Бердник Олесь
Олесь Бердник
Вiдслонити завiсу часу!
Дорогий юний читачу!
Тепер i ти познайомився з романами Володимира Владна "Сивий Капiтан" та "Аргонавти Всесвiту". А першi читачi цих творiв давно стали дорослими. Та iнтерес до фантастичного свiту письменника не послаблюється. Про це свiдчить i нинiшнє видання книги.
З часу першого виходу в свiт цих творiв написано iншi фантастичнi книги iншими авторами. Якi вони, цi книги? Багато з них ти, безперечно, знаєш. Думаємо, тобi цiкаво буде прочитать статтю письменника-фантаста Олеся Бердника про сучасну українську фантастику. Сподiваємось, що пiсля ознайомлення з цiєю статтею деякi iз розглянутих книг ти захочеш прочитать. До речi, радимо тобi i твори самого автора статтi, серед яких - "Поза часом i простором", "За чарiвною квiткою", "Привид iде по Землi", "Дiти Безмежжя", "Чаша Амрiти", "Дике поле", "Всемогутнi дурнi", "Зоряний корсар", "Хто ти?".
ВIДСЛОНИТИ ЗАВIСУ ЧАСУ!
Розширити обрiй буття. Вiдслонити завiсу часу. Зазирнути в прийдешнiсть. Такi палкi бажання .переповнювали серця всiх минулих поколiнь, такi прагнення нуртують i в душах сучасникiв. Сподiваємося, що й грядущi онуки та правнуки не згасять в грудях вогонь Прометея, бо ж "Прометей" саме й означає - "Той, хто передбачає".
Проте якщо ранiше прогностична думка формувалася у казцi, мiфi, билицi, притчi, то останнє столiття - точнiше вiд середини XIX до кiнця XX вiку озброїло мрiйникiв багатомiрним спорядженням наукового передбачення. Динамiчна спiраль цивiлiзацiї стислася, звузилася, закрутилася зi скаженою швидкiстю, i виникла небезпека так званого "футурологiчного шоку", тобто катастрофiчного, руйнiвного зiткнення з майбутнiм.
Це не марнi побоювання. Навiть раптова поява рiдної людини викликає iнодi шок i хворобливе хвилювання. Що ж тодi говорити про несподiвану появу на планетi цiлком небувалих, невiдомих явищ або iстот?! Недарма К. Е. Цiолковський, розглядаючи питання про можливi контакти мислячих iстот з далеких свiтiв та мешканцiв Землi, слушно зауважував про небажанi психологiчнi зрушення у непiдготовлених душах незрiлих розумово аборигенiв планети. Вiн вважав, що при цьому можливi спалахи нових вiрувань, мiстицизму, забобонiв тощо.
Проте ранiше чи пiзнiше настає мить, коли мисляча iстота Землi має проломити планетарну шкаралупу, щоб вийти у зоряну сферу i народитися "громадянином Всесвiту" (за висловом Цiолковського). Повитухою у таких вiдповiдальних пологах i покликана бути лiтература мрiї та передбачення фантастика. Пiдготувати свiдомiсть юних поколiнь до зiткнення з таємничим океаном буття, промоделювати можливi варiанти подiй, навчити читачiв мислити неупереджено й парадоксально, вiльно й розкуто. Ще донедавна точилися суперечки про значення й призначення фантастики, i її, немов нерiдну доньку в казках, намагалися запхати десь у запiчок сучасної суспiльної динамiки, дозволяючи "оспiвувати" досягнення науки, технологiї або розважати дiтвору закрученими сюжетами з космiчним антуражем. Останнi ж десятилiття показали, що "географiя фантастики" визначає навiть потужнiсть наукового потенцiалу країн, i нехтування цим жанром (або, скорiше, цiєю пансофiчною лiтературою) призводить до деградацiї творчого мислення, до цiлком конкретних втрат у пiдготовцi спецiалiстiв з прогностичними здiбностями, а вiдтак - у освоєннi терра iнкогнiта (невiдомих континентiв прийдешнього). Саме тому ми зобов'язанi не лише звернути найпильнiшу увагу на видання фантастичної лiтератури, а й створювати прогностичнi об'єднання, клуби, групи, що спроможнi будуть консолiдувати мрiйникiв, готувати новий рiвень суспiльного мислення. Це те, що вкрай нам необхiдно в епоху багатомiрної перебудови всiх сфер життя.
Що ж можна сказати про українську фантастику в цей тривожний час, коли у високостi вiдлунюють всi дзвони неба й землi, коли до дiї пробуджуються психогенетичнi потенцiї найширших верств народу? Адже казковi джерела рiдного краю так потужно нуртували впродовж тисячолiть, втiшаючи та наснажуючи водограями радостi i мрiй численнi поколiння дiтей та дорослих. Чи не замулилися тi криницi таємничої прийдешностi на манiвцях iсторичних перегонiв?
Ось передi мною, книги, виданi "Веселкою" останнiм часом. "Непроханi гостi" В.Головачова, "Зворотний зв'язок" I.Росоховатського, "Дьондюранг" О.Тесленка. Чи вiдслонюють цi книги бодай частково завiсу часу, чи готують юних читачiв до парадоксальних зустрiчей з "шоковим" майбуттям?
"Непроханi гостi" В.Головачова - своєрiдний прогностичний прокол у двадцять третiй вiк. В цiй повiстi якраз i розглядається проблема футурологiчного потрясiння при зустрiчi з несподiванкою, з непроханим гостем, що з'явився з надрiв часу перед оком наших нащадкiв. Потужний супертехнологiчний монстр, створений якоюсь невiдомою цивiлiзацiєю, мiльярди лiт дрiмав на Марсi. В процесi очищення Землi, її околиць та довколишнього Космосу вiд мiлiтарних залишкiв минулого планети це чудисько люди пробудили i воно почало дiяти: катастрофiчнi наслiдки такого "пробудження" змушують земних учених мобiлiзувати весь технiчний та психологiчний потенцiал для усунення грiзної небезпеки. За оволодiння потугою зоряного монстра змагаються рiзнi сили, походження й значення котрих землянам теж неясне. Сам технiчний дракон, названий "Демоном" або "Джином", свiдомо не дiє, вiн лише страхiтлива зброя в руках повелителiв, котрi дають йому алгоритм i програму дiї. Не можна запевнити, що люди прийдешнього впоралися з "шоком" космiчної несподiванки. Вся наука й технологiя безсилi супроти "гостя", i треба застосувати вiдчайдушний "таран" типу Гастеллового тарана в бою з фашистськими лiтаками в сорок першому роцi...
Тут у мене, читача, виникає невдоволення ситуацiєю. "Любити й ненавидiти" - це з арсеналу минулого або ще недосконалого сучасного, коли ми дiємо в умовах планетарного яйця, коли справа торкається, так би мовити, внутрiсiмейних, внутрiземних проблем.
Та й то - досвiд останнiх рокiв пiдвiв нас до розумiння необхiдностi тверезого й зваженого пiдходу до розв'язання iсторичних вузлiв. А що ж говорити про космоiсторичнi вузли, якi можуть виникнути в прийдешньому? Проникати "крiзь око Демона" в надра таємничого явища, маючи на озброєннi лише "любов" (очевидно, до людей) i "ненависть" (очевидно, до руйнiвного гостя), це для високоосвiчених онукiв наших вельми наївно i недостойно. Чи не так ми дiємо тепер, штурмуючи таємницi атомного ядра генетичних глибин та далеких свiтiв, маючи в руках лише громiздкi важелi примiтивних технозасобiв, а в душi - несформованi чуття "любовi" й "ненавистi", навiть не усвiдомлюючи, що вони означають - тi чуття, яка енергетика, якi iнстинкти їх породжують?
До чого я веду? Заперечую прогностичний погляд В.Головачова на можливi ситуацiї в прийдешньому? Аж нiякi Бiльше того, я вважаю, що ситуацiя, змодельовава автором для майбуття, iлюструє сучасну ситуацiю. Хiба ми не пробудили такого ж самiсiнького "Демона", розпочавши використання ядерних сил, ще не вiдаючи як слiд нi їхньої динамiки, нi їхнього мiсця у свiтобудовi, нi їхнього значення в тому, що фiлософiя називає Цiлiстю Буття. Ми ввiмкнули механiзм, який не конструювали, ми ввiйшли, як дiти, в динамiтний льох з заваленим смолоскипом, гадаючи, що той вогонь "науково" висвiтлює таємницю наукових глибин, а насправдi - ризикуючи щохвилини висадити в повiтря себе й сам планетарний корабель, на якому пливемо в океанi Всесвiту.
Тому я й кажу, що тенденцiя "тараном" усувати грядущi небезпеки "футурологiчних шокiв" неприйнятна i марна. Загалом схвалюючи вмiння автора будувати динамiчний сюжет, ставити важливi проблеми перед розумом читача, готувати його до справдi драматичних конфлiктiв у майбуттi, я закликаю його вiдповiдальнiше малювати картини того свiту, де мають жити нашi дiти й онуки, озброювати їх не чорно-бiлим баченням, а райдужним спектром свiтовiдчуття, допомогти нащадкам народитися не лише смiливими, мужнiми дослiдниками таємниць свiту, а й тонкими, парадоксальними мислителями, здатними до несподiваних метаморфоз, здатних вивести мислячу iстоту навiть з безнадiйної ситуацiї.
Чи вiдчуваємо ми вищий психорiвень жителiв XXIII вiку порiвняно з сучаснiстю? Чи наявнi переваги грядущого перед нинiшнiм станом суспiльства?
(C) Видавництво "Веселка", 1988
Правда, є двi традицiї (або навiть кiлька) у фантастицi при зображеннi людей наступної епохи. Наприклад, I.Єфремов малює в прийдешньому своєрiдних титанiв духу, розуму й чуття, навiть трохи холоднуватих порiвняно з нами, пiднесених на недосяжний рiвень рацiональностi та вивершеностi. А брати Стругацькi вважають, що навiть далекi нащадки будуть "майже такi самi", як ми, навiть дiалоги тих далеких героїв будуються з допомогою сучасних стереотипiв поведiнки та спiлкування ("Куди преш, iдiот?", "Що за бредятина?" тощо). Може, воно i "оригiнально", "iндивiдуалiзовано", проте не вiриться, що вiки минуть марно, що мова нащадкiв (а отже, мислення) буде захаращена вульгаризмами та жаргоном. Бо хiба ж сенс i радiсть спiлкування мiж людьми полягає в банальностi та грубощах! Як на мене, то така радiсть i розкiш - у витонченостi та високiй духовностi, i ми маємо сублiмувати, вдосконалювати не лише технiку або науку, а й - насамперед - людську особистiсть, її духовну багатомiрнiсть i чутливiсть, її делiкатнiсть та культурну симфонiчнiсть. Тобто iстота мисляча має не просто використовувати слова для iнформацiйних контактiв, а буквально творити з них, як композитор зi звукiв та акордiв, мелодiї єднання та саморозкриття. У древностi прозвучало таємниче запитання, адресоване Синовi Людському: "Куди грядеш?" Невже за кiлька вiкiв воно модифiкується на "Куди преш?" Дуже сумна трансформацiя!
На щастя у В.Головачова до таких вульгаризмiв не доходить, проте загальний рiвень суспiльства не вiдрiзняється вiд сучасностi i це дуже прикро. Дуже багато кнопок, пристроїв, засобiв комфорту, транспорту (аж до трансмiграцiї через простiр i час), проте людинознавчий аспект дуже Вiдстає. Дуже полюбляють нашi нащадки карате та iншi види боротьби, нападу, чи оборони. Але ж це характерно лише для нинiшнього соцiуму при наявностi великої маси злочинцiв та антагонiстичних структур. Невже трьох вiкiв недостатньо буде, щоб сформувати тип Гомо космiкус - Людини зоряної, мудрої?
В.Головачов умiє зав'язувати iнтригу, прекрасно знає тенденцiї розвою технiки та науки (в цьому вiн далеко не дилетант i може бути взiрцем для багатьох фантастiв), але слiд йому розвивати саме людинознавчий аспект, щоб читачам закортiло жити помiж його героями, щоб вони, готуючись до появи нової технiки й науки, разом з тим готувалися до спiвжиття з людьми великодушними, високодуховними, мудрими, а отже й формували б себе вiдповiдно до такого хвилюючого прогнозу. Бо якщо нагромадження найвищого енергопотенцiалу та техноеволюцiї не вiдповiдатиме стану примiтивної нецiкавої психосфери, то навiщо таке прийдешнє? Воно викликатиме нехiть до творчостi, до наслiдування, а отже - породить наслiдки протилежнi тим, що очiкувалися.
В збiрнику I.Росоховатського "Зворотний зв'язок" зустрiчаємо низку оригiнальних, майстерних фантастичних новел. Вони мiстив за думкою i зграбнi за формою. Стиль письменника вироблений, розкутий, майже нiде не викликає заперечень. Автор не суне в тканину твору випадкових iдей та сюжетiв, у нього все розраховано й продумано. Iнша справа - чи завжди це доцiльно...
В новелi "Пришельцi з iншого часу" розповiдається про зустрiч земних людей з iстотами iншого часового ритму, що в мiльйони разiв повiльнiший вiд нашого. Один з героїв, вважаючи таку iстоту мертвою скульптурою, вiдколупує часточку ноги для аналiзу. Це завдає болю iстотi "iншого часу", але реакцiя на рану розгортається впродовж рокiв, i лише чутливiсть iншого героя дозволяє збагатити те, що вiдбулося насправдi.
Думка, закладена письменником у новелу, перевершує своєю глибиною поверховий задум сюжету. Висновки мають бути парадоксальнi й багатомiрнi, особливо при виходi людини з колиски Землi у свiти Космосу та iнших мiрностей.
Справдi, чи замислювалися ми про несумiснiсть часових ритмiв людини, скажiмо, Зоряного космосу або навiть планети Землi, на якiй живемо, вiд якої маємо тiло, життя, повiтря, харч, домiвку? Ми нещадно визискуємо рiдну планету, катуємо, засмiчуємо, видовбуємо глибиннi надра, штовхаємо до деградацiї бiосферу, гiдросферу, атмосферу, вважаючи, що Земля - то речовинний агрегат, на поверхнi якого ми виникли (випадково чи в результатi певних закономiрностей). Але, привласнюючи собi прерогативи "розумностi", ми заперечуємо можливiсть "розуму" цiлої планети, ми вiдкидаємо навiть думку про те, що наша спiльна Мати може мати чутливiсть. Така зарозумiлiсть породила страшнi результати, катастрофiчнi наслiдки яких нам доведеться усувати, ой, як довго i болiсно! Проте останнi зрушення в життi нашого суспiльства дозволяють сподiватися, що псевдонаукова зарозумiлiсть буде потроху виживатися i ми збагнемо те, що колись говорив Ч. Дарвiн: "Мертва мати не може породити живих дiтей!" Тобто, ми почнемо етавитися до Природи, до Землi, до Зоряної Безмiрностi, як до живої присутностi, як до рiдної свiтлицi, де нас Мати-Природа породила i чекає, щоб ми виросли чутливими синами, а не "освiченими" яничарами, котрi списами чи шаблями псевдопiзнання розпанахують груди неньки...
Ось такi думки породжує таке простеньке нiбито оповiдання про "пришельцiв" з iншого часу. В таких несподiваних висновках сенс i вартiсть фантастики - сiяння зерен парадоксального мислення.
У новелi "Побачення" письменник малює хвилюючу зустрiч мислячих iстот Свiту й Антисвiту. Прямий контакт неможливий, торкання речовини й антиречовини спричиняє взаємне знищення, анiгiляцiю. Разом з тим, понад страхiтливою несумiснiстю мiж представниками полярних свiтiв виникає мiсточок симпатiї, взаєморозумiння. Кульмiнацiєю такої симпатiї є любов мiж хлопцем Землi Iллею та дiвчиною з Антисвiту Анто. I коли виникла катастрофiчна ситуацiя (кораблi не могли розiйтися, їх неминуче притягувало один до одного, вихiд був лише у тому, щоб потужним вибухом у центрi сфери вiдштовхнути зорельоти в рiзнi боки), то лише Любов врятувала астронавтiв: закоханi вирiшили анiгiлювати, злютувавшись вогняними обiймами, i цей потужний вихор дав змогу людям рiзних свiтiв вернутися додому.
Любов у новелi постає над формою, над тiлом. Любов як вищий прояв Єдностi. Згадується Платонова легенда про Андрогiна, Правiчну Цiлу Людину, страхаючись якої, Зевс роздiлив її на двi половинки. I тепер половинки блукають по свiту, шукаючи своїх вiдповiдникiв, i, коли знаходять, зливаються у вогняному коханнi, котре дає потугу для генiальних творень, подвигу, осяяння.
I.Росоховатський багато творiв присвятив розробцi проблеми так званих "сигомiв" (синтетичний гомо - людина). Вiн їх виписує любовно, вiдчувається, що автор вiрить у реальнiсть та необхiднiсть формування таких iстот. Аргументацiя фантаста ясна: людина сучасного типу недосконала по багатьох параметрах, вона нездатна нi вивчати космос безпосередньо, нi, тим бiльше, освоїти його. Конструювання "сигома", котрий зможе проникати навiть у атмосфери непридатних для життя планет, занурюватися в океани, не боятиметься високих температур, володiтиме безлiччю нових чуттiв та рецепторiв, диктується суворою необхiднiстю еволюцiї та розвою цивiлiзацiї.
Дозволю собi не згодитися з автором. I ось чому...
Людину недарма називали прадавнi мудрецi Мiкрокосмосом, тобто Маленьким Всесвiтом. В мислячiй iстотi Землi - iнформацiйна естафета всiєї Еволюцiї Буття - вiд Першоатома, що дав початок Вселенському Джерелу, - до сучасного людства, котре виходить з планетарної колиски у зоряну путь. Хай нам здається власне тiло, почуття, розум нетривкими, тлiнними, недосконалими, а iнодi - хаотичними й недолугими, - проте все це вади зростання, це "вади" гусенi, котра вже передчуває в собi сутнiсть метелика, проте ще не стала ним. Ми носимо в собi суперечностi й передчуття колосальних, титанiчних метаморфоз, що розривають нас i не дають спокою. Тяжка доля - бути Людиною. Але й прекрасна! Покликання Людини - вражаюче: одухотворити Всесвiт променем Розуму й Любовi. Хтось заперечить: адже вся iсторiя Землi - то свiдоцтво жорстокостi й безумства. Правда! Але ж i свiдоцтво любовi, подвигу, жертовностi, прагнення до гармонiйного буття! I цi останнi якостi Людини Мислячої визначають динамiку Еволюцiї, а не нуртування руїнницьких ядерних сил. Тому не варто поспiшати передавати естафету Розуму штучним iстотам, хай навiть навдивовижу генiальним та суперталановитим. По-перше, "сигом" нiколи не пiдхопить естафети "Мiкрокосмосу", бо вiн за будь-якої ситуацiї - лише якась грань, частка Людини, лише iнструмент, що може вдосконалюватися безмежно, але вiддзеркалити Всесвiт у всiй безмежномiрнiй глибинi не здатний, бо в ньому вiдсутнi коренi Першотворення.