— Значить, там така ж розріджена атмосфера, як тут, на висоті Паміру?
— Так, приблизно така, — невпевнено відповіла Тоня і додала скоромовкою: — Або трошки менша. В цьому, мабуть, головна перешкода для вас. Кандидати на Зірку проходять строгий фізичний відбір. Тих, хто легко занедужує на гірську хворобу, бракують.
Я, правда, дуже зрадів, дізнавшись, що у мене є ще шлях до почесного відступу. Проте Тоня відразу ж заспокоїла мене:
— Але ми якось це влаштуємо! Я чула, там є кімнати з звичайним тиском атмосфери. Тиск зменшується поступово, і приїжджі швидко звикають. Я поговорю про вас з лікарем.
Мені стало погано, і я з розпачем ухопився за останній доказ:
— А як же з роботою на Землі? У Тоні вже була готова відповідь:
— Нема нічого простішого. Кец — дуже авторитетний заклад, і варто тільки сповістити на місце роботи, що ви законтрактувались, і вас зараз же відпустять. Аби ваше здоров’я дозволило. Як ви себе почуваєте? — І вона взяла мою руку, щоб перевірити пульс.
— Ну, коли такий лікар торкається до вашої руки, то мимоволі відповіси: “Чудово!”
— Тим краще. Підписуйте швидше папери, і я піду до лікаря.
Так, не встигнувши оглянутись, я був завербований в небожителі…
— Слабість? Посиніння шкіри? Запаморочення? Нудота? — допитував мене лікар. — Блювання не було?
— Ні, тільки дуже нудило, коли ми бігли за автомобілем.
Лікар з хвилину поміркував і глибокодумно сказав:
— У вас легка форма хвороби.
— Значить, можна летіти, лікарю?
— Так. Думаю, можна. В ракеті, правда, тільки десята частина нормального атмосферного тиску, але зате ви дихатимете чистим киснем, не розбавленим на чотири п’ятих азотом, як в атмосфері. Цього цілком досить для дихання. А на Зірці Кец є внутрішні камери з нормальним тиском. Отже, вам доведеться лише трохи потерпіти під час перельоту. Зірка міститься на висоті всього в тисячу кілометрів.
— Скільки ж днів триватиме переліт? — спитав я. Лікар насмішкувато скосив очі на мене.
— Я бачу, ви мало розумієтесь на міжпланетних подорожах. Так ось, любий мій, ракета летить до Зірки вісімдесят хвилин. Але через те, що доводиться перевозити незвичних до таких польотів людей, політ триває трохи більше. Щоб скористатись відцентровою силою, снаряд летить під кутом у двадцять п’ять градусів до горизонту в напрямі обертання Землі. За перші десять секунд швидкість зростає до п’ятисот метрів на секунду, і тільки потім під час польоту крізь атмосферу трохи сповільнюється, а потім, коли атмосфера почне рідшати, знову збільшується.
— Чому швидкість сповільнюється під час польоту крізь атмосферу? Гальмування?
— Гальмування можна перебороти, але при надзвичайній швидкості польоту крізь атмосферу від тертя дуже розпікається оболонка ракети. До того ж, чим більша швидкість, тим більша вага. А відчути своє тіло важчим у десять разів — не дуже приємно.
— А ми не згоримо від тертя оболонки об атмосферу? — з побоюванням спитав я.
— Ні. Може, трохи спітнієте — не більше. Адже зовнішня оболонка ракети складається з трьох шарів. Внутрішній — міцний металевий, з вікнами з кварцу, прикритими шаром звичайного скла, і з дверима, які герметично закриваються. Другий — тугоплавкий, з матеріалу, що майже не проводить тепла. Третій — зовнішній — хоч і відносно тонкий, але з надзвичайно тугоплавкого металу. Якщо верхній шар розжариться до білого кольору, то середній затримає тепло, і воно не пошириться всередину ракети. Та й холодильники чудові. Холодильний газ безперервно циркулює між оболонками, проходячи крізь пухку середню малотеплопровідну прокладку.
— Ви, лікарю, справжній інженер, — сказав я.
— Нічого не вдієш. Ракету легше пристосувати до людського організму, ніж організм до незвичайних умов. Отже, технікам доводиться працювати в контакті зі мною. Подивилися б ви перші досліди. Скільки невдач, жертв!
— І людські були?
— Так, і людські.
І мені по спині забігали мурашки. Але відступати було пізно.
Коли я повернувся в готель, Тоня радісно сказала мені:
— Я вже знаю — все чудово влаштувалось. Ми вилітаємо завтра, рівно опівдні. З собою нічого не беріть. Уранці, перед польотом, ми приймемо ванну й пройдемо дезинфекційну камеру. Ви одержите стерилізовану білизну і костюм. Лікар сказав, що ви зовсім здорова людина.
Я слухав Тоню немов уві сні. Від страху я заціпенів. Думаю, не варто говорити про те, як я провів останню ніч на Землі і що передумав…
VI. “ЧИСТИЛИЩЕ”
Настав ранок. Останній ранок на Землі. Я тужно подивився у вікно — світило яскраве сонце. Їсти не хотілось, але я примусив себе поснідати і пішов “очищатися” від земних мікробів. Ця процедура забрала більше як годину. Лікар-бактеріолог говорив мені про запаморочливі цифри — мільярди мікробів, що кишать на моєму земному одягу. Виявляється, я носив на собі тиф, паратиф, дизентерію, грип, коклюш і мало не холеру. На моїх руках було знайдено синьо-гнійні палички й туберкульоз. На черевиках — сибірку. В кишенях проживали анаероби правця. У складках пальта — поворотна гарячка, ящур. На капелюсі — сказ, віспа, бешиха… Від цих новин мене почала трусити лихоманка. Скільки невидимих ворогів чекало нагоди, щоб накинутись на мене і звалити з ніг! Що не кажи, а Земля має свої небезпеки. Це трохи примирило мене з зоряною подорожжю.
Мені довелося перенести промивання шлунка, кишок і пройти нові для мене процедури опромінювання невідомими апаратами. Ці апарати мусили вбити шкідливих мікробів, що живуть у моєму організмі. Все це добре мене вимучило.
— Лікарю, — сказав я. — Ці запобіжні заходи не досягають мети. Як тільки я вийду з вашої камери, мікроби знову накинуться на мене.
— Це вірно, але ви принаймні позбулися тих мікробів, які привезли з великого міста. В кубічному метрі повітря в центрі Ленінграда є тисячі бактерій, у парках — тільки сотні, а вже на висоті Ісаакія — лише десятки. У нас на Памірі — одиниці. Холод і палюче сонце, відсутність пилу, сухість — чудові дезінфектори. На Кеці ви знову потрапите в чистилище. Тут ми очищаємо тільки начорно. А там вас уже очистять як слід. Неприємно? Нічого не вдієш. Зате там ви будете цілком спокійні, що не захворієте ні на які інфекційні хвороби. Принаймні там риск зведено до мінімуму. А тут ви рискуєте щохвилини.
— Це дуже приємно, — сказав я, вбираючись у дезинфікований одяг, — якщо тільки я не згорю, не задихнуся, не…
— Згоріти і задихнутися можна й на Землі! — перебив мене лікар.
Коли я вийшов на вулицю, наш автомобіль уже стояв біля тротуару. Незабаром і Тоня вийшла з жіночого відділу дезинфекційної камери. Вона посміхнулась до мене і сіла поряд. Автомобіль рушив.
— Добре помились?
— Авжеж, баня вийшла чудова. Змив триста квадрильйонів двісті трильйонів сто більйонів мікробів.
Я поглянув на Тоню. Вона посвіжішала, загоріла, на щоках з’явився рум’янець. Вона була зовсім спокійна, ніби ми зібралися в парк культури. Ні, таки добре, що я згодився летіти з нею.
Полудень. Сонце стоїть майже над головою. Небо синє, прозоре, як гірський кришталь. Виблискує на горах сніг, синіють застиглі крижані річки льодовиків, внизу весело шумлять гірські струмки і водопади, ще нижче зеленіють лани, і на них, ніби грудки снігу, пасуться отари овець. Незважаючи на палюче сонце, вітер приносить льодове дихання гір. Яка красива наша Земля! А через кілька хвилин я покину її і полечу в чорну безодню неба. Справді, про це краще читати в романах…
— Ось наша ракета, — радісно вигукнула Тоня. — Вона схожа на риб’ячий пузир. Дивіться, товстенький лікар уже чекає нас.
Ми зійшли з автомобіля, і я за звичкою простяг руку лікареві, але він швидко сховав свої за спину.
— Не забувайте, що ви вже дезинфіковані. Не торкайтеся більше ні до чого земного.
Гай-гай, я відречений від землі. Добре, що Тоня теж “неземна”. Я взяв її під руку, і ми пішли до ракети.
— Ось наше дітище, — сказав лікар, показуючи на ракету. — Бачите — у неї нема коліс. Замість рейок вона ковзає по сталевих жолобах. У корпусі ракети є невеликі заглибини для куль, і вона ковзає на цих кулях. Струм для розгону дає земна електростанція. Проводом є металевий лотік-жолоб… А у вас уже нормальний колір обличчя. Звикаєте? Чудово, чудово. Передайте мій привіт небожителям. Попросіть лікаря Ганну Гнатівну Меллер надіслати з ракетою “Кец-п’ять” місячний звіт. Це дуже симпатична жінка. Лікар, який має найменшу в світі практику. Але роботи у неї все ж вистачає…
Вовче завивання сирени заглушило слова лікаря. Люк ракети відкрився. На землю спустився трап.
— Ну, вам пора! Всього найкращого! — сказав лікар, знову завбачливо ховаючи руки за спину. — Пишіть.
Трап мав лише десять приступок, але поки я піднімався, у мене сильно забилося серце. Слідом за мною ввійшла Тоня, за нею механік. Пілот уже давно сидів на місці. Ми ледве розмістилися у вузькій камері, освітленій електричною лампою. Камера була схожа на кабіну маленького ліфта. Двері безшумно зачинились. “Як віко домовини”, - подумав я.
Зв’язок із Землею був перерваний.
VII. КОРОТКА ПОДОРОЖ
Віконниці у вікнах нашої каюти були закриті, я не бачив, що робиться зовні, і напружено чекав першого поштовху. Стрілки годинника зійшлися на дванадцятій, а ми залишались зовсім нерухомими. Дивно. Очевидно, щось затримувало наш відліт.
— Мені здається, рухаємось! — сказала Тоня.
— Я нічого не відчуваю.
— Це, мабуть, тому, що ракета поволі і плавно йде на своїх кулях-колесах.
Раптом мене легко відкинуло на спинку крісла.
— Звичайно, рухаємось! — вигукнула Тоня. — Відчуваєте? Спина все більше притискається до спинки крісла.
— Так, відчуваю.
Та ось залунав гуркіт вибуху, перейшовши у виття. Ракета дрібно затремтіла. Тепер уже не було ніяких сумнівів: ми летіли. З кожною секундою ставало все тепліше. Центр ваги почав переміщатися на спину. Нарешті почало здаватися, ніби я не сиджу в кріслі, а лежу на спині в ліжку, піднявши над собою зігнуті в колінах ноги. Очевидно, ракета набирала вертикального напряму.
— Ми схожі на жуків, перевернутих на спину, — сказала Тоня.
— Та ще притиснутих зверху доброю цеглиною, — додав я. — Досить сильно тисне на груди.
— Так. І руки стали свинцеві — не підвести.
Коли вибухи припинялись, ставало легше. Незважаючи на всі ізоляційні прокладки та холодильники, було дуже жарко: ми пролітали крізь атмосферу — ракета нагрівалась від тертя.
Знову перепочинок. Вибухів немає. Я зітхнув вільніше. Раптом короткий вибух, і я відчув, що падаю на правий бік. Звичайно, аварія. Зараз ми вдаримось об Намір. Я судорожно хапаюсь за Тонине плече.
— Мабуть, зіткнулися з болідом
[2]
… - белькочу я.
Обличчя Тоні зблідло, в очах переляк, але вона говорить спокійно:
— Тримайтесь, як я, за спинку крісла.
Та ось ракета починає вирівнюватись. Вибухи припиняються. В ракеті стає прохолодніше. По тілу поширюється почуття легкості. Я підводжу руки, ворушу ногами. Як приємно, легко! Намагаюсь звестися на ноги і, непомітно відірвавшись від крісла, повисаю в повітрі, потім поволі спускаюсь у крісло. Тоня вимахує руками, як птах крилами, і співає. Ми сміємось! Напрочуд приємне відчуття.
Раптом віконниця ілюмінатора відкривається. Перед нами небо. Воно рясно усіяне немерехтливими зірками і злегка забарвлене в карміновий колір. Чумацький Шлях весь поцяткований різнобарвними зірками, він зовсім не молочного кольору, як ми бачимо його з Землі.
Тоня показує мені на велику зірку біля альфи
[3]
Великого Воза — нова зірка в знайомому сузір’ї.
— Кец… Зірка Кец, — каже Тоня.
Серед незліченної кількості немерехтливих зірок вона одна миготить промінням то червоним, то зеленим, то оранжевим. То раптом спалахує яскравіше, то згасає, то спалахує знову… Зірка зростає на наших очах і поволі наближається до правої сторони вікна. Отже, ракета летить до неї по кривій лінії. Зірка викидає довге блакитне проміння і заходить за край вікна. Тепер на темному фоні неба видно тільки зірки та білясті туманності. Вони здаються зовсім близькими, ці далекі зоряні світи…
Віконниця закривається. Знову працюють вибухові апарати. Ракета маневрує. Цікаво було б подивитися, як вона причалить до небесного ракетодрому…
Невеличкий поштовх, зупинка. Невже подорож закінчилась? Ми відчуваємо дивну невагомість.
Двері в капітанську рубку відчиняються. Капітан, лежачи на підлозі, спускається вниз, тримаючись за невеликі скоби. За капітаном, теж плазом, посувається молодий чоловік, якого ми досі не бачили.
— Пробачте за неприємні секунди, яких ви зазнали під час подорожі. Винен мій молодий практикант: це він занадто круто повернув руль напряму, і ви, мабуть, позлітали з своїх крісел.
Капітан торкається вказівним пальцем до молодого чоловіка, і той, легко, як пушинка, сміючись, відлітає вбік.
— Ну, все скінчилося гаразд. Надягайте теплі костюми і кисневі маски. Филипченко, — це був молодий пілот, — допоможіть їм.
З рубки виповз бортмеханік у міжпланетному костюмі. Він був схожий на водолаза, тільки скафандр був менший, ніж водолазний, та на плечах у нього був білий плащ, зроблений з блискучої, як алюміній, матерії.
— Ці плащі, - пояснив капітан, — якщо буде холодно, зсунете набік. Нехай сонячне проміння вас нагріває. А коли стане дуже жарко, то прикрийтесь плащем. Він відбиває сонячне проміння.
За допомогою бортмеханіка і капітана ми швидко одягли міжпланетні костюми і з хвилюванням чекали виходу з ракети.
VIII. НЕБЕСНА ДИТИНА
Нас перевели в повітряну камеру і почали поступово викачувати повітря. Скоро утворилась “міжпланетна пустота”, і двері відчинились.
Я переступив через поріг. Трапу не було, — ракета лежала боком. В першу мить я був засліплений і приголомшений. Переді мною яскраво виблискувала поверхня величезної кулі діаметром у кілька кілометрів.
Не встиг я ступити й кроку, як біля мене опинився “зоряний житель” у міжпланетному костюмі. Він з надзвичайною спритністю і швидкістю накинув мені на руку шовковий аркан. Непоганий початок. Я розсердився, смикнув руку, гнівно тупнув ногою… І в ту ж мить знявся вгору на десяток метрів. “Зоряний житель” швидко притягнув мене за шовковий шнурок до поверхні блискучої кулі. Я зрозумів: якби мене не прив’язали, то при першому необережному русі я полетів би в світовий простір і піймати мене було б нелегко. Але як же я не потягнув за собою людину, яка тримала мене на аркані? Я подивився на “землю” і побачив, що на її блискучій поверхні дуже багато скоб, за які чіпляється ногами мій провідник.
Поряд я побачив Тоню, у неї теж був супутник, що тримав її на аркані. Я хотів наблизитись до неї, але дорогу мені перетяв мій провідник.
Крізь скло скафандра я бачив його усміхнене молоде обличчя. Він торкнувся своїм скафандром до мого, щоб я міг чути, і сказав:
— Тримайтесь міцно за мою руку.
Я скорився. Мій супутник висмикнув ногу з скоби і спритно підстрибнув. За його спиною блиснуло полум’я, І відчув поштовх, і ми помчали вперед над кулястою “місячною” поверхнею. У мого провідника була портативна ракета-ранець для недалеких польотів у міжпланетних просторах. Спритно стріляючи то задніми, то боковими, то верхніми, то нижніми “револьверами” ранця, він тягнув мене за собою чимраз далі по дузі над поверхнею кулі. Незважаючи на спритність мого супутника, ми перекидалися, як клоуни на цирковому манежі, - то догори, то вниз головою, але це майже не викликало приливів крові.
Незабаром наша ракета зникла за обрієм. Ми перелетіли порожній простір, що відокремлював ракетодром від Зірки Кец. Проте, коли говорити про мої почуття, мені здавалось, що ми стоїмо на місці, а на нас летить блискуча труба, дедалі збільшуючись у розмірах. Ось вона повернулась на поперечній осі, і з’явився її кінець, замкнений блискучою півсферою. З цього боку труба здавалась невеликою проти “місяця-ракетодрому” кулею. І ця куля, як бомба, летіла прямо на нас. Відчуття було не зовсім приємне: ось-ось блискуча бомба розіб’є нас на друзки. Але раптом бомба з надзвичайною швидкістю описала в небі півколо і опинилася за нашою спиною. Це мій провідник повернув нас спиною до Зірки, щоб загальмувати політ. Кілька коротких вибухів, кілька поштовхів невидимої широкої долоні в спину, і мій супутник ухопився за скобу на поверхні півкулі.