Науково-фантастичні оповідання
Володимир Владко
ДВІЙНИКИ СТЬОПИ ЛОЗНІКОВА
1
Коли міжпланетний корабель — дві згвинчені на одній осі металічні кулі, що нагадували величезні гантелі, — нарешті зробив посадку, з тріском і гуркотом ламаючи й трощачи дерева густого лісу, Капітан експедиції, не гаючи ані хвилини, викликав до себе двох офіцерів — начальника розвідки Номер Три і начальника інформації Номер Чотири, його нерухомі холодні очі без вій оглянули обох. Видовжене тіло Номера Чотири було вище Капітанового майже на голову. Капітан роздратовано сказав:
— Де дисципліна, Номер Чотири? Чому ви дозволяєте собі бути вищим за мене, командира? — Він сердито простягнув уперед руку з одним пальцем.
Тіло начальника інформації негайно зіщулилося до розмірів Капітана. Навіть як годиться стало трохи меншим. Номер Чотири відповів:
— Так точно, Капітане. Пробачте. Це від удару об чужу планету.
Рука Капітана зникла. Він знову поглянув на офіцерів. Обидва мали цілком нормальний вигляд. їхні краплиноподібні напівпрозорі тіла, вкриті зморшкуватою шкірою, не псували будь-які кінцівки чи виступи. Єдиною відмінною рисою у кожного з них були тільки двоє круглих очей без вій, що уважно і шанобливо вглядалися в Капітана. Тіла обох офіцерів спиралися внизу на короткі, широко розставлені ступні. Це було цілком припустимо, навіть з погляду дисципліни, бо й сам Капітан спирався на такі ж самі ступні — для опори. Капітан задоволено відкашлявся.
— Уважно слухайте мене, — мовив він.
Наче по команді, за круглими нерухомими очима офіцерів з’явилися великі вуха, скеровані в бік командира.
— Ми зробили посадку, — вів далі Капітан. — Як і завжди, без будь-яких ускладнень. Аналіз повітря вказав, що воно цілком придатне для дихання. Як і слід було чекати, згідно карти, складеної нашими міжпланетними автоматичними зондами, нам пощастило обрати район великого лісу біля річки. Я гадаю, що тут мало населення. Для нас це зручно. Вам відомо, що ми вже обслідували планету, сусідню з цією. І встановили, що вона непридатна для колонізації. Тепер черга за цією новою планетою… Ви щось хотіли сказати, Номер Чотири?
Рукою, що виросла справа, начальник інформації явно хотів замислено почухати собі довге вухо, але зразу ж таки відмовився од цього. Його рука зникла так само несподівано, як і з’явилася.
— Ви неуважні, Номер Чотири, — вів далі Капітан. — Де дисципліна? Ви не маєте права робити те, чого не зробив я, ваш командир. Центральне керівництво — основа основ! Я даю вам думки — виконуйте їх. І без зайвих невиправданих рухів. Куди це годиться?
— Пробачте, Капітане, — покірно відповів Номер Чотири.
— Все це у нього від удару об чужу планету, — шанобливо додав Номер Три.
— Отже, я сказав, що тепер черга за цією новою планетою. Її населення ми ще не обстежили. Але ми маємо довідатися все про нього. Спочатку нижчі зразки тваринного світу. Потім вищі. Всім цим займеться Номер Три, і відразу ж таки. Нам нема коли ждати… Що?..
— Пробачте, Капітане, — зам’явся начальник інформації, — мені здавалося б, що треба зробити ще додаткові проби… можливо, повітря і вода на цій планеті…
Його голе зморшкувате тіло напружилося, збираючись брижами навколо круглих очей. Він, мабуть, дуже хотів допомогти собі жестами, проте дисципліна не дозволяла йому витягти з тіла ані руки, ані пальця, якщо цього не робив Капітан. Але командир презирливо мовчав, запитливо втупивши в нього холодний погляд. Нарешті він сказав:
— Зайві розмови, Номер Чотири! Більше ніяких проб не треба. Досить і того, що виявив аналіз. Зрозуміло? І потрудіться більше не перебивати мене. Командую я. Вам, офіцерові Великих Молюсків, слід було б знати це… Що, Номер Три?
— Ще раз пробачте, Капітане, — так само шанобливо відзначив начальник розвідки, — це у Номера Четвертого ненавмисно.
На нього справді погано вплинув удар об чужу планету. Він не втримався у цю мить, і от… не встиг ще одужати…
— Все одно дисципліна є дисципліна, — жорстко відповів Капітан. — Так чи інакше, мені доведеться ще раз нагадати вам, Номер Чотири, наш головний наказ. Тим більше, що з населенням цієї планети, дуже схожої на сусідню, нам нема чого довго панькатись. Воно надто мало розвинуте, це населення, в нього надто низький рівень. Ми, Великі Молюски, для нього всевладні! Адже саме ми відкрили собою велику еру процвітання. Ми, Великі Молюски, а не якась там людина, — так, здається, називають себе мешканці цієї планети? Людина, що виникла від мізерних риб, стародавніх риб, — ха-ха-ха! Хіба можна говорити про неї серйозно, ха-ха-ха!
Тепер, коли Капітан розсміявся губами, що з’явилися у нього цієї хвилини, дозволили собі сміятися і офіцери: під їхніми круглими очима раптом виникли такі ж самі губи, що й зобразили сміх.
— Цих риб, — вів далі Капітан, — безжально знищували ще наші далекі предки, кальмари, аж доки не лишилися тільки малесенькі хатні породи. А коли на зміну кальмарам прийшли ми, Великі Головоногі Молюски, то життя піднялося на ще більш високий щабель. Ми оволоділи мистецтвом міжпланетних космічних подорожей, ми можемо змінювати нашу зовнішність за першим-ліпшим бажанням, створюючи будь-які кінцівки і користуючись ними так, як роблять це мешканці різних планет. Нам бракує тільки одного — умов подальшого життя на нашій планеті. Вона вмирає, наша планета, — і ми мусимо знайти заміну для неї. Це зрозуміло вам, Номер Чотири? Ми знайдемо заміну нашій планеті, навіть ціною винищення корінного населення чужої планети, якщо це буде потрібно!
Капітан зробив широкий жест рукою, що з’явилась у нього, окреслюючи простір навколо міжпланетного корабля. Відразу ж таки аналогічні кінцівки виникли в обох офіцерів. Номер Три повторив своєю рукою Капітанів жест, а Номер Чотири непомітно почухав собі вухо, що боліло від удару. Проте Капітан не звернув на це уваги.
— Що скажете ви, Номер Три?
— Наказ буде виконано, Капітане.
— І візьміть добрих розвідників, щоб копії були бездоганні. Штук п’ятнадцять добрих копій… ну, так, як ми робили це на сусідній планеті. Так, Номер Три?
— Так точно, Капітане.
Командир обернувся до начальника інформації:
— Ну, а вам усе зрозуміло, Номер Чотири?
— Так точно, Капітане. Щойно ми вивчимо всі зразки, приготуємо копії, і тоді розвідники зберуть потрібну інформацію.
— Ось тепер уже все вірно, Номер Чотири!
Капітан простягнув руку і поплескав начальника інформації по плечу, що виникло у того на тілі саме тоді, коли його торкнулася рука командира.
— Дуже добре. Я задоволений вами, офіцери. Можете йти!
Джой скочив на ноги і стривожено дивився вгору.
На сутінковому вечірньому небокраї раптом з’явилася яскрава червона смуга. Спочатку коротка, вона немов стрілою пронизала потім небосхил і ввігналася, здавалося, просто в далекий синюватий ліс — десь кілометрів з п’ятнадцять звідси. А ще через кілька секунд у небі загуркотів уривчастий грім, його звуки долинали від дивної червоної смуги, що повільно розпливалася в сутіні. Джой наїжився і глухо загавкав.
— Метеор! — вигукнув Петро, відкидаючи книжку.
— Та ні, не метеор, а вже скоріш крупний метеорит, — сказав Захар Іванович. — Ого, такий гуркіт.
— А може, це міжпланетний корабель? — озвався Стьопа, забувши про вудочки. — Та ще й не який-небудь там, а з далеких чужих планет… Ну й здорово було б! А чому б і не так, Захаре Івановичу? — обернувся він до геолога.
— Хто ж його знає, — повільно відповів той. — Фантазувати, певна річ, можна скільки завгодно… Втім, метеорит і справді дуже великий.
Яскраво-червона смуга в небі вже розтанула. І сутінки, здавалося, ще більш згустилися над землею. З південного боку, звідти, куди впав метеорит, різко й несподівано промайнув порив вітру. І знову все затихло. Джой перестав гавкати й улігся на траві.
— Ну, купатися, так купатися! — рішуче заявив Петро.
За хвилину галасливе купання було вже в розпалі. Сміючись і відпльовуючись, Стьопа рятувався від Джоя, що намагався схопити його й витягти на берег: собаці здавалося, що його друг перебуває в смертельній небезпеці. А коли Стьопа поринав, то Джой здивовано оглядався і, не знаходячи його, кидався до Петра: адже й тому треба було допомогти.
Захар Іванович виліз на берег.
— Ну, а тепер до побачення, хлопці! Диви, вже смерклося! — вигукнув він, хутко одягаючись. — Поки доїду, вже й ніч буде. Значить, переночуєте тут, на бережку, як домовилися, а завтра вранці — на базу. І без запізнень! Рибку я захоплю з собою, ранком для всіх зваримо юшку.
Захар Іванович почепив відерце з рибою на кермо свого велосипеда.
— Джой, ти лишайся тут, тут! Повернешся з хлопцями.
Джой крутнув хвостом. Разом з друзями він уважно дивився на постать Захара Івановича, що швидко зникала в мороці, а потім знову лінькувато поклав голову на лапи. Петро і Стьопа розпалили вогнище, закип’ятили воду, повечеряли смаженою рибою, нагодували й собаку. І тоді Стьопа знову сказав, поглядаючи на розсипані в нічному небі зірки:
— Звичайно, все це нісенітниця… а втім, коли б це й справді був не метеорит, а міжпланетний корабель з якоїсь іншої планети?..
Раптом Джой скочив на ноги. Його шерсть наїжилася.
— Що таке, Джой? — здивовано спитав Петро. Собака здригався від збудження, уривчасто гавкнув раз, другий, хутко рвонувся вперед і зник у темряві. Гавкання раптово обірвалося, немов собаці перехопили горлянку. І все затихло.
— Джой! Джой! Де ти? Джой, іди сюди!
Але собака безслідно зник, наче потонувши в нічному мороці.
— Куди він подівся? — Стьопа взяв палаючу головешку з вогнища і пішов у той бік, куди кинувся Джой, оглядаючи кущі й дерева. Незабаром він повернувся:
— Ні, нічого не видно. Немов провалився наш Джой… І головне — не гавкає! Треба взяти більшу головешку…
— Ні до чого все це, — спинив його Петро. — Що ти там знайдеш у цій темряві? Диких звірів тут немає, а люди… люди прийшли б сюди, до вогнища.
— А де ж тоді Джой?
— Ну, звідки ж мені знати? Побігає, побігає і прийде сам. Якщо він не гавкає, значить, загалом усе гаразд. Краще давай спати. Прокидатися ж доведеться вдосвіта.
Стьопа все ще тривожно оглядався. Потім він сказав:
— Ні, не подобається мені все це… Знаєш що? Давай повісимо одяг на дерева. Бо ж коли раптом хтось прийде сюди й забере все. га? Та й вогнище розпалимо велике…
— Дурниці, — вже сонно відгукнувся Петро. — Хто ж може опинитися тут? Ну, коли ти вже так хочеш, давай. Підстилки у нас є, і холодно, мабуть, не буде.
Через кілька хвилин вони вже лежали на підстилці. Вогнище рівло й яскраво палало, кидало відблиски на сусідні кущі. Петро заснув одразу. А ще трохи згодом заснув неспокійним сном і Стьопа.
3
Капітан прислухався і знову незадоволено потер себе над очима рукою, що раптом з’явилася. У нього, здається, боліла голова… Втім, це дрібниці… Головне діло — термінові дослідження. Він ще раз прислухався, скеровуючи довге вухо, що виникло в нього, у бік виходу з міжпланетного корабля. Так, було чітко чути, як зашурхотіли герметичні засуви в головному люці. За хвилину навіть легко війнуло свіже повітря з відчиненого люка. Значить, біля входу корабля щось відбувається…
Трохи згодом на порозі каюти з’явився начальник розвідки Номер Три.
Капітан нетерпляче спитав:
— Ну, і що?
— Завдання виконано, Капітане, — відповів начальник розвідки. — Наші розвідники взяли зразки нижчого типу тваринного світу. їх принесли сюди.
— Які ж вони?
— Нічого особливого, Капітане. Здебільшого, ссавці і птахи. Представники вимерлих на нашій планеті видів.
— Гаразд, ходімо, я подивлюся, — наказав Капітан.
У великій каюті корабля на підлозі лежали принесені розвідниками зразки. Капітан оглянув їх. Офіцери й розвідники стояли біля стін каюти, непорушно застигнувши. Тільки їх очі невідривно стежили за діями Капітана. В їх нерухомому погляді було щось, схоже з гострою уважністю спрутів чи кальмарів, холодною й безжалісною. Капітан пересувався на широких ступнях, які ставали чи м’якими на взірець лап звірів, чи жорсткими, наче ноги птахів, — залежно від того, на що він дивився. Ступні Номера Три і Номера Чотири також негайно змінювали свій вигляд; і розвідники, що стояли біля стін, теж раптово і дисципліновано надавали своїм нижнім кінцівкам точної форми ступнів Капітана, що змінювалися під час огляду.
— Так, — неуважно говорив Капітан, — ця істота, вкрита перами, з великими очима й насупленими бровами, мабуть, щось з позичила від предків наших стародавніх Молюсків: на це вказують її очі. Бачите, Номер Три? — він вказав пальцем раптово виниклої руки на вкриті каламутною плівкою зіниці мертвої сови.
— Гадаю, що саме так, Капітане, — чітко відповів начальник розвідки. Він делікатно помахував такою ж рукою, не насмілюючись вказати нею на птицю.
— А ці малесенькі рибки! Вони нагадують мені наші зворушливі домашні істоти, що їх розводять діти. Такі ж самі, милі й лагідні рибчинки з витонченими плавцями й хвостами… Слухайте, Номер Три, ці так звані люди все ж не настільки погані, як мені здалося спочатку, якщо вони здатні також любити малесеньких рибчинок, як і ми, Молюски!
— Пробачте, Капітане, — заперечив офіцер. — Розвідники доповідають, що біля вогню, запаленого людьми, вони бачили безліч кісток таких рибчинок. Даруйте, це здається потворним, але люди… люди, очевидно, вживають рибчинок як їжу! — Він насмілився навіть поморщитися, не чекаючи прикладу командира.