Чашник помалу поніс дрібочку до рота.
— Христос Воскрес! — іронічно нагадав йому старий князь, однак чашник закашлявся і виплюнув у жменю свячену паску.
— Та й гіркезне! — просипів, тягнучись до води.
Тоді князь відкусив і собі.Але не виплюнув, проковтнув.
— Таки гірка. Правду каже отрок. Тепер спробуємо лаврівської паски, раз спаська не вдалася.
У трапезній стояв страшенний гармидер, аж князь мусив прикрикнути. Лаврівська паска виявилась доброю. А жоден з хлібів, привезений зі Спаса, не годився навіть для псів. Довелося через пару днів його закопати. Ви не уявляєте, як се страшно закопувати хліб у землю!
— Знаю, — сказав лікар. — У тридцять третьому році до нашої лікарні привозили людей з дистрофією. Вони розповідали, як їхнє збіжжя гноїли в ямах..
— Я бачив ешелони над Збручем, які везли із заходу хліб вмираючим з голоду. Ви знаєте, що їх не пустили?
— Ні, - чомусь пошепки відповів Олексій Іванович. — Звідки мені знати? Розповідайте далі…
— Далі було ось що. Я боявся лиш князя, бо той, здавалось прозирав мене наскрізь і міг пов’язати смерть Кирила з нестерпно гірким смаком хліба, випеченого того дня. Проте його високе становище зобов’язувало бути стриманим. Увечері він закликав мене до своєї келії й сказав:
— Мій куштувальник завтра прибуде. А ти лишаєшся тут. Отець-настоятель вподобав твою покірність, а я не сказав, що ти за пташок. Сам знаєш, що тобі буде, як тут станеться ще якийсь дивний випадок. Йди!
Отже, він здогадувався. А я зрадів, що лишаюся у Лаврові, бо те життя, яке мав у Замку, мені давно не подобалося. Я почав співати у хорі: отець-настоятель розпізнав у мене добрий голос, тому й попросив у князя. Принаймні, такою була офіційна версія. Невдовзі я навчився записувати музику крюками. Такі були тоді позначки замість нот. Я міг би записати навіть ту музику, що заколисувала і вбивала, однак волів зберігати її в надійнішому мсці — власній голові.Часом мене допускали до книг, прочитавши перед тим лекцію про поводження з ними і перевіривши, чи маю досить чисті руки. Ніхто не міг уявити, що книжки палитимуть колись на вогні. До цього загубленого в Бескидах василіянського монастиря не доходили чутки про єресь та інквізицію.
Так минуло два щасливі роки, за які мене навіть полюбили, можливо, тому що не боялись, а я старався кожному догодити щирістю та слухняністю. Я навчився дуже важливої речі: знаходити втіху в своєму служінні, як це буває в родині.За цей час я жодного разу не змайстрував сопілки. Я вбирав очима все, що міг віднайти в книжках, навчившись латини, грецької, а також мови угрів та ляхів. Руки мої стали білими й бруднилися лише чорнилом. Бачучи такі старання, дехто зі старших ченців почав заводити у моїй присутності мову про переваги віри над знанням, серця над розумом, і про ті спокуси, які супроводять чоловіка на його життєвій дорозі.Життя дало їм чимало уроків зневіри, розпачу, зради, а я майже нічого не знав про сей світ, а те, що знав, призабув. Проте я шукав опертя власній душі, довірити яку не міг нікому. Я не забув про свого пана, Купця з Добромиля, навіженого його пажа Луку, і Ворожбита. Часом мене починала боліти голова і темніло в очах. Я здогадувався, що Ворожбит з Бусовиськ відшукав мене й намагається довідатися, яким я став.
Через два роки князь Лев Данилович залишив свій княжий стіл синові, Юрію Львовичу, й оселився у Замку на постійно. Він прибував до Лаврова три-чотири рази на рік, обов’язково на Великдень, тепер уже без куштувальника, бо не становив спокуси для убивць. У такі дні я боявся потрапляти йому на очі, чувся трохи перед ним винним через ту гірку паску, а також не хотів, щоб він забрав мене до Замку, бо те, чого я навчився, засохло б на Замковій горі.Я спостерігав за князем, співаючи в церковному хорі: він дуже постарів. Чоловік старіється від безділля. Тому й хворіє, втрачаючи волю до життя, особливо, коли йдеться про особу високого становища. Тільки смирення перед Богом дає змогу примиритися зі старістю, яка у ті часи здавалась гіршою за смерть, тому рідко хто доживав до неї.У монастирі розповідали бувальщину, як наш князь одного разу далеко в лісі, полюючи за вепром, надибав старезного діда. Той мав при собі кусень черствого вівсяного ощипка й щербатий горнець з водою. Був одним з тих, кого діти відвели до лісу вмирати. Таке чинили зі старими в голодні роки. Князь заплакав як дитина і забрав діда в Замок під свою опіку. Однак той на другий день помер. Ченці завжди плакали, розповідаючи се. І я також був зворушений цією щирою, а не позірною, милістю до нещасного, покинутого всіма, чоловіка. Князь, бодай раз у житті, поставив себе на місце простого люду. Хоч ніхто не відвів би його до лісу на голодну смерть, він у душі зазнавав приниження, усвідомлюючи себе безпорадним і самотнім. Я ж мав передчуття, що князь згадає за мене і звільнить від служби, перед тим, як стане на суд ангельський і Божий.
Це сталося наступної осені, коли сонце пекло вдень по-літньому, а вночі трава хилилася, підтята невидимим інеєм. Князь послав по мене, лежачи на смерному одрі.Тіло його роздуло від водянки, і він дуже мучився. За два дні перед тим його постригли в ченці і дали Ім’я Василій. Так звали його вуйка, волинського князя. Мене привіз до Спасівського монастиря озброєний охоронець. Там багато чого змінилось: побудували велику церкву, і напевно, дорили нарешті підземний хід, що забрав життя чотирьох копачів з Бусовиськ. Тільки князь Лев Данилович не міг уже ним користатись. Він чекав на смерть у просторій келії, переможений найстрашнішими ворогами — Самотністю і Старістю. Побачивши мене, відіслав ченців, з якими разом молився, і витяг з-під подушки сопілку, відібрану колись в малого приблуди:
— Заграй тої, від якої поснула моя сторожа!
Я взяв до рук легеньку сопілку й похитав головою:
— Ні, князю, вона не буде грати, бо всохла. Треба іншої…
— То зроби нову! — наказав князь і з нього одразу спала личина безпорадності.
— Нова ще має підсохнути, князю…
— Не мороч мені голови! То пересохла, то сира…Йди зроби нову і вертай скорше!
Я вклонився і позадкував до дверей.
— Чекай! Як ти се робиш?
У очах його ожила давня цікавість:
— Де ти се чув? Від духів?
Я подумав і хитнув головою. Хто ж як не духи, що їх видимо- невидимо у природі, створюють музику, і ми потім переймаємо її у них?
— Добре, — сказав начебто втішений князь-чернець. — Але про те не повинна знати жодна душа. Сам знаєш, що тобі за се буде…
Він не погрожував, а ніби застерігав. Може, й раніше застерігав, я лиш даремно його боявся. Прикро було бачити його духовну та тілесну слабкість, і я пішов, ковтаючи сльози, вирізати сопілку. Якби князь знав, що я вмію іншої, яка посилає смерть, чи вибрав би й тоді колисанку? Гадаю, все ж він хотів би вмерти під брязкіт мечів, а не під шепіт ченців. Як тільки я спинився на березі, біля калинового дерева, обвішаного кетягами ягід, хоч і червоних, та ще твердих, з монастиря донісся жалобний подзвін.І я опустив ножа.
Слуга з Добромиля сумно посміхнувся, і якось наче розгублено подивився на Олексія Івановича.
— Виходить, князь не дочекався вашої пісеньки, — підсумував трохи жорстко лікар. — Чи ви гадаєте, що грою на сопілці можна змінити хід історії? Якби ви приспали зараз цілий світ так, щоб потім він, нічого не пам’ятаючи, почав жити спочатку…Ви можете це?
Чоловік, котрий мав багато імен, однак вперто називав себе Слугою з Добромиля, знизав плечима:
— Ви робите прогрес у лікуванні, пане докторе! Ще вчора ви, мабуть, були впевнені у тому, що жити з часом стане краще і що комунізм вимагає жертв, а нині хочете приспати цей потворний, злий і вбогий світ, якого вже не врятує ні перша пісня, ні друга.
— Я не князь на пенсії, - розгнівався Олексій Іванович. — Я хочу, аби ви розбудили людей тут, в лікарні.
— Ще не час. Хворий потребує спокою, щоб не виникло кровотечі.Ви це знаєте незгірше за мене. А тим часом я розповім вам про добрих людей, яких стрів по дорозі в Добромиль.
Лаврів, 1302 рік
Я й гадки не мав, стоячи з опущеним ножем під калиною, що комусь може спасти на думку, ніби я пришвидшив смерть князя. Але такі чутки з’явились. Вони прибули до Лаврівського монастиря разом з тілом князя Лева Даниловича, котрий заповів поховати себе саме там, де знаходилися мощі святого Онуфрія, перського королевича. Ні, мені ніхто нічого не казав, та досить було впасти найменшій тіні на отрока без роду й племені, щоб він став небажаним.І моє рвіння до науки стало в очах оточуючих нічим іншим, як гординею. Голос мій почав ламатись, і я вже не співав. Я розумів, що не хочу ставати ченцем і бути ним довіку, а, отже, терпіти немає сенсу. Я вирішив піти з монастиря, поки моє життя не перетворилось на пекло. Оскільки я був послушником, слід було забезпечитись від погоні.Сказав, що йду буцімто до лісу. Нехай думають, що мене розірвали дикі звірі.
Я вже мав 13 літ, будучи в тому віці, коли тобі дають зрозуміти, що світ не для тебе, а ти — для нього. Саме тоді з’являється страх перед невідомістю. Я був обережний, йшов лісом попри дорогу на Тершів, звідки мав повернути на Самбір, а там розпитати дорогу до Добромиля. Куди ж іще я мав йти? Добромиль був для мене столицею світу. Я уявляв його великим містом, як на картинках до Біблії, бо досі не бачив міста взагалі.Я був у монастирській одежі, щоб ніхто не прийняв мене за втеклого раба. На серці у мене була нудь. Я не міг більше жити у Лаврові, поруч з мертвим князем, чий дух не зумів вдовольнити піснею, якої він просив. Се був найвагоміший аргумент для втечі.Я пройшов добрий кавалок дороги, і збирався обійти Тершів, бо там мене міг хтось запам’ятати чи навіть упізнати. Щоб заспокоїти голод, почав шукати малину і суниці, а далі впав на траву й заснув під високим деревом.
Прокинувся від того, що ніби щось мене вщипнуло в серце, і я побачив, що світ довкола хилиться. То падало дерево, під яким я лежав. Я покотився убік, рятуючи своє життя. Може, дерево упало випадково, бо було старе і знявся вітер, однак чому саме тоді, коли я спав під ним? Геть розтривожений, я кинувся звідтіля. І мені здавалось, що тисячі очей зловтішно і трохи розчаровано стежать за мною. Тікаючи, я заблукав. Скільки не слухав, скільки не принюхувався, не придивлявся до трави, — ліс був цілком незнайомий. Я вибирався з одного яру і тут же мусив сходити в інший. Одежа моя порвалась від колючок ожини, і невблаганно наставав смерк. Врешті я помітив прогалину за деревами й кинувся туди. На галявині стояв кам’яний ідол — Перун, як я гадав, бо мав довгі вуса, геть обмазані чорною засохлою кров’ю. Неподалік було велике попелище, обкладене камінням. Там, напевно, сільські люди спалювали небіжчиків і справляли по них тризну. Звісно, місце те було неприємне, та я не мав куди більше йти, бо западала ніч і я міг потрапити до якоїсь ловчої ями. Я нарвав жменю малини й поклав на жертовний камінь, аби вмилостивити поганського бога. А потім відійшов убік і помолився по-християнськи. Там ліг собі під кущем, підмостивши трохи трави, аби було зручніше. Ніч була тепла, місячна, і я не хотів спати Роздумував над тим, що робитиму в Добромилі і чи залишуся там…
Але слухайте, що було далі…Десь опівночі я почув кінський тупіт, що наближався до цього потаємного закутка, а невдовзі побачив темного вершника на коні.Я сховався за грубий стовбур дуба, Перунового дерева. Вершник виглядав точнісінько так, як тоді, коли приїхав по мене за наказом Купця з Добромиля. Та, власне, це й був той хлопець, що став опирем, бо не вродився ним, як я.І хоч він мене недолюблював, я зрадів, подумавши, що мій пан, хай від нього залишилась лише голова, знову подбав за мене. Тому я трохи несміло вийшов з-за дерева й покликав:
— Се я, Позичений!
Але коли той важко зліз із коня й пішов, хитаючись, до мене, я злякався. Лице його було біле, наче крейда, і якщо правда, що мертві ходять, то він був мертвий. Він наблизився так швидко, як це вміють лише опирі, й просто упав на мене. Я відчув різкий запах крові,й ледве не звалився сам, підтримуючи купцевого слугу, котрий напевно був смертельно поранений. Та він уп’явся зубами мені в шию, проткнувши її вмить гострими зубами. Я марно намагався його відіпхати. Він ссав мою кров, як п’явка й біль поступився запамороченню. «Ну, що ж, — подумав я, — нехай нап’ється моєї крові, бо він її потребує.»
Він не посміє мене вбивати, бо хоч і навіжений, але не злий. Ми з ним служимо одному панові.Та раптом він відтрутив мене і закричав страшним голосом:
— Проклятий! Проклятий!
І впав, задихаючись, на траву. А я коло нього, бо відчув страшну млість і світ довкола мене почав крутитися. З цієї круговерті вилетів Ворожбит, давно мертвий, з порожніми чорними дірами замість очей. Від нього смерділо гнилизною і на ліктях оголилася кість. Ворожбит нахилився наді мною і я з останніх сил ткнув його ножем, що не знати як опинився у мене в руці.На синьому труп’ячому лиці відбилось здивувавння, як у моєму сні ще в монастирі, тільки тоді Ворожбит виглядав значно краще Мертве тіло почало обвуглюватись від невидимого вогню і врешті розсипалось на порох. Це було так неймовірно, що я аж відчув приплив сили й поповз далі від того страшного місця. Від тіла слуги відділилась темна тінь й увійшла в землю, а я відчув, що підіймаюсь над своїм тілом й пливу до тіла купцевого слуги, в якого на грудях широка рана від меча. Я побачив коня в дорогій збруї, що мирно пасся в зарошеній траві, а далі на мою тінь шугнуло щось таке, ніби великий птах і вона впала…
Досі спокійний голос Слуги з Добромиля перемінився і Олексій Іванович, забувши з ким має справу, потягнувся до валер’янки. Та пацієнт швидко оговтався і далі почав говорити так само рівно й спокійно:
— Найгірше перші три дні, коли доводиться опановувати нове тіло, звикати до іншого зросту, іншого голосу. Для мене це було вдвічі тяжче, бо я мусив зайняти тіло мужа, котрий встиг чимало накоїти, за що й дістав мечем у груди, і його могли впізнати люди, яких я ніколи не бачив.
— Ви хочете сказати…
— Таке трапляється, коли опир вип’є крові дхампіра. Бідний Лука цього не знав. Він був у такому стані, що не розумів, хто перед ним. Отак за одну ніч я вбив двох опирів. Перший хотів випити мою кров, щоб врятувати собі життя. Йому я довіряв. Другий, я маю на увазі Ворожбита, хотів врятувати мене, а я його вбив. Бо тільки дхампір, син опира і відьми, може такого вбити.
— Але ж ви не вбивали купцевого слугу! — вигукнув Олексій Іванович і тут же схаменувся: «Чому це я підігрую душевнохворому чоловікові?»
— Моя кров для нього смертельна. Я мусив перебратися в його тіло, бо там була вся моя кров.І перший раз зробив це несвідомо. Якби я був звичайною людиною, то по смерті став би голодним духом, носферату. Очевидно, купецький слуга поспішив на запах людської крові, і опинився тієї ночі коло поганського капища. Однак я не закінчив ще розповіді про свою, так би мовити, ініціацію.
Моє колишнє тіло викликало у мене жах. Поки затягувалась рана, нанесена чужим мечем, я спалив його на поганському кострищі, а кості загріб у землю. Не кожному доводилось ховати самого себе, і я подумав, знаєте, про що? Мабуть, наше тіло створив не Бог, а Сатана. Для спокуси й гріха. Але душу дав нам Бог, тому вона так легко відділяється від тіла й не довго за ним тужить.І треба ж було, щоб після тієї страшної ночі я стрів двох добрих людей, котрі думали саме так. Я наздогнав їх на дорозі, що вела невідомо куди, й спитав, куди вони прямують. Старший посміхнувся й відповів приязно:
— Якщо Бог так захоче, то позавтра будемо в Добромилі!
Тоді я зліз з чужого коня і, ведучи його за вуздечку, пішов поруч з ними.
Добромиль, 1949 року
Надворі вже геть стемніло, раніше, ніж повинно було. Лікар мусив слухати розповідь пацієнта цей вечір, ніч і…скільки той забажає.Старий психіатр, котрий перебував зараз у країні щасливих снів, похвалив би його за терплячість. Але ж Олексій Іванович був зараз цілком безпорадний: розповідь затягувала його щораз глибше, і його tabula rasa списував дивний і небезпечний чоловік, і скільки б він її не витирав, вона вже ніколи не буде абсолютно чистою. Коли Слуга з Добромиля зробив невелику паузу, лікар нагадав йому про пораненого, котрий досі лежав на столі у трупарні, й мав би уже відійти від наркозу.