Вiн не помилився. Я чекаю на його прихiд тiльки для того, щоб висловити свою подяку...
VII
Вона накинула на плечi барвисту хустинку, розправила її, пiднявши кiнцi, i хустинка стала схожою на крила метелика. Глянула знизу на слiдчого, перевiряючи враження, i продовжувала:
- ...Прийшов перед виставою, каже - з полiклiнiки. Мовляв, прислали перевiрити артерiальний тиск i зафiксувати ритми бiотокiв у ногах. У нього був з собою невеликий прилад.
- Коли ви вiдчули змiни?
Жiнка примружилася, зiрвала хустинку, зiм'яла її в руцi, рiзко вiдкинула голову - i синювато-чорне волосся розсипалось по плечах.
- Досить скоро. Вже в кiнцi па-де-де. Ноги стали неслухняними, невмiлими, мовби взагалi не мої.
Тендiтна, легка, з невеликим гострим носиком вона нагадувала пташку. Знову зазирнула в обличчя слiдчому i спитала:
- Гадаєте - це вiн зробив? Навмисне? Навiщо?
- Поки що не можу вiдповiсти на вашi питання. Тiльки з'ясовую. Скажiть, будь ласка, вiн щось говорив про себе? Ну, хоча б називав своє iм'я та по-батьковi?
- Може, й називався, та я забула. Ще б пак, пiсля такого стресу! Ви знаєте, як це страшно вiдчути - та ще пiд час спектаклю, - наче тобi замiнили ноги. А вiн що - мерзотник, дослiди на людях проводить?
Трофиновський докiрливо усмiхнувся, мовляв: "Я вже вiдповiдав на подiбнi питання, чи варто повторюватись?"
Жiнка зрозумiла значення його усмiшки, злегка порожевiла i усмiхнулась у вiдповiдь:
- Вибачте, є такий грiх - цiкава...
- Довго вiн пробув у вас?
- З пiвгодини, не бiльше. У нього спочатку щось не все було гаразд з апаратом. Ми майже не розмовляли. Вiн сам, певно, не дуже балакучий, а я готувалася до вистави, всi думки вже на сценi...
- Як ви почуваєтесь тепер?
- Нормально. Нога ще, правда, поболює, але повернулась колишня рухливiсть i реакцiї. Ноги вже мої. I, знаєте, все, що сталося, здається чимось нереальним, наче й не було нiчого. А може, менi тодi все просто привидiлось? Нервовий стрес?
- Вас же оглядали лiкарi. Перевiряли реакцiї...
- Так, так. Але як же воно так швидко зникло?..
- Може, вам здається, що минуло? А якiсь слiди таки зосталися?
- Нi, нi, що ви? Трохи вмiю за собою спостерiгати, актрисi, знаєте, належить. I наш лiкар каже, що все в нормi.
"Це я також мушу з'ясувати, - подумав Трофиновський. - Якщо пiдтвердиться... Що ж, це буде вагомою пiдставою на його затримання..." Вiн спитав:
- Може, ви пригадали ще якiсь деталi...
- Он воно що... Скажiть вiдверто - моя вiдповiдь вас не задовольняє? Дуже шкода, але бiльше я нiчого не можу пригадати, слово честi. Надто вiн був якимось непримiтним... Такий собi звичайний сiрий горобець, котрий не вiдрiзняється вiд iнших сiрих пташок. Навiть не скуйовджений... Гладенька зачiска з акуратним продiлом... i, здається, все.
- Дякую, - мовив Трофиновський, пiдводячись i незграбно цiлуючи простягнуту руку балерини. Нiколи ранiше вiн не цiлував жiнкам руки, але ця зворушила його своєю беззахисною щирiстю, невгамовним бажанням подобатись.
- За що ж дякувати, якщо я нiчим вам не допомогла?
- Допомогли, та ще й як! - озвався слiдчий. Це не були просто ввiчливi слова. У вiдповiдях балерини крилося пiдтвердження його здогадки.
VIII
"Нi, вiн не був наївним. Вiн добре знав, що робить. Вiн тiльки не мiг передбачити всiх наслiдкiв. I деякi з них неодмiнно спробує виправити. Треба, щоб вiн якнайшвидше довiдався про них..."
Слiдчий зателефонував до редакцiї мiської газети знайомому журналiстовi, домовився про статтю i термiни її публiкацiї. Потiм поїхав до медiнституту.
Там його зустрiв давнiй приятель Кость Жилко. Колись вони разом кiнчали середню школу. Вiдтодi Кость встиг захистити кандидатську дисертацiю, стати одним з провiдних фiзiотерапевтiв. Побачивши Трофиновського, швидко пiшов йому назустрiч, картинно розкинувши руки:
- Вiтаю тебе, лiкарю недуг людських, - голосно промовив вiн, i двi дiвчини в бiлих халатах одразу ж озирнулися.
- Все блазнюєш, - тихо буркнув Трофиновський.
- Ого, хвороба протiкає серйознiше, нiж я гадав, - усмiхнувся Кость. - Мабуть, начальство квапить, а на твоїй дiлянцi заїло. Ну, гаразд, не бурчи, ходiмо до наших...
В квадратнiй бiлiй - дуже чистiй i дуже холоднiй - кiмнатi на них чекали чотири чоловiки, старшому з яких, як визначив Трофиновський, не виповнилося й тридцяти п'яти.
- Я передав їм нашу розмову, - сказав Кость, i двоє з чотирьох ствердно хитнули головою.
- Ми тут порадилися i дiйшли висновку, що йдеться про застосування промiння або хвиль, - озвався товстуватий, низенький молодик у черевиках на високих каблуках. - Але невiдомо, що це за прилад. Це мiг бути генератор повного поля, що дiє на психiку людини i через неї впливає на весь органiзм. Можливо, вiн дiяв безпосередньо на нервову систему, керував бiотоками. Не виключена й променева дiя на окремi дiлянки, i гiпноз, зрештою. Наприклад, гiпнотизер пiд час сеансу мiг примусити пацiєнта прийняти якийсь препарат i забути про це.
- Не схоже, - заперечив широкоплечий здоровань у модному триколiрному светрi. - Не могли всi потерпiлi пiддатися гiпнозу однаково.
- Зупинимося поки що на перших двох, - примирливо сказав третiй, вусатий i такий випещений, мовби регулярно купався в парному молоцi. Вiн спитав у Трофиновського: - Не з'ясували, скiльки часу продовжувався сеанс "лiкування" i як довго зберiгалися наслiдки його дiї?
- А ви певнi, що дiя була тимчасовою? - зацiкавився Трофиновський.
- Щоб вона була постiйною, треба вплинути на гени. Випромiнювання має бути досить сильним, до того ж - направленим. Вiдомi нам описи i габарити апарата при сучасному рiвнi технiки не дають пiдстав для подiбних припущень, - вiдповiв вусатий. Обачнiсть його вiдповiдi викликала у Трофиновського слабку посмiшку.
- Отже, вiн мiг передбачати, що дiя скоро закiнчиться, i спостерiгав за... - Здоровань дещо знiтився, i речення за нього закiнчив вусатий:
- ...Пiддослiдним... якщо, звичайно, припустити, що вiн спецiалiст...
Слово "спецiалiст" в його вустах пролунало особливо вагомо i шанобливо...
IX
Знову вона грає проти мене крапленими картами. Час би вже звикнути, але ж - нi. Прикро. В таких випадках легковiрнi кажуть: "Душа розтривожена". А я скажу: стан напруженостi. Збудженi дiлянки мозку передають сигнали по нервах, змiнюють режим роботи пiдшлункової залози, викликають спазми шлунку i сильне кислотовидiлення. I ось уже починається слабка роздратовуюча бiль, вона охоплює все бiльшi дiлянки - i психiка пригнiчена. Прямий зв'язок замикається зворотним у кiльце - i я починаю блукати в лабiринтi химер. Здається, що виходу звiдси взагалi нема.
О, менi знайомий цей стан. Нехай вони називають його, як завгодно, - я знаю справжню назву.
I все-таки я не вiдступлю. Я знову йду на вас, ваша величнiсть Природо! Скiльки б ви не товкли мене обличчям в багно, я пiдведуся i йтиму вперед, поки ви не знищите мене. Так, я не належу до щасливчикiв, до гераклiв i антеїв, я звичайна людина, середньостатистична одиниця, але я розпiзнав цiну тим дарункам, що служать тiльки вашим iнтересам. Адже вони - яблука розбрату. Подiляй i владарюй - це ваш принцип. Я зрозумiв, як i для чого з'являються щасливчики - так званi таланти i генiї.
Я принесу людям найвищий дарунок, який тiльки можливий в цьому свiтi - Дарунок Справедливостi. Менi не потрiбнi нi почестi, нi багатства, нi слава - цi iграшки я залишу вашим улюбленцям. Проте, якщо люди пiдуть за мною, щоб раз i назавжди вiдновити Справедливiсть. я поведу їх, бо я знаю шлях...
X
- Добридень, Таню.
- О, професоре! Дякую, що не забули мене.
- До речi, у мене є iм'я i по-батьковi.
- Так, так, Iване Степановичу, вибачте. Як добре, що ви прийшли.
- Обов'язок лiкаря - не забувати пацiєнтiв. Як себе почуваєте?
- Прекрасно. Дякуючи вам, я можу рухатись, як всi.
- Не варто подяки. Ви добре сказали: "як всi". Бути, як всi, має стати невiд'ємним правом кожного. Заради цього не шкода й потрудитися. Чи не так?
- Так, Iване Степановичу, залишається тiльки схилити голову перед вашою скромнiстю.
- Облишмо комплiменти. Права нога болить?
- Ледь-ледь...
- В останнi днi бiль посилювався?
- Здається, але зовсiм ненадовго.
- Нога терпла?
- Терпла, але не так, як ранiше...
- Давайте перевiримо. Тут болить?
- Нi.
- А тут?
- Трохи.
- А так?
- Ой!
- Лежiть спокiйно. Вмикаю апарат...
- Професоре... вибачте, Iване Степановичу, ви знаєте, що сталося з моїм братом?
- Знаю, Таню, але нiчим не можу вас втiшити. Якщо брат вирiшив пiсля цього залишити цирк, - на те його воля...
- Мене викликали до слiдчого.
- Он як, навiть слiдство провадиться...
- Вiн запитував про вас.
- Ну, якщо вже провадиться розслiдування, то цiкавляться всiма родичами i знайомими, i навiть знайомими знайомих. Така вже в них робота.
- Але вiн розпитував про вас не як про знайомого...
- А для вас, Таню, я просто знайомий?
- Що ви, Iване Степановичу, ви для мене рiдна людина, рятiвник. Якби не ви... Якби ви тiльки могли знати, як я вдячна вам.
- Дякую, Таню, i ви для мене стали не просто пацiєнткою, а близькою людиною. Ми повиннi серйозно поговорити багато про що...
- Так, так, але не зараз.
- Розумiю.
- А ви не забудьте про слiдчого, Iване Степановичу. Надто вже вiн цiкавився вашим апаратом. Менi здалося... менi здалося, нiбито вiн вважає, що обстеження могло зашкодити Вiктору...
- Дурницi.
- Я сказала слiдчому те ж саме. Але вiн не змiнив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що вiн буде вас розшукувати.
- Та я сам з'явлюся до нього.
Вiн знизав плечима i здивовано подивився на неї. Його очi були зараз порожнi, як вiкна в будинку, призначеному на знос i покинутому мешканцями.
XI
...Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються i тьмянiють, то слiплять яскравiстю. Я не розрiзняю вiдтiнкiв, i, коли змiшую фарби, виходить зовсiм не задуманий колiр, а якась мiшанина. Лiкар-окулiст не знайшов нiяких вiдхилень, сказав, що зiр у нормi. I це - норма? Так, я бачу будинок i дерево навпроти мого вiкна, бачу пензель на столi. Проте будинок - це просто будинок, кубiчна порожнеча; дерево - просто дерево. А ранiше воно, залежно вiд освiтлення, то уподоблялося грозовiй хмарi, то вiтрильнику з салатово-срiблястими вiтрилами. Стовбур дерева i його вiти теж мали безлiч iндивiдуальних вiдмiнностей. Я мiг роздивлятися їх, вивчати, вiдтворювати на полотнi.
А тепер, за що не вiзьмусь, - нiчого не виходить: у кращому випадку предмети з'являються на полотнi, мов сфотографованi, - просто предмети, безликi об'єкти.
Припустимо, що лiкарi помилились, i я все-таки захворiв. Але чому не вiдчув нiяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко i вiльно, можу пробiгти тюпцем кiлометрiв п'ять i не вiдчути втоми.
Як менi потрiбен зараз добрий чародiй Iван Степанович! Чому ж вiн не провiдає пацiєнта, як обiцяв? Я вже довiдувався про нього в рiзних клiнiках, але розшукати не змiг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навiть прiзвища не знаю. Вiн не назвав його, а спитати я посоромився.
Iван Степанович обiцяв тодi, що видiння зникнуть, що припадки не повторяться - вiн був правий. Не сказав тiльки, що разом з кольоровими химерами зникне i моє, властиве лише менi бачення свiту. Свiт стане для мене таким же, як для багатьох iнших - з рiзкими переходами кольорiв, з уривками i незавершенiстю лiнiй. Але такий свiт менi чужий. Якби я не знав його iншим, то мiг би змиритися. А як бути тепер?
Пробую писати знову i знову. Може, в процесi роботи щось вiдновиться само собою? Часом менi здається, що я знову починаю бачити в кожному предметi незвичне, оригiнальне - одну з його прихованих сутностей, висвiтлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивованi i жалiсливi погляди моїх колег, членiв вiдбiрних i закупочних комiсiй. Вони нiби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подiвся твiй хист? Я переконував себе, що це менi тiльки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене iнших людей, - просто нерви розладналися.
Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. I я випадково пiдслухав розмову вiдвiдувачiв: "Невже це автор "Каскадерiв"? Що з ним сталося?" - "Буває. У багатьох самобутностi вистачає лиш на одну-двi картини. На цьому талант вичерпується". "Проте контраст надто вже разючий. "Каскадери" - першокласне полотно, а цi "Прялi" сприймаються як вiдверта iмiтацiя. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?" А коли Сергiй запропонував менi посаду секретаря в художньому фондi, я зрозумiв, що й найближчi друзi поставили на менi як на художниковi хрест.
Що ж робити? Змиритися i виглядати Iвана Степановича, сподiватися, що вiн якимось чином поверне колишнє. Нехай навiть з нападами хвороби, з видiнням-химерами, але поверне менi мене. Поверне час, коли моїм очам вiдкривався свiт, сповнений яскравих соковитих барв, асоцiацiй, коли фарби сяяли, мов обмитi благодатним дощем, а найменший вiдтiнок прочитувався мною, як одкровення, як чiтко написаний рядок? Тодi на мене дивилися аж нiяк не жалiсливо, а захоплено або заздрiсно.
Вчора, коли я повернувся з виставки, менi зробилося так кепсько, що здалося: ось-ось вiдновляться припадки. Чи повiрите, я зрадiв! Промайнула надiя, що разом з ними повернуться колишнi видiння i моє вмiння. Проте невдовзi я збагнув, що мене гнiтить просто нестача кисню. Варто було вiдчини вiкно - i дихати стало легше, млосний стан минув. А вiдчай придавив новою силою.
Не можу втямити, як сталося, що я забув, нi, мабуть, просто тимчасово лишив поза увагою просту iстину - зовнiшнiй свiт поєднується з внутрiшнiм свiтом людини через призми, i у кожного вони свої, своєрiднi. Можливо, саме в цьому й полягає призначення людини: пропускаючи природу через свої призми, не тiльки осмислювати її, але й робити самобутнiшою, збагачувати її... Колись я вносив у природу по-своєму зламанi лiнiї, свою сумiш вiдтiнкiв, змiненi, нiби у кiмнатi смiху, новi сюжети, образи людей.
Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рiдкими бровами, невисоким чолом i тонкими недобрими губами. Це було вiдповiдальне замовлення. Але я старався не тiльки ради замовлення. Менi розповiли про науковi працi цiєї людини в галузi хвильової оптики. Вiн розробив теорiю, згiдно з якою органiзми обмiнюються бiохвилями. Ця людина була не тiльки визнаним авторитетом у своїй галузi науки, але й видатним фiлософом. Вiн втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотiв написати його якомога зримiше i символiчнiше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фiльм про цю людину, познайомився з його громадською дiяльнiстю, довiдався про те, що в молодостi вiн служив у прикордонних вiйськах, був зразковим солдатом. Я саджав його i так, i сяк: то, щоб свiтло падало на лоба, то - на очi. Iнодi менi здавалося, що й позу знайдено, i вираз схоплено. Але на полотнi з'являлася байдужа фотографiя. Були тi самi очi i брови, тi ж губи, кожна зморшка була виписана, всi пропорцiї витриманi, всi вiдтiнки переданi. А в цiлому я начебто клацнув об'єктивом фотоапарата, зафiксувавши на плiвцi лиш те, що принесли в даний момент променi свiтла. Вийшло схоже на правду, але не сама правда, - обличчя не оживало, як не оживає в колбi сам собою повний набiр амiнокислот, з яких складається жива клiтина.
Вiн i я втомилися до знемоги. I якось, коли вiн нечутно пiшов, я заснув у своїй майстернi i побачив його увi снi. Вiн кричав: "Доки можна знущатися надi мною?!" - гнiв спотворив обличчя вченого до неспiзнання, i все-таки це був вiн.
Прокинувшись, я гарячкове взявся накидати ескiз. Змiстив тiнь на нижню частину обличчя, i темнi губи почали нетерпляче i владно рухатись. Змiнив пропорцiї - i величезний лоб виплив з напiвiмли, мов бiлий корабель, i зморшки на ньому стали письменами, якi розповiдали про задуми; а глибоко посадженi очi - зовсiм не так, як у справжнього - "дивилися в себе", i з'явився його живий погляд.