— Воєводо, га, воєводо! — почув він шепіт. Пальці самі собою розтулились і пістолет упав на щось м’яке. Полум’я здуло подувом вітру звідкись із середини приміщення.
— Почекай, я зараз! — озвався голос, котрий належав старому чоловікові, і в кутку загорілась свічка.
Капітан побачив просторе, але невисоке приміщення, до стелі заповнене діжками й мішками. На одному з мішків напівлежав чоловік з майже сивою бородою, вбраний у щось чорне.
— Звідки я тебе знаю? — видушив з себе капітан, котрому несподівано стало дуже страшно, і той страх паралізував його рухи.
— Хто ж не знає Купця з Добромиля!
«Так, то справді Купець з Добромиля,» — несподівано згодився капітан, ні, тепер уже воєвода, віднайшовши загублену бозна-коли пам’ять. Тільки тепер у нього не було ненависті до Купця, лише цікавість, змішана зі страхом, до цього незнищенного духа.
Купець з Добромиля махнув рукою:
— Сядь!
— Що то? — не втративши обережності, спитав воєвода, вказавши на діжки й мішки.
— Сіль з моєї солеварні у Вишині.
— А-а… — кивнув той і сів на мішок, твердий, мов камінь, облизнувши пересохлі губи.
— Треба, воєводо, поквитатись нам з тобою, — діловито мовив Купець. — За те, що наслав на мене татів. Тільки забули вони все зробити до кінця. Мій слуга Лука міг би се підтвердити, але і його ти ранив смертельно. Не своїми руками…Твоїми руками тільки мишей давити у пивниці.
Воєвода механічно глянув на свої руки. Вони чомусь світилися синюватим світлом. «Що ж, — подумав він, — і я так умію…»
— Що ж з тобою сталось, воєводо? Здрібнів, зсохся…Ну, звісно, ти наполовину опир, і якби я не освіжив твою голову, пам’ятав би лиш своє куце людське життя. От мій слуга, що називає себе Слугою з Добромиля, теж дхампір, а нічого не забув. Сидить зараз тут на горі, у василіянському монастирі, й розповідає свою історію, історію простого вірного слуги, яка ніде не записана, а тому ніхто її не зможе перебрехати, як, приміром, твою. Але перш, ніж виставити тобі рахунок, воєводо, хотів би я спитати: за що ти мене вбив?
— Еге ж, тебе вб’єш! — буркнув воєвода і знизав плечима: Були ще й старші наді мною!
— Певно, за ту золоту бляху з бджолою, що її темний люд називав «оберегом з Єрусалима»? Але, хоч потім ти й дістав її, се не принесло тобі удачі..Ніби не знаєш, для кого я збирав золото-срібло. Не для себе. На лицарство, на наше Королівство. Бджіл не треба дусити, а дати їм зимою трохи медової сити, щоб не були голодні.А клятий Роман [2] їх подусив.І ти йому в тім помагав, думаєш, не знаю? Кажеш, є старший над тобою? Знаю я того старшого і його науку!
— Мусиш признати, що Він сильніший.
— Так, тепер його зверху. Але не забувай, воєводо, що то не Його світ. Не він його сотворив за шість день. Тому такі зайди, як ти, завжди служать дияволу.
— Ну-ну, не страш мене! Було й ваше зверху, коли бджоли повиростали на орлів. Ми — квити. Та недовго се було. Чи не про це розповідає Слуга з Добромиля?
— Може, й про се!
— А кому?
— Піди, взнаєш.
- І взнаю!
— Оце й буде моя відплата тобі, воєводо.
— Чого ж так пізно?
— Бо се залежить від Слуги з Добромиля.
— Де таке чувано, щоб від слуги щось залежало?! Якби ти мав добрі слуги, твоя голова не опинилася б у Дністрі.
— А пощо мені голова? — засміявся Купець. — Мій дух не потребує ні іжі, ні питва, а говорити може й без голови….
— Але хоче помсти!
— Не помсти — розплати. На тебе в твоєму кублі ніхто не нападе, а хоч би й напав, лишишся живий. Але у мене є Слуга з Добромиля, такий як і ти, син опира і відьми.І його ти боїшся…
— Я залюбки поміряюся з ним силою, якщо ти цього хочеш, — нібито байдуже відказав воєвода і помацав мішок під собою: А то направду сіль? Нині вона ніц не вартує.Не вдасться тобі нею нагодувати бджілок!
— Ну, се не проста сіль, воєводо! — погладив Купець з Добромиля міх. — Се та сіль, без якої чоловік втрачає розум, як от ти. Якби ти її всю поїв, то став би мудрим. Але за кривду спершу мусив би заплатити.І мені, й Купцю з Перемишля, котрий, як і Слуга з Добромиля, ніколи не втрачав пам’яті й розуму, бо їв мою сіль.Іди вже!
Він дмухнув на свічку і та згасла. Згасло щось і в голові у Воєводи. Він отямився на дивані в комендатурі.Над ним стояли два патрульні солдати, котрі знайшли капітана непритомного посеред вулиці.Прийшов лікар і дав йому укол. Наче крізь сон капітан чув щось про зависокий тиск і про можливий інсульт. Потім лікар зауважив, що хворий прийшов до тями, нахилився над ним і сказав:
— Вам нужно подлечиться, товарищ лейтенант! Лучше в больнице…
Лікар був зовсім молодий, після інституту.
— К черту, больницу! Я здоров.
Капітан відчув у собі силу і сів. Не вистачало, щоб його комісували, і він решту життя просидів у якійсь смердючій конторі.Краще вже здохнути від вражої кулі в цих клятих горах. Він нагадував бігуна, котрий біжить на безконечно довгу дистанцію і не може зупинитись, хоча й знає, що на фініші його чекає гірке розчарування.
— Оставьте меня в покое! — сказав він грубо.
Той пацан, лікар, боявся його, як вогню. А капітан хотів, щоб у ньому бачили захисника соціалістичної Вітчизни, героя, а не ката чи вбивцю. Згадав чомусь поле, де ще з осені лежали непоховані двісті бандерівців, точені і знищені його підрозділом, — остання велика жертва на вівтар війни. Спершу, що не день, ловили когось з родичів, котрі хотіли поховати своїх бандитів. Тепер вони вже в Сибіру, якщо не поздихали по дорозі.
Капітан вирішив залишитися тут на ніч. Якби він пішов далі, ніж встиг зайти, то штовхнувся б на мур костьолу, де в ніші скорцюбився жебрак, добре йому знайомий не лише з тюрми НКВС, а ще трохи далі, невидимий у тумані, ходив патруль, що вночі стріляв без попередження.
Капітан встав, щоб випити чаю, доки не вистиг, і з рукавів його гімнастерки почала сипатися сіль. Вона все сипалася і сипалася, біла виварена сіль із солеварні Купця з Добромиля.
Добромиль, 1581 рік
- Фортуна відвернулася від мене, — продовжив свою історію Слуга з Добромиля, — коли я, здавалось, мав уже чималий досвід і досить спокійне життя.І винен у цьому був Купець з Перемишля. Се було прикро, бо мій давній товариш не був ніколи надто амбітним: применшував свою славу, вважаючи усі блага, які діставалися йому, даром, а не заслугою. Він був більше слуга, ніж я, бо почесне звання Старшого не збаламутило йому голови, і Золоту Бджолу тримав він у руках, наче та щойно його вкусила. Однак не випускав, держав міцно.
Я не надто змінив свій спосіб життя. Зимував майже завжди в Добромилі, ні перед ким не криючись. Люди вмирали, на зміну їм приходили інші, тож ніхто не міг закинути мені, що я зажився на сьому світі.А ще з появою в Добромилі моравських орлів, Гербуртів, сюди наїхало чимало вірменів, прусів, угорців та євреїв, не кажучи вже про нарваних ляхів, котрі чулися в цьому краї ліпше, аніж галицький люд, що пустив коріння тут з прапрадіда. Додати ще сюди моровиці, сарану, неврожай, набіги татар — ні, про Слугу з Добромиля згадували, коли він був конче потрібний, а коли ні, тоді забували.
Сім’ї я не мав, бо пережив би і жону, і дітей, і внуків, а се було б, напевно, гірко. Я не смів пускати до свого серця відчаю. Купець з Перемишля був єдиною істотою, перед ким я міг не критися. Він же й беріг мене, ніколи не беручи з собою на небезпечні перемовини з Орденом Золотого Дракона, і тому я не знав багато чого. Місце слуги — за дверима панського покою. Однак, з поглядів, що кидали на мене лицарі Золотої Бджоли, я здогадувався, що мене берегли для битви, яка так ніколи й не відбулася.
- Із ким битва? — спитав Олексій Іванович.
— З тим невидимим ворогом, Ім’я якому Легіон, — незрозуміло пояснив Слуга. — Я звик бути насторожі, але не як воїн, не як тілоохоронець, а як страж при скарбі.Мене довго готували до цього: і люди з села, котрі не сміли полюбити чужої дитини, і Лука, котрий став моєю невільною жертвою, і Ворожбит…Вчили мене і раб Кирило, і князь Лев Данилович. Чия наука була суворіша, той вважався ліпшим навчителем. Усього, що я пережив, мені не розповісти, хоч пам’ятаю кожен свій крок, кожне слово…
Мати власний дім у Добромилі було моєю мрією. Спершу він був з гілляк на пожарищі, у якому згоріло тіло мого пана, Купця з Добромиля з усім нажитим добром. Потім були дерев’яні, невеликі будинки, які теж згоріли у вогні частих добромильських пожеж. Часом було, що я повертався з мандрів, і заставав обгорілі руїни. Але ніколи не ставив на них одразу нової будови, бо вона пропахла б димом. Врешті, я побудував собі кам’яний дім зі складом, де тримав сіль зі своєї частки, яку мав на солеварнях у Вишині і в Старій Солі. Цю сіль потім сплавляли по ріці, бо так виходило дешевше. Взагалі, основними торговими оборудками займався Купець з Перемишля, і я виконував його вказівки. Він мешкав у Перемишлі й ми листувались з ним, посилаючи гінців, проте не людей, бо ті завжди втрапляли в якусь халепу, а навчених для цього ворон. Я мав повідомляти купця про все незвичайне, і деякі мої звістки змушували його кидати затишний дім, чи навіть валку, і їхати до мене. Так, Купця з Перемишля вельми зацікавила звістка про те, що в Хирові блискавка розколола дуб, який ріс на покинутому поганському капищі, або про табір ромів, що прибув у Добромиль на осінні торги. Це не були ті роми, з якими мене пов’язували давні приятельські стосунки. Колись я зробив для них невеличку роботу і за це вони познайомили мене з рецептами деяких ліків. Роми деякий час підтримували Влада ІІІ, прозваного Цепеш, зі славного колись роду Басараба, проте після його ув’язнення і смерті впали в немилість як Ордена Золотого Дракона, так і молдовських господарів.
Однак для Купця з Перемишля ся звістка мала значення і він прибув до нашого містечка. Окрім поштових ворон між нами існував ще інший вид зв’язку: передача думок на відстань, але він потребував великої зосередженості.Так-от, одного весняного ранку прилетіла ворона з прив’язаним до лапки посланням від Купця з Перемишля. Той повідомив, що завтра з Перемишля привезуть сюди засудженого до страти на горло Мирона Многогрішного, колишнього ченця Лаврівського монастиря, і я маю з ним стрітись. Більш нічого він не написав, проте я зрозумів, що ченців карають на горло за святотатство, і що переписувачі книг, аби показати власну нікчемність перед сим благородним трудом, люблять називати себе грішниками й недостойними, нині більше за звичкою, ніж зі смирення. Ну, й Лаврів — у сьому місці надто багато було для мене зав’язано.
Не вагаючись, я взявся до справи, не відаючи куди вона мене запровадить, не здогадуючись навіть про її вислід для себе і не лише для себе. Забігаючи наперед, скажу, що різниця між словом мовленим і словом писаним — дуже велика. Останнє може розвалити найнадійніший мур, як колись сталося з Євангеліями, котрі намагались донести до цілого світу вчення Ісуса Христа. Пам’ятаєте, як я, ще хлопцем, тікаючи з Лаврова, стрів «добрих людей»? Як вони мені сподобалися своєю простотою і нелукавством. Кожен пастух має в собі щось від апостолів: дбає про свою отару й живе так, ніби на світі немає нічого, крім сонця у небі, а тому мирська суєта й пиха йому не властиві, адже він днює й ночує на полонині.У ті часи було в моді вчення аріан і мало воно щось і від духу добрих людей, і від інших вчень, значно складніших, проте доброго пана стріти було важко: шляхта жила за вовчими законами, а не Божими, і навіть не людськими, бо є серед них цілком справедливі.Шляхтич міг напасти на двір свого сусіда, побити челядь, пограбувати майно.І якщо потерпілий не завдавав зворотнього удару, його мали за ніщо. Він боявся суду свого стану більше, ніж Страшного Суду, і Бог здавався йому лихварем, від якого можна відкупитись молитвами і злотими. Втім, я не був шляхтичем. І не підставляв щоку під удар, бо хоч вважали мене блаженим, але багатим блаженним, й мене охороняла темна й загадкова слава мого пана, Купця з Добромиля. У монастирях тоді радо приймали купців, бо ті ніколи не вдавались до розбою, не грабували святі обителі, як це робила шляхта.
Ще перед зустріччю з тим нещасним писарем, я все обміркував, і вирішив не вдаватись до рішучих дій, щоб не привертати до себе уваги, бо хотів ще спокійно пожити в Добромилі.Тому спершу відвідав містечкового ката, Савку, котрий був опирем родимим, а тому сповняв свою нелегку службу без зайвих емоцій. Хата його стояла віддалік інших, бо так було заведено, майже під лісом. На подвір’ї підручний гостив сокиру, а кругом порпались жваві від весняного тепла кури. Савка, хоч і невисокий, зате м’язистий чолов’яга, вийшов мені назустріч і запровадив до чистої світлиці.
— Слухай, Саво, — мовив я йому просто, — є до тебе одна справа, і прийшов я сюди не з власної волі.
— Звісно, — кивнув Савка, — ніхто сюди ще з власної волі не приходив. Над кожним є хтось старший.
— А як Ім’я твого пана? — поцікавився я.
— Для того діла, що я роблю, як умію, є один пан. Закон, — відказав поважно Савка. — Ваша милість служить Купцеві з Добромиля. а я — слуга Закону. А отой, кого я маю завтра скарати на горло, очевидно, Слуга Божий, хоч його називають і єретиком.
— Значить, я вгадав…Немала, мабуть, його провина. Просив мене Купець з Перемишля стрітися із засудженим. Як можна се зробити тихо і пристійно? Що на се каже Закон?
— Тяжко відповісти. Були б ви, пане, священиком…Та біда в тому, що того чоловіка стережуть не лише ратні люди, а й духовні особи, два ченці з Лаврова. Не велено до нього нікого пускати.
— Мені треба.І Старшому треба. Хіба ти не знаєш, Савко, що звичай важніший за закон?
— Про який се звичай ваша милість мовить? — хитро примружився кат.
— Про ваш!
— Якби ви так не спішили, я б і до цього дійшов. Тільки щось не втямлю, чим може бути цікавий той ченчик. Він точно не опир.
— Наше діло маленьке, — відрізав я. — Як на своє ремесло, ти надто балакучий!
Отак я присадив його, і Савка, вбравшись у міщанську одіж, повів мене до міської темниці.
— Завтра тут буде більше люду. Значно більше, — зауважив кат.
— Еге ж, будеш хизуватися перед добромильськими молодицями!
Коло дверей стовбичило двоє вартових, а збоку на сонечку грілося двоє ченців, ні старих, ні молодих. Перебирали вервиці й спідлоба зиркали на перехожих.
— Можеш, іти, — сказав я Савці. — Завтра пришлю тобі вина.
Я знав, що той любить напиватися після екзекуції у себе вдома. А тоді підійшов до ченців і почав розпитувати, як там у Лаврові, чи живий ще брат Самуїл, чи помогло йому те зілля, що я надіслав зимою, почувши про його хворобу. А тоді, коли вони розговорились, перевів мову на Мирона, що тепер не видавалося вже їм дивним. Дуже швидко я відчув, що в тих людях немає злоби, бо вони такі самі слуги, як і я, а слуга зі слугою порозуміється швидше, ніж пан з паном. А більше нічого того дня я не хотів знати.
Я повернувся додому, бо чогось мені стало тоскно на душі.Йти такого світлого весняного дня до темниці й дивитися на чоловіка, приреченого на смерть, як на якого дикого звіра, — ні, для мене то було б занадто. Тим більше, коли є інший спосіб.
Я прийшов уночі, взявши з собою наїдків і пару пляшок доброго токаю. Пройти непомітним — для мене суща дрібниця. Мирон Многогрішний був прив’язаний за руки й ноги грубими ланцами і справляв таке прикре враження своїм становиськом, що я спитав його просто:
— Хочеш звідси вийти?
Але той не був опирем, а звичайним собі чоловіком, вкрай замученим і зломленим, і тому очі його дико зблиснули й він тричі перехрестився, а тоді сплюнув у мій бік. На се я відповів спокійно, ставлячи кошик на мерзенну долівку:
— Хрест мені не шкодить. Я — слуга не Антихриста, а Купця з Добромиля.
— То він послав тебе?
— Може, й він. То кажеш, не хочеш вийти?
— Ні, не хочу. Мені й так увесь світ — в’язниця, бо в нім править Антихрист.
— А от мені сей світ видається не таким поганим, — зауважив я. — Весна надворі.Скоро стане зовсім тепло. Давай, зніму з тебе ланци й повечеряємо разом. Христос теж не відмовлявся від їжі й вина…
— Добре, — раптом згодився Мирон, — чому б перед смертю не випити й закусити.