— Я не сперечаюсь. Я тільки люблю точність. На те я й учений, — заперечив Тюрін і навіть підвівся в кріслі, але відразу ж сів і заохкав.
— Меллер має рацію, — сказав він. — Зовсім я ослаб за роки нерухомого лежання в світі невагомості. Треба буде змінити режим.
— Ось Місяць вас проманіжить, — розсміявся геолог.
— Еге. Так я хотів сказати про мою гіпотезу, — продовжував Тюрін. — Метеоритів, які обертаються навколо Землі, так багато, що, треба думати, вони є залишком маленького земного супутника — другого Місяця. Це був зовсім крихітний Місяць. Коли ми точно підрахуємо кількість і масу цих метеоритів, то зможемо реставрувати колишні розміри цього супутника, як палеонтологи реставрують кістяки вимерлих тварин. Маленький другий Місяць! Але він міг світити не слабше, ніж наш Місяць, бо був ближче до Землі.
— Пробачте, професоре, — раптом втрутився молодий механік, кольором шкіри і худорлявою будовою схожий на індуса. — Мені здається, що на такій близькій віддалі Земля притягла б до себе маленький Місяць.
— Що? Що? — грізно закричав Тюрін, — А крихітна Зірка Кец чому не падає на Землю? Га? Вся справа в швидкості руху… Але маленький Місяць все-таки загинув, — примирливо сказав він. — Сили інерції і земного притягання, які боролись, розірвали його на шматки… На жаль, це загрожує й нашому Місяцеві! Він розпадеться на уламки. І Земля матиме чудове кільце, як у Сатурна. Я гадаю, що це місячне кільце дасть не менше світла, ніж Місяць. Воно прикрашатиме ночі земних жителів. Але все ж це буде втрата, — закінчив він, зітхнувши.
— Непоправна втрата, — вкинув я.
— Хм… хм… А може й поправна. У мене є один проект, але про нього я поки що помовчу.
— А як ви полювали на метеорів? — спитав я в Соколовського.
— Це цікаве полювання, — відповів геолог. — Мені доводилось полювати за ними не тільки на орбіті Зірки Кец і…
— В поясі астероїдів
[8]
між орбітами Марса і Юпітера, — перебив Тюрін. — Земні астрономи знайшли більш як тисячу цих астероїдів. А мій каталог має понад чотири тисячі. Ці астероїди — теж залишки планети, більшої, ніж загиблий другий Місяць. За моїми обчисленнями, ця планета була більша, ніж Меркурій. Марс і Юпітер взаємним притяганням розірвали її на шматки. Не поділили! Кільце Сатурна — теж загиблий його супутник, роздроблений на шматки. Бачите, скільки вже покійників у нашій сонячній системі. Чия тепер черга? Ой, ой… знову ці поштовхи!
Я знову глянув у вікно, тримаючись руками за оббиті шкірою підлокітники крісла. За вікном все те ж чорне небо, густо всіяне зоряним порохом. Так можна летіти роки, сторіччя, і картина буде однакова…
І раптом мені пригадалась моя давнішня подорож у вагоні звичайнісінького поїзда з дідусем паровозом. Літо. Вечір. Сонце сідає за ліс, позолочуючи хмари. У відчинене вікно вагона тягне лісовою вологістю, запахом аконіту
[9]
, солодким запахом липи. В небі за поїздом біжить молодик. Ліс змінився озером, озеро — пагорками з розкиданими на них будинками, що утопали в садках. А далі пішли ниви, повіяло запахом гречки. Скільки різноманітних вражень, скільки “руху” для ока, вуха, носа, висловлюючись мовою Тюріна. А тут — ні вітру, ні дощів, ні змін погоди, ні ночі, ні літа, ні зими. Вічно одноманітний жалібний небозвід, страшне синювате сонце, незмінний клімат у ракеті…
Ні, хоч як цікаво побувати в небі, на Місяці, інших планетах, але земне життя я не проміняю на це “небесне”…
— Ну, так от!.. Полювання на астероїдів — найзахоплюючий вид полювання, — зненацька почув я басок геолога Соколовського.
Я люблю слухати його. Він говорить якось просто, по-домашньому, “по-земному”, ніби розмовляє в своєму кабінеті десь на сьомій лінії Васильєвського острова. На нього, очевидно, незвичайна обстановка ніяк не впливає.
— Підлітаючи до пояса астероїдів, треба добре пильнувати, — каже Соколовський. — Інакше й оком не змигнеш, як якийсь уламок завбільшки з московський Будинок Рад, а то й більше, удариться об ракету — і тільки її й бачили! Тому летиш по дотичній, все більше наближаючись до напряму астероїдів… Чудова картина! Ви підлітаєте до пояса астероїдів. Вигляд неба змінюється… Подивіться на небо. По суті, його не можна назвати зовсім чорним. Фон чорний, але на ньому суцільний зоряний розсип. І ось на цьому світному розсипу ви помічаєте темні смуги. Це пролітають неосвітлені сонцем астероїди. Деякі залишають на небі яскраві, як срібло, сліди. Інші — смуги мідно-червоного світла. Все небо стає смугастим. В міру того, як ракета повертає в бік руху астероїдів, набирає швидкості і летить уже майже нарівні з ними, вони перестають здаватися смугами. Ви потрапляєте в незвичайний світ і летите серед численних “місяців” різної величини. Всі вони летять в одному напрямі, але ще випереджають ракету.
Коли який-небудь “місяць” пролітає близько від ракети, ви бачите, що він зовсім не круглий. Ці “місяці” мають найрізноманітнішу форму. Один астероїд, скажімо, скидається на піраміду, другий наближається до форми кулі, третій схожий на необтесаний куб, більшість же — просто безформні уламки скель. Деякі летять групами, інші під впливом взаємного притягання зливаються у “виноградне гроно”… Поверхня їх то матова, то блискуча, як гірський кришталь.
“Місяці” справа, “місяці” зліва, вгорі, внизу… Коли ракета сповільнює літ, здається, ніби “місяці” рвучко помчали вперед, але ось ракета знову набирає швидкості, і вони починають ніби летіти повільніше. Нарешті ракета їх випереджає — “місяці” відстають.
Небезпечно летіти повільніше від астероїдів. Вони можуть наздогнати і розбити ракету. Зовсім безпечно летіти в одному з ними напрямі і з однаковою швидкістю. Але тоді бачиш тільки навколишні астероїди. І здається, ніби все стоїть нерухомо — і ракета, і “місяці” зліва, справа, зверху, ззаду. Тільки зоряне склепіння поволі плине, бо й астероїди, і ракета все-таки летять і змінюють своє положення на небі.
Наш капітан волів літати трохи швидше від астероїдів. Тоді небесні брили не налетять ззаду. І разом з тим рухаєшся в рої “місяців”, розглядаєш їх, вибираєш. Одне слово виступаєш у ролі гоголівського чорта, який збирається вкрасти з неба місяць. Тільки маленький. У нас ще не вистачає сили зірвати великий астероїд з його орбіти і прибуксирувати до Зірки Кец. Ми боїмося витратити все пальне і стати полоненими астероїда, який захопить нас за собою… Спочатку ми вибирали найменші астероїди. Потрібні були велике вміння і спритність, щоб наблизитися до астероїда без поштовху і взятій його “на абордаж”. Капітан так скеровував ракету, що вона, летячи нарівні з астероїдом, якнайближче підходила до нього. Потім бокові вибухи припинялись. Ми пускали в хід електромагніт: адже майже всі астероїди, крім кристалічних, складаються переважно з заліза. Нарешті, коли віддаль ставала зовсім малою, ми виключали електромагніт, залишаючи все інше на силу притягання. Через деякий час ми відчували ледве помітний поштовх. І далі летіли вже впритул з нашим супутником. Спершу, однак, причалювання не завжди проходило добре. Іноді ми досить сильно стикалися з астероїдом. Він — для нас непомітно — відхилявся від своєї орбіти, зате ракета, як легша, відлітала вбік, і доводилось знову маневрувати. Потім ми наловчились “причалювати” дуже добре. Залишалось тільки прикріпити астероїд до ракети. Ми пробували прив’язувати його запасними ланцюгами, пробували вдержувати електромагнітом, але все це було негаразд. Згодом ми навчилися навіть припаювати метеори до оболонки ракети, добре, що сонячної енергії у нас досить, а апарати геліогенного зварювання ми завжди брали з собою.
— Але для цього треба було виходити з ракети? — сказав я.
— Звичайно. Ми й виходили. Навіть подорожували по астероїдах. Пам’ятаю один випадок, — продовжував Соколовський сміючись. — Ми підлітали до великого астероїда, що мав вигляд погано обточеної кам’яної бомби трохи сплюснутої форми. Я вилетів з ракети, вчепився за гострі ріжки астероїда і рушив у кругосвітню подорож. І що ж ви думаєте? На сплюснутих “полюсах” я підводився і стояв на ногах “догори головою”, а на опуклому “екваторі” центр ваги перемістився, і мені довелось ставати на голову “догори ногами”. Так я й ішов, чіпляючись руками.
— Ця планетка, очевидно, оберталась, і змінювався не центр ваги, а відносна вага, — поправив Тюрін. — Біля поверхні полюсів обертання вага має найбільшу величину і нормальний напрям до центра. Але чим далі від полюса, тим вага менша. Отже, людина, яка йде від полюса до екватора, ніби спускається з гори, дедалі крутішої. Між полюсами і екватором напрям ваги збігався з горизонтом, і вам здавалось, що ви спускаєтесь з зовсім прямовисної гори. А далі ґрунт здавався вже похилою стелею, і вам доводилось хапатися за будь-що, аби не злетіти з планетки… З Землі в кращі телескопи, — продовжував Тюрін, — видно планети з діаметром не менше шести кілометрів. А астероїди бувають завбільшки і з порошинку.
— На яких тільки мені не доводилось бувати, — сказав Соколовський. — На деяких вага така мала, що досить злегка підстрибнути, щоб злетіти з поверхні. Я був на одному такому — з обводом у сімнадцять з половиною кілометрів. Підстрибнувши на метр, я опускався двадцять дві секунди. Зробивши рух не більший, ніж той, який потрібен, щоб переступити поріг на Землі, я міг би тут піднятися на висоту двохсот десяти метрів — трохи нижче, як Ейфелева башта. Я кидав камені, і вони вже не повертались.
— Повернуться, але не скоро, — вставив астроном.
— Побував я і на відносно великій планеті з діаметром лише в шість разів меншим від місячного. Я піднімав там однією рукою двадцять два чоловіки — моїх супутників. Там можна було б гойдатися на гойдалці, почепленій на сурових нитках, збудувати башту шести з половиною кілометрів. Я спробував там вистрілити з револьвера. Що було, можете собі уявити! Якби мене самого не скинуло з планети пострілом, моя куля могла б убити мене ззаду, облетівши навколо астероїда. Вона, мабуть, і досі крутиться де-небудь навколо планети як її супутник.
— Поїзди на такій планеті ходили б з швидкістю тисяча двісті вісімдесят кілометрів на годину, — сказав Тюрін. — До речі, кілька таких планет можна наблизити до Землі. Чому б не влаштувати додаткове освітлення? А потім і заселити ці планетки. Покрити скляною оранжереєю. Насадити рослин. Розвести тварин. Це буде чудове житло. Згодом так само можна буде заселити і Місяць.
— На Місяці то занадто холодно, то занадто жарко, — сказав я.
— Штучна атмосфера під скляним ковпаком і штори зменшать жар сонця. Що ж до холоду ґрунту в місячні ночі, то у мене на це свої погляди, — багатозначно зауважив Тюрін. — Хіба ми не відмовились від теорії розжареного ядра Землі з надзвичайно високою температурою? А проте наша Земля тепла…
— Сонце і атмосферна шуба… — почав геолог, але Тюрін перебив його:
— Так, так, але не тільки це. В земній корі розвивається тепло від радіоактивного розпаду в її надрах. Чому не може бути цього на Місяці? І навіть у більшій мірі? Радіоактивний розпад може підігрівати ґрунт Місяця. Та й не охолола під місячною корою магма… Місяць не такий холодний, як здається. І коли там є залишки атмосфери… Ось чому вас — біолога — включено в нашу експедицію, — звернувся він до мене.
Соколовський із сумнівом похитав головою.
— На астероїдах щось не помічав, щоб ґрунт підігрівався радіоактивним розпадом елементів.
— Астероїди менші від Місяця, — пискливо відповів астроном.
Він ненадовго замовк і раптом почав філософствувати, ніби дві лінії думки в його мозку йшли паралельно.
Мертві немерехтливі зорі заглядають у вікно нашої ракети. Зоряний дощ, перетинаючи небосхил, мчить кудись вбік і вгору, — ракета повертає.
— Ми набрали вже чимало астероїдів, — тихо каже мені Соколовський, не звертаючи уваги на Тюріна, що, як піфія, виголошує свої фрази. — Насамперед ми “підвели фундамент” під наш ракетодром. Чим більша його маса, тим він стійкіший. Випадкові удари ракет під час причалювання не будуть зміщувати його в просторі. Потім ми постачаємо астероїди нашим фабрикам і заводам, — ви ще з цим познайомитесь. Недавно нам пощастило впіймати дуже цікаву планетку. Правда, це зовсім невеличкий уламок — по-земному, тонни на півтори.
Уявіть собі: майже суцільний кусок золота… Непогана знахідка! Золоті розсипи в небі…
Очевидно, почувши ці слова, Тюрін зауважив:
— У великих планетах елементи розміщуються від поверхні до центра за їх висхідною питомою вагою: вгорі — силіцій, алюміній-“сіал”, нижче — силіцій, магній-“сима”, ще нижче — нікель, залізо-“ніфе”, залізо і ще важчі метали — платина, золото, ртуть, свинець. Ваш золотий астероїд — уламок центрального ядра загиблої планети. Рідкий випадок. На золоті розсипи неба не сподівайтесь.
Мене знемагав сон. Мій організм ще не одвик від земного розпорядку дня і ночі, зміни неспання і сну.
— Засинаєте? — спитав мене Тюрін. — На добраніч. А зі мною, знаєте, діються цікаві речі. В обсерваторії я зовсім одвик від регулярного сну. І тепер нагадую тих тварин, які цілу добу то сплять, то не сплять. Наче кіт став.
Він говорив ще щось, але я вже заснув. Вибухів не було. Тихо, спокійно… Мені снилась моя ленінградська лабораторія…
Коли через добу я глянув на небо, мене дуже здивував вигляд Місяця. Він займав сьому частину неба і прямо страшив своїми розмірами. Від нього нас відокремлювало всього дві тисячі кілометрів. Гори, долини, безводні “моря” було видно, як на долоні. Виразно виділялися контури окремих гірських хребтів, конуси в кратерах вулканів, давно згаслих, мертвих, як все на Місяці. Видно було навіть широченні розколини…
Астроном дивився на Місяць, не відриваючи очей. Він уже давно знав “кожен камінь її поверхні”, як він висловився.
— Он, дивіться, біля краю. Це Клавіус, нижче — Тіхо, ще нижче — Альфонс, Птолемей, праворуч — Копернік, а далі йдуть Апенніни, Кавказ, Альпи…
— Не вистачає Паміру, Гімалаїв, Кордильєрів, — сказав я.
— А ми назвемо так гірські вершини на другому боці Місяця, — сміючись, сказав геолог. — Там їх ще ніхто не йменував.
— Оце так Місяць! — захоплювався Тюрін. — В сто разів більший від “земного”. О, ах!.. — застогнав він. — Знову вага.
— Капітан гальмує, - сказав геолог. — Місяць дедалі сильніше притягує нас до себе. Через півгодини будемо на місці.
Я зрадів і трохи злякався. Хай назве мене боягузом той, хто вже зробив подорож на Місяць і не був схвильований перед першою посадкою.
Місяць під нами. Він займає вже півнеба, його гори зростають перед нашими очима.
Але дивно: Місяць, як і Земля, з висоти здається вже не опуклою поверхнею кулі, а вгнутою, ніби строката перекинута парасолька.
Тюрін стогнав: контрвибухи посилювались. Проте він не відривав погляду від Місяця. Але Місяць раптом почав зсуватися кудись вбік. І тільки тому, що моє тіло обважніло з одного боку, я збагнув, що ракета знову змінила напрям льоту. Напрям ваги змінився настільки, що Місяць “відчувався” вже високо над нами. Важко було уявити, як можна буде ходити “по стелі”.
— Терпіть, професоре, — звернувся геолог до Тюріна. — Залишилось всього два-три кілометри. Ракета летить зовсім повільно: не більше як сотню метрів на секунду. Тиск газів ракети дорівнює місячному притяганню, і ракета спокійно йде по інерції.
Знову полегшало. Вага зникла.
— А куди ми спускаємось? — спитав, пожвавішавши, через двадцять секунд Тюрін.
— Здається, поблизу вашого собрата Тіхо Браге. Залишилось всього п’ятсот метрів, — сказав Соколовський.
— Ой, ой!.. Знову контрвибухи! — застогнав Тюрін. — Ну от, все гаразд. Тепер Місяць внизу, під нами.
— Зараз спустимось… — сказав Соколовський з хвилюванням у голосі. — Аби тільки не пошкодити наш “місячний автомобіль” під час посадки…
Минуло ще десять секунд, і я відчув легенький поштовх. Вибухи припинились. Ми досить м’яко впали на бік.
XIV. НА МІСЯЦІ
— З приїздом! — сказав Соколовський. — Все гаразд.
— Ми навіть не зачинили під час посадки віконницю, — зауважив Тюрін. — Це необережність. Ракета могла ударитися шибкою вікна об гострий уламок скелі.