— Вам підігріти? — почувся за моєю спиною привітний голос. Я обернувся. Не було нікого, тільки овальний столик крокував на смішно зігнутих ніжках: наближався до мене. Дзенькали чарки з пінистим напоєм, вишикувані на тацях, розташованих колом. Одна рука підсувала мені люб’язно той напій, друга — вже сягала по тарілку з отвором для пальця, подібним до малої ввігнутої палітри, — це був автомат, я бачив за центральною шибкою тліючий жар його транзисторного серця. Я відхилився від так послужливо простягнутих до мене рук, повних ласощів, якими я знехтував, і, зціпивши зуби, наче ображений кимось, швидко вийшов із штучного гроту.
Перейшов широку терасу, поминув скупчення столиків, алеї лампіонів, притрушених легким пилом чорних і золотих світляків, що розсипалися догоряючи. Біля самого берега, викладеного старим камінням з пожовклим мохом, овіяв мене нарешті справжній вітер, чистий, холодний. Поруч стояв вільний столик. Я сів незручно, спиною до людей, вдивляючись у ніч. Внизу простяглася безформна темрява, тільки далеко, дуже далеко, на її закраїнах, мерехтіли тонкі, хисткі вогники — дивні, наче й не електричні; а ще далі здіймалися у небо шпаги світла, холодні, тонкі, схожі чи то на будинки, чи то на дивовижні стовпи. Я прийняв би їх за промені прожекторів, коли б не те, що їх мітила тоненька сіточка — вони скоріше являли собою вбиті в землю скляні циліндри, що були зроблені впереміж із ввігнутих і випуклих лінз і сягали аж до хмар. Вони, мабуть, були надзвичайно високими, а навколо них мерехтіли пульсуючі вогні, які випромінювали то апельсинове, то майже біле сяйво. Такий вигляд мало місто: я намагався знайти очима вулиці, уявити Тх, але цей темний і ніби мертвий простір унизу, що простягався на всі боки, не освітлювався жодною іскрою.
— Коль?… — почув я, мабуть, уже не вперше сказане слово, але не відразу зрозумів, що звертаються до мене. Тільки-но я зібрався обернутися, як це зробило за мене крісло. Переді мною стояла дівчина років двадцяти в блакитному вбранні, яке наче приросло до неї, її плечі й груди тонули в темно-синьому пуху, що донизу ставав усе прозорішим, її підтягнутий живіт — наче вирізьблений з дихаючого металу. Блискучі прикраси у вухах були такі великі, аж закривали вушні раковини. Маленькі губи, на яких блукала непевна усмішка, — густо нафарбовані, ніздрі були теж червоними. (Я помітив, що саме так ходить більшість жінок). Дівчина сперлася обома руками на спинку крісла навпроти мене, говорячи:
— Що з тобою, коль!
Сіла.
Мені здалося, що вона трохи п’яна.
— Нудно тут, — промовила за мить. — Правда? Може, підемо кудись, коль?
— Я не Коль… — почав я. Дівчина сперлася ліктями на столик і водила рукою над налитою до половини чаркою так, що кінець золотого ланцюжка, обкрученого навколо пальців, купався в рідині. При цьому вона нахилялася щораз дужче. Я чув її подих. Якщо й була п’яна, то не від алкоголю.
— Чому? — сказала. — Ти коль. Мусиш ним бути. Кожен є колем. То підемо?
Хоч би я, принаймні, знав, що це означає.
— Добре, — сказав я.
Вона встала. Підвівся і я з цього страшенно низького крісла.
Вона запитала:
— Як ти це робиш?
— Що?
Вона глянула на мої ноги.
— Я думала, що ти стоїш навшпиньках… — Я мовчки посміхнувся. Вона підійшла до мене, взяла під руку й знову здивувалася.
— Що в тебе тут?
— Де — тут? Нічого.
— Співаєш, — сказала й злегка потягла мене за собою. Ми пішли поміж столиками, а я все міркував над тим, що могло означати оте «співаєш» — може, «дуриш»?
Вона підвела мене до темно-зеленої стіни, туди, де на ній світився знак, трохи подібний до скрипичного ключа. Коли ми наблизилися, стіна розсунулася. Я відчув подих гарячого повітря.
Вузький срібний ескалатор плив униз. Ми стояли поруч. Вона ледве досягала до мого плеча. Вона мала круглу голову, чорне з блакитним полиском волосся, профіль, може, трохи загострий, але загалом була гарна. Тільки оці пурпурові ніздрі… Вона міцно трималася за мене тонкою рукою, зелені нігті чіплялися за крупну в’язку светра. Я посміхнувся мимоволі, самими куточками уст, згадавши, де встиг побувати цей светр і як мало спільного мав він досі з жіночими пальцями. Попід округлим склепінням, що виблискувало вогнями — від рожевого до кармінового і від кармінового до рожевого — ми вийшли на вулицю. Тобто, я думав, що це вулиця. Темрява навколо нас щомиті танула, і це було схоже на прискорений у багато разів світанок. Вдалині пропливали довгі низькі силуети, ніби автомашин, але тепер я знав, що автомобілів уже нема. Це мусило бути щось інше. Якби я був сам, пішов би тією широкою артерією, на якій здалеку світилися літери: ДО ЦЕНТРУ. Але, напевне, це зовсім не означало центру міста. Зрештою, мене вели. Якось же повинна була скінчитися ця пригода; я знайшов собі провідницю і подумав — тепер уже без гніву — про нещасного представника Адапту, який зараз, по трьох годинах після мого. приїзду, шукав мене вже, певне, через усі інфори цього вокзалу-міста.
Ми проминули кілька порожніх приміщень і вітрин, у яких групи манекенів без упину виконували одну й ту ж сцену. Я б охоче зупинився, щоб подивитися, як вони це роблять, але дівчина йшла швидко, вистукуючи каблучками. Аж ось, побачивши пульсуюче рум’янцями неонове обличчя, що весь час кумедно облизувалося висолопленим язиком, вигукнула:
— О, бонси! Хочеш бонса?
— А ти? — запитав я.
— Здається, хочу.
Ми ввійшли до невеликого яскраво освітленого залу. Замість стелі в ньому були довгі ряди палаючих вогників, схожих на газові; згори віяло теплом, можливо, це й справді був газ. У стінах темніли невеликі ніші із столиками; коли ми підійшли до однієї з них, по обидва її боки із стіни висунулися сидіння, наче виросли з неї.
Спочатку згорнуті, як пуп’янки, вони розкрилися в повітрі і, вгнувшись, завмерли. Ми посідали одне проти одного; дівчина стукнула двома пальцями об металеву поверхню столика, і зі стіни вискочила нікельована лапка, яка кинула перед кожного з нас по маленькій тарілочці і двома блискавичними рухами поклала на кожну по порції білуватої маси. Нараз маса запінилася, зарум’яніла й застигла, а одночасно потемніла й сама тарілочка. Дівчина відразу ж згорнула її — це була зовсім не тарілочка, а щось на зразок налисника — й почала їсти.
— Ой, — сказала вона з повним ротом, — я навіть не знала, що така голодна!
Я зробив так само, як вона. Мені ще ніколи не доводилося їсти чогось, подібного на смак до бонса. Хрумтів на зубах, як свіжоспечена булка, але разом з тим розсипався і танув у роті; коричнева начинка була з гострою приправою. Я подумав, що любитиму бонси.
— Ще? — запитав я, коли дівчина з’їла свою порцію. Вона посміхнулася і заперечливо похитала головою. Виходячи, всунула на мить обидві руки в маленьку нішу, викладену кахлями — в ній щось шуміло. Я зробив те саме. Лоскотливий вихор обвіяв мені пальці; колії я їх вийняв, вони були сухі й чисті. Потім ми поїхали широким ескалатором догори. Я не знав, чи це ще вокзал, але питати не хотів. Вона завела мене до невеличкої напівтемної кабіни в стіні; здавалося, що десь угорі пробігають поїзди, бо підлога двигтіла. На якусь мить зробилося зовсім темно, потім щось глибоко зітхнуло під нами, ніби металева потвора випустила з легенів повітря. Коли посвітлішало, дівчина штовхнула двері. Тепер це, мабуть, уже й справді була вулиця. Крім нас тут не було нікого. Невисокі підстрижені кущі росли обабіч тротуару; трохи далі скупчилися плоскі чорні машини; якийсь чоловік вийшов із затінку і зник в одній з них — я не бачив, щоб відчинялися дверцята, він просто зник — і машина рушила з місця, як вихор: я подумав, чи не сплющило його на сидінні. Будинків ніде не було видно, лише рівне, як стіл, шосе, вкрите пасами матового металу; на перехрестях на певній відстані над бруківкою було підвішано щось на зразок макетів військових прожекторів; з їхніх вертикальних щілин випромінювалося поперемінне апельсинове й червоне світло.
— Куди підемо? — запитала дівчина. Все ще тримаючи мене під руку, вона уповільнила кроки. Червона смуга майнула по її обличчю.
— Куди хочеш.
— То ходімо до мене. Не варто брати глідера. Це близько.
Ми рушили просто. Будинків все ще не було, а вітер, що повівав з темряви, з-за кущів, чомусь викликав думку про вільний простір. Біля вокзалу? В самому центрі? Це здавалося мені дивним. Вітер доносив легкий запах квітів, який я жадібно вдихав. Черемха? Ні. Не черемха.
Незабаром ми потрапили на рухомий тротуар; ми стояли на ньому поруч, вогні пропливали повз нас, іноді мчали машини, наче відлиті з суцільної брили чорного металу. У них не було ні вікон, ні коліс, ні навіть якихось там вогнів, вони мчали наосліп з шаленою швидкістю. Мінливі вогні, на які я звернув перед цим увагу, виривалися з вузьких вертикальних щілин низько над землею. Я не міг зрозуміти, чи мають вони щось спільне з рухом і його регулюванням.
Час від часу високо над нами, у невидимому небі, розлягався жалібний посвист. Раптом дівчина зійшла з рухомої доріжки, але лише для того, щоб перейти на іншу, яка круто здіймалася догори. Незабаром ми опинилися досить-таки високо. Ця їзда в повітрі тривала, мабуть, з півхвилини й закінчилася на якомусь виступі, де було повно квітів, які слабко пахли. Мені здавалося, що ми приставленим до стіни транспортером виїхали на терасу чи балкон затемненого будинку. Дівчина рушила в глиб цієї лоджії, а я, вже звикнувши до темряви, дивився на силуети навколишніх будинків без вікон, чорних, неначе вимерлих: у них не було видно жодного вогника, не чути жодного звуку, опріч різкого сичання, що сповіщало про проїзд вулицею отих чорних машин.
Мене дивувало це, очевидно, навмисне затемнення так само, як і відсутність тут рекламних вивісок після неонової оргії вокзалу. Але я не мав часу на роздуми. Почувся шепіт:
— Де ти? Іди сюди.
Я бачив тільки бліду пляму обличчя дівчини. Вона торкнулася рукою дверей. Вони відчинилися, проте не вели в квартиру; підлога плавно рушила разом з нами. «Тут і кроку нема де ступити, — подумав я, — дивно, що вони мають ще ноги», — але це була вимушена іронія, породжена постійними несподіванками, відчуттям нереальності всього, що діялося зі мною вже протягом багатьох годин.
Ми опинилися наче у великих сінях чи коридорі, широкому, майже темному. Тут світилися лише кутки, вкриті люмінесцентною фарбою. В найтемнішому місці дівчина знову приклала долоню до металевої плитки в дверях і зайшла першою. Я примружив очі від яскравого освітлення в холі, в якому майже не було меблів. Вона прямувала до наступних дверей; я наблизився до стіни, і вона несподівано відчинилася, показуючи своє нутро, повне металевих пляшечок. Це сталося так раптово, що я мимоволі зупинився.
— Не лякай мені шафу, — озвалася дівчина вже з іншої кімнати.
Я зайшов слідом за нею.
Меблі мали такий вигляд, наче були відлиті зі скла — присадкуваті крісельця, низька канапка, невеличкі столики. У цьому напівпрозорому матеріалі роїлися вогники світляків, інколи вони розсипалися, а потім знову зливалися у струмочки, і здавалося, що в меблях пульсує блідо-зелена, з рожевими відблисками, сяюча кров.
— Чому ти не сідаєш?
Вона стояла в глибині кімнати. Крісло розкрилося, щоб прийняти мене. Я не терпів цього. Це скло не було склом — я сів немовби на повітряні подушки; глянувши вниз, можна було крізь частину ввігнутого сидіння побачити, правда, не зовсім чітко, підлогу. Коли я зайшов, мені здалося, що стіна навпроти дверей із скла, і що я бачу крізь неї другу кімнату, повну якихось людей — ніби там відбувався прийом — але ці люди виглядали надзвичайно, неприродно високими — і раптом я зрозумів, що переді мною телеекран на всю стіну. Звук був виключений, і зараз, сидячи, я бачив величезне жіноче обличчя, ну, точнісінько, ніби темношкірий велетень зазирає в кімнату через вікно; губи її ворушилися — вона говорила, а прикраси, що закривали вушні раковини, завбільшки в щит, виблискували як діаманти.
Я повернувся в кріслі. Дівчина, поволі опускаючи руку вздовж стегна (її живіт справді здавався вирізьбленим з голубого металу), пильно дивилася на мене. Ні, вона не була п’яна. Мабуть, тоді я просто помилився.
— Як тебе звуть? — запитала.
— Брег. Халь Брег. А тебе?
— Наїс. Скільки тобі років?
«Цікаві звичаї, — подумав я. — Але що ж, певне, так треба».
— Сорок, а що?
— Нічого. Я думала, тобі сто.
Я посміхнувся.
— Хай буде сто, якщо тобі так хочеться.
«Найкумедніше, що це правда», — подумав я.
— Вип’єш чогось? — запитала вона.
— Я? Ні. Дякую.
— Як хочеш.
Вона підійшла до стіни. Там відкрилося щось ніби маленький бар. Вона закрила собою отвір. Коли обернулася, в руках тримала тацю з кухлями і двома пляшками. Злегка натиснувши на пляшку, налила мені повний кухоль: рідина була точнісінько як молоко.
— Дякую, — сказав я, — не…
— Та я ж тобі нічого не даю, — здивувалась вона. Зрозумівши, що допустив помилку, хоч і не знав, яку саме, я взяв той кухоль. Собі налила з другої пляшки. Ця рідина була густою, безбарвною, її поверхня трохи пінилась, відразу темніючи, ніби від зіткнення з повітрям. Вона сіла і, вже торкаючись губами краю кухля, запитала наче знічев’я:
— Хто ти такий?
— Коль, — відповів я. Підніс свій кухоль на рівень очей, хотів придивитися до цього напою. Він не мав ніякого запаху. Я не доторкнувся до нього устами.
— Ні, справді, — сказала вона. — Ти думав, що то піжмурки, га? Звідки? То був лише кальс. Я була з шісткою, але трапилося страшенне дно. Орка ні до чого, і взагалі… Я саме хотіла вже йти, коли ти підсів.
Я потроху починав розуміти: виходить, під час її відсутності я сів за столик, зайнятий нею. Може, вона танцювала? Я дипломатичне мовчав.
— Здалека ти виглядав так… — вона не могла знайти слова.
— Солідно? — підказав я. її повіки здригнулися. Чи й на них була металева оболонка? Ні, то, мабуть, грим. Вона підвела голову.
— Що це означає?
— Ну… е-е-е… вартий довір’я…
— Ти якось дивно говориш. Ти звідки?
— Здалеку.
— Марс?
— Далі.
— Літаєш?
— Літав.
— А тепер?
— Тепер нічого. Повернувся.
— Але літатимеш знову?
— Не знаю. Мабуть, ні.
Розмова не клеїлась. Мені здавалося: дівчина вже трохи шкодувала, що так легковажно запросила мене, і я вирішив виручити її.
— Може, я піду? — запитав я, все тримаючи в руках кухоль з отим напоєм.
— Чому? — здивувалася вона.
— Мені здалося, що тебе б це… влаштувало.
— Ні, — сказала вона, — ти помиляєшся. Ні… Чому ти не п’єш?
— П’ю.
І все-таки це було молоко. В таку пору, за таких обставин! Я був такий здивований, що вона мимоволі мусила це помітити:
— Що, погане?
— Це… молоко… — промимрив я. Мабуть, я виглядав ідіотом.
— Звідки? Яке молоко? Це брит…
Я зітхнув.
— Слухай, Наїс… Я, мабуть, справді-таки піду. Так буде краще.
— То навіщо ж ти пив? — запитала вона. Я мовчки дивився на неї. Не так вже й змінилася мова, але я нічого не розумів. Нічого. Це вони все змінили.
— Як хочеш, — нарешті сказала вона. — Я тебе не тримаю. Але зараз це…
Вона зніяковіла. Випила свій лимонад, — так я охрестив у думці той пінистий напій, — а я все ще не знав, що говорити. Дурне становище!
— Розкажи мені про себе, — запропонував я їй. — Гаразд?
— Гаразд. А ти мені потім розповіси?…
— Так.
— Я на Кавуті вже другий рік. Трохи занедбала все останнім часом. Не вправлялась регулярно і… так якось. Шістка в мене не цікава. Так, насправді то… у мене нікого немає. Це дивно?…
— Що?
— Що немає…
І знову загадки. Про кого вона говорила? Кого не мала? Батьків? Коханців? Знайомих? Все-таки Або мав рацію, коли говорив, що без восьми місяців в Адапті я не дам собі ради. Але саме тепер ще більше, ніж досі, я не хотів би повертатись з повинною до тієї школи.
— І що далі? — запитав я, а оскільки я все ще тримав у руці кухоль, то ковтнув знову того молока. Очі у неї здивовано розширились. Глузлива посмішка торкнулася її губ. Вона вихилила свій кухоль до дна, потяглася рукою до плечей, схопила верхнє пухнасте вбрання і здерла його — не розстібнула, не скинула, а просто здерла з плечей і кинула клапті, як сміття.