятих урожаю… Збільшити кількість фабрик, які десять місяців на рік простоюють, теж невигідно. От мені і доручили цього літа поїхати у Вірменію, щоб на місці провести надзвичайно важливі досліди штучного затримування вистигання фруктів. Фрукти знімаються трохи недозрілими і потім вистигають поступово, партія за партією, в міру того, як заводи справляються з своєю роботою. Таким чином, заводи працюватимуть цілий рік, а…
Я подивився на Тоню і запнувся. Вона не перебивала мене, вона вміла слухати, але обличчя її все більше похмурніло. На лобі, між бровами, лягла зморшка, довгі вії були опущені. Коли вона звела на мене очі, я побачив у них зневагу.
— Який учений, який громадський діяч! — сказала вона холодно. — Я теж їду на Памір у справі, а не як шукачка пригод. Мені конче треба розшукати Палія. Подорож довго не триватиме. І ви ще встигнете попасти у Вірменію на збирання врожаю.
Грім і блискавка! Не міг же я сказати їй, в яке безглузде становище вона мене ставить! Їхати з коханою дівчиною шукати невідомого Палія, можливо, мого суперника. Правда, вона сказала, що вона — не шукачка пригод і їде в справі. Яка ж справа зв’язує її з Палієм? Спитати не дозволяло самолюбство. Ні, досить з мене. Кохання заважає роботі. Так, так! Раніше я працював у лабораторії до пізнього вечора, а тепер іду, скоро проб’є четверту.
Я вже хотів ще раз відмовитись, але Тоня попередила мене:
— Бачу, мені доведеться їхати самій, — сказала вона, підводячись. — Це ускладнює справу, але, може, мені пощастить знайти чорнобородого і без вашої допомоги. Прощавайте, Артем’єв! Бажаю вам успішного вистигання.
— Послухайте, Антоніно Іванівно!.. Тоню! Але вона вже вийшла з кімнати.
Іти за нею? Повернути? Сказати, що я згоден? Ні, ні! Треба витримати характер. Тепер або ніколи.
І я витримував характер увесь вечір, усю безсонну ніч, увесь похмурий ранок наступного дня. В лабораторії я не міг дивитися на сливи — предмет моїх дослідів.
Тоня, звичайно, поїде сама. Вона не спиниться ні перед якими труднощами. Що станеться на Памірі, коли вона знайде чорнобородого і через нього Палія? Якби я сам був присутній при зустрічі, мені багато дечого стало б ясним. Я не поїду з Тонею — це значить розрив. Недарма, виходячи, вона сказала “прощавайте”. І все-таки я мушу витримати характер. Тепер або ніколи. Звичайно, я не поїду. Але не можна ж бути нечемним — звичайна ввічливість вимагає допомогти Тоні зібратися в дорогу.
І ось ще не пробило четвертої години, а я вже перестрибував через п’ять приступок, збігаючи вниз. Не гірше від старого американського кіногероя, я скочив на ходу в тролейбус і помчав додому. Здається, навіть не постукавши, влетів у кімнату Тоні і вигукнув:
— Я їду з вами, Антоніно Іванівно!
Не знаю, для кого більшою несподіванкою був цей вигук — для неї чи для мене самого. Здається, для мене.
Так я був втягнутий в цілий ряд зовсім неймовірних пригод.
ІІ. ДЕМОН НЕВГАМОВНОСТІ
Я невиразно пам’ятаю нашу подорож від Ленінграда до таємничого Кеца. Я був занадто схвильований своєю несподіваною подорожжю, збентежений власною поведінкою, пригнічений Тониною енергією.
Тоня не хотіла втрачати жодного зайвого дня і склала маршрут подорожі, використавши всі швидкі сучасні засоби пересування.
Від Ленінграда до Москви ми летіли аеропланом. Над Валдайською височиною нас добре пошарпало, а тому що я не зношу ні морської, ні повітряної хитавиці, мені стало погано. Тоня дбайливо доглядала мене. В дорозі вона почала ставитися до мене тепло і лагідно — словом, змінилась на краще. Я дедалі більше дивувався: скільки сили, жіночої ласки, піклування у цієї дівчини! Перед подорожжю вона працювала більше, ніж я, але на ній це зовсім не позначилось. Вона була весела і часто наспівувала якихось пісеньок.
В Москві ми пересіли на напівреактивний стратоплан Ціолковського, що робить прямі рейси Москва — Ташкент.
Ця машина летіла з шаленою швидкістю. Три металеві сигари, з’єднані боками, мають хвостове оперення і вкриті одним крилом — такий зовнішній вигляд стратоплана. Тоня відразу ознайомилась з його будовою і пояснила мені, що пасажири і пілоти містяться в лівому боковому корпусі, в правому — пальне, а в середньому — повітряний гвинт, стискувач повітря, двигун і холодильник; що літак рухається силою повітряного гвинта і віддачею продуктів горіння. Вона говорила ще про якісь цікаві подробиці, але я слухав неуважно, новизна вражень пригнічувала мене. Пам’ятаю, ми зайшли в кабіну, яка герметично закривалась, і посідали на дуже м’які крісла. Літак побіг по рейках, набрав швидкості — сто метрів на секунду — і знявся в повітря. Ми летіли на величезній висоті, - можливо, за межами тропосфери
Не встиг я як слід умоститись, а ми вже залишили позаду межі РРФСР. За хмарами землі не було видно. Коли хмари почали рідшати, я побачив глибоко під нами сірувату поверхню. Вона здавалась заглибленою в центрі і піднятою до обрію, ніби перекинутий сірий купол.
— Киргизькі степи, — сказала Тоня.
— Уже! Оце так швидкість!
Такий політ міг задовольнити навіть нетерпіння Тоні.
Попереду блиснуло Аральське море. І в кабіні говорили вже не про Москву, яку щойно покинули, а про Ташкент, Андижан, Коканд.
Ташкента я не встиг роздивитися. Ми блискавично спустились на аеродром і вже через хвилину мчали автомобілем на вокзал надшвидкісного реактивного поїзда — того ж таки Ціолковського. Цей перший реактивний поїзд Ташкент — Андижан швидкістю не поступався перед стратопланом.
Я побачив довгий, обтічної форми вагон без коліс. Дно вагона лежало на бетонному полотні, що підносилося над ґрунтом. З обох боків вагон мав закраїни, що заходили за полотно. Вони надавали стійкості на закругленнях колії.
Я дізнався, що в цьому поїзді повітря накачується під днище вагона і крізь особливі щілини проганяється назад. Отже, вагон лежить на тонісінькому шарі повітря. Тертя зведене до мінімуму. Рух досягається відкиданням назад повітряного струменя, і вагон розвиває таку швидкість, що з розгону без мостів перестрибує через невеликі річки.
Я боязко зіщулився, сів у вагон, і ми рушили.
Швидкість “їзди-польоту” була справді грандіозна. За вікнами ландшафт зливався в жовтувато-сіруваті смуги. Тільки блакитне небо здавалося звичайним, але білі хмари бігли назад з незвичайною швидкістю. Признаюсь, незважаючи на всю зручність цього нового способу сполучення, я не міг дочекатися кінця нашої короткої подорожі. Але ось під нами блиснула річка, і ми вмить перескочили її без мосту. Я скрикнув і мимоволі підвівся. Бачачи таку відсталість і провінціальність, всі пасажири голосно засміялись, а Тоня почала захоплено плескати в долоні.
— Оце мені подобається! Це справжня їзда! — казала вона.
Я тоскно заглядав у вікно: коли ж скінчиться це каламутне миготіння…
В Андижані я вже почав проситися. Треба ж хоч трохи перепочити після всіх цих надшвидкісних пригод. Але Тоня й слухати не хотіла. Її охопив демон невгамовності.
— Ви зіпсуєте мені весь графік. У мене узгоджено все до однієї хвилини.
І ми знову, як навіжені, помчали на аеродром.
Шлях від Андижана до Оша ми пролетіли звичайним аеропланом, його зовсім немалу швидкість — чотириста п’ятдесят кілометрів на годину — Тоня вважала за черепашачу. На лихо, в моторі щось зіпсувалося, і ми зробили вимушену посадку. Поки бортмеханік лагодив мотор, я вийшов з кабіни і простягся на піску. Але пісок був нестерпно гарячий. Сонце пекло немилосердно, і мені довелось заховатися в душну кабіну.
Обливаючись потом, я проклинав у душі нашу подорож і мріяв про ленінградський дрібний дощик.