— Не мели дурниць, — м’яко сказав чоловік. — А ви, докторе, огляньте пораненого. Запали, Олю, ще одну свічку.
Олексій Іванович розгорнув дрантя й подивився спершу на рану, а тоді на обличчя пораненого. Зачепило легені, але не так, щоб викликати швидку смерть, і рана вже почала гноїтись. Хлопець, що отримав кулю в легені, розплющив очі, цілком свідомий того, що відбувається. Сильний, мабуть.
— Коли його поранили?
— Позавчора.
— Ага, то цей спектакль із закривавленою іконою — ваша робота? А не виглядає це на святотатство?
— Пусте! — махнув рукою пацієнт з четвертої палати. — Нам треба було відволікти увагу.І заодно дещо нагадати з того, що було десять років тому. Мене турбує куля в легенях. Її треба витягти.
— Мені потрібні інструменти.
— Вони вже тут. Я їх забрав з вашого кабінету.
Олексій Іванович аж розкрив рота від обурення. Потім спромігся на слово:
— Ну, знаєте, я ще не стрічав такого пройдисвіта! Ладен присягтися, що й ваша хвороба цілковита фальшивка.
— Ага.
— Треба його перенести на стіл, туди… — лікар не насмілився вимовити слово «морг».А тоді звернувся до дівчини: Це ваш чоловік?
— Так, це мій чоловік і моя дитина, — вона гойднула сповитком, який не випускала з рук. — Ми воюємо разом.
— З дитиною?!
— Василько вже звик.
— Знаєте, шановна, я був на війні цілих чотири роки, але не бачив, щоб немовлята воювали. Діти мають залишатися в тилу.
— Може, на вашій війні й був тил, але на нашій його немає!
Олексій Іванович зітхнув:
— Треба ноші, щоб його перенести. Там є в кутку.
Коли нарешті поранений опинився на столі, лікар помив руки і облив їх спиртом. До нього повернулося давно забуте відчуття того, що він потрібен і на своєму місці.Сказав тим обом:
— Хтось з вас буде мені асистувати. Швидко вирішуйте.
— Я, — сказав чоловік.
— Від цієї хвилини не задавати мені питань і робити все, що я вимагаю. Попереджаю, може трапитись усе, що завгодно.
— Якщо він помре, я вас уб’ю! — і жінка витягла з пелюшок пістолет.
— Сховай ту штуку, Олю! — гримнув на неї чоловік. — Йди з дитиною до комірки! Не переживайте, пане докторе, сюди ніхто не прийде. Усі сплять, як після купелі.
— А якщо хтось приїде?
— У такий дощ і туман жодна машина не виїде на гору. Дощ буде падати, скільки треба.
— Ви, що чарівник?
— Ні, я його слуга. Ну, а слуги повинні вміти все.
— Слуга? Що це може означати?
— Тільки те, що означає це слово. Ви хіба забули, що я казав вам коло вогню? Місцеві люди чули про Слугу з Добромиля, проте ніхто не знає його в обличчя. Бо у мене їх багато. Впізнають не по обличчі, а по вчинках, як казав мені колись один добрий чоловік.
Час зупинився для тих, хто зараз спав у психіатричному закладі. Щільна завіса дощу відділяла їх від Добромиля, а, отже, від решти світу. Працівники не змогли вийти на роботу, бо, як тільки ступали на дорогу, що вела до колишнього василіянського монастиря, їх охоплювало почуття страху, а відтак з’являвся вихор вітру й відпихав їх вниз, на стерню. Вертали назад у Діл, куди завжди могли вернутись.
Під оточеним муром костелом брів під дощем чоловік, що його давно не було видно: той жебрак, що перше сидів на базарі, повторюючи одне-єдине слово — «Саліна» Йшов помалу, видно, тіло його боліло, а одне око цілком заплило.
— Так-так, — промовляв він беззубим ротом, — Слуга з Добромиля… дуже добре!
Ніхто його не чув, а якби чув, то не кожний би зрозуміів, що до чого. Понаїжджало сюди повно чужих людей з великої України і навіть Росії, і селились у порожніх жидівських та польських кам’яницях, де пахло сльозами і кров’ю, і де було страшно їм жити.І хоч то теж були підневільні люди, однак, коли чоловік боїться, то помалу починає звіріти.
Нещасний каліка причвалав до костельної брами й запхався у нішу в мурі.Повернувся туди, звідки вийшов. Така його доля — бути жебраком при костелі панів Гербуртів: за них і після них. За що? За те, що колись показував пальцем на відьму, котру палили на вогні? Чи за те, що гострив сокиру для ката, що відрубав голову писареві Миронцю, єретику й святотатцю? А, може, за те й друге. Однак, звикся з тим і зараз чувся щасливим, повернувшись додому. Заснув так само солодко, як ті з монастиря, відпочиваючи від голоду, страху, горя і хвороби.
Старий лікар знову опинився серед своєї родини при суботній свічі, і їх було там семеро, стільки, скільки свічок у підсвічнику
Санітарам, Федю і Йосипу, снився однаковий сон, бо голови лежали близько одна від одної на столі: ніби вони малі хлопці й збирають гриби на подвір’ї замку Гербуртів.
Кухарка Ганна вибирала собі хустку на базарі й не могла ніяк вибрати між чорною в червоні ружі та червоною у чорні ружі. Але надійшов її чоловік і сказав:«Бери обидві, Ганусько, я заплачу.»
Тиміш рвав черешні й не міг наїстися, такі були солодкі.
Марії з села Вовчого снилося, що вона брала шлюб одразу з двома парубками: Грицем і Остапом.
Олена з Ляшків Мурованих пекла уві сні паски, такі великі, що розбирали задля цього піч.
Данило з Лаврова бачив себе дванадцятилітнім хлопцем, що купався в Лінинці й довкола нього плавали срібні пструги і співали як птахи…
У інших снах збирали горіхи у верхньому монастирському саду, доїли корову, стригли овець і пекли бульбу на пастівнику, ходили до церкви і складали сіно в копиці…
Снилося їм те, що кожен собі бажав. Але нікому не приснився Слуга з Добромиля, який того дня почав розповідати головному лікареві свою історію…
Слуга з Добромиля, ще 1949 рік
- Той хлопець, — неквапно почав чоловік, що називав себе Слуга з Добромиля, — якби ви знали, пане докторе, скільки він мені коштує! Я ще не бачив такого непослуха, як Ілько.І все через кохання. Я се можу зрозуміти, бо сам колись…Батьки віддали його до монастиря, хоча туди не можна віддавати меланхоліків. Але, можливо, він прожив би гарне спокійне життя, знайшов собі безпечніший інший об’єкт одержимості. Втім, батько й мати мені байдужі. Я все зробив, щоб порятувати Ілька від смерті у 1939 році.Він перетнув би границю й опинився у Європі.Там теж була війна, але це не йшло в жодне порівняння з тим, що почало діятися з приходом совітів. Він мав аж три козирі: не був циганом, не був євреєм і не був комуністом. Тому нічого аж такого йому не загрожувало, але хлопчина умудрився залишитися у Бескидах і стати в даному історичному контексті ізгоєм. Та хоч би він став навіть катом, я б дбав за нього. Мусите зрозуміти мене, пане докторе: тільки той слуга, що сам обирає свого пана, може принести і йому, і собі користь.
— Яка нісенітниця! — буркнув Олексій Іванович. — Тепер немає ні панів, ні слуг. У нас усі рівні, принаймні, в цій країні.
— Еге ж, — ущипливо сказав співбесідник., - «Кто бил нікем, тот станєт всєм»..Я не є прихильником вашої жалюгідної комуністичної ідеології і ніколи не загравав з дияволом. Тому для мене шо Гітлер, що Сталін, як кажуть у нас в Добромилі, пара кальошів. Не хочу марно витрачати часу на дискусії, тільки скажу, що так знущалися над людьми лише в часи Інквізиції, тільки в значно менших розмірах.
— Скільки у нас часу? — якомога спокійніше спитав лікар.
— До ранку. Доки наш поранений не піддужчає і не подасться знову воювати. А інші нехай виспляться. Уві сні не чуєш ні голоду, ні жалю. Ви щось маєте проти?
— Хоч один раз спитали мою думку. Дякую, нехай буде так. Тільки мені цікаво, як вам вдалося приспати всіх тих людей. Масовий гіпноз?
Слуга з Добромиля засміявся дзвінким дитячим сміхом:
— Це лише колискова. Правда, я через неї мав чимало клопотів, але на разі то був для нас з вами єдиний спосіб розв’язати собі руки. Але облишмо це. Отже, Ілько, послушник Лаврівського монастиря, зустрів у Бескидах дівчину, закохався і став повстанцем, обравши найризикованій варіант з усіх можливих. Я не міг би, навіть, якби хотів, перешкодити коханню, та й це привело б до фатальних наслідків. Любов схожа на релігію: за відступництво від неї карають небеса. Ви самі бачили цю дівчину: вона одержима. Таких жінок раніше я стрічав більше, але зараз вони — рідкість. Взагалі, світ підупав, здрібнів. Ці люди в лісі- останні його герої.Чому?
Скажіть мені, пане докторе!
— Відчепіться від мене. Ви самі знаєте відповідь.
— Страх. Страх втратити не життя, а посаду, роботу, легальне становище в житті.Він береться з відсутності віри, яка робить людину сильною і видющою. Але без надії віра — ніщо. Ось ця сімейка, що знайшла притулок у підземеллі, відкинула надію. Я й хотів би знайти їм місце в тому світі, але їм потрібна смерть. У них є все: віра, любов, сила. Але немає надії.
— Але ж дитина? Якщо ви не можете врятувати цих двох, то врятуйте хоча б дитину!
— Навіщо? — здивувався чоловік. — Яке я маю право на чужу дитину? Їм без неї буде сумно на тому світі.А що її чекає тут? Я знаю, що таке сирітство. У них не можна відбирати дитини. Нехай сидить з ними в криївці і вчиться мовчати, щоб не стати причиною смерті власних батьків, як я став причиною смерті своєї матері.І тепер за це несу вічну покуту.
— Дитина не повинна відповідати за вчинки батьків.
— Та що ви кажете? Я чув, що багато хто з дітей відрікається від батьків, аби не стати дітьми репресованих. Чи ви хочете, шоб цей маленький хлопчик відрікся колись від батьків-повстанців? Це — непрощенний гріх. Краще послухайте історію мого життя. Може, вам здасться, що я ваш сон, але обіцяю: ви його не забудете.
Слуга з Добромиля. Близько 1287 року
- Як вдалось мені довідатись, родом я був десь з Трансільванії, з тих країв, що їх вважать одним з осередків вампірів, хоча, як на мене, їх ніде не бракувало. Матір я свою майже не пам’ятаю. Вона народила мене, будучи вже три роки вдовою, що погано вплинуло на її репутацію. Якби я не з’явився на світ, вона прожила б довге спокійне життя. У ті часи бастарди відповідали за гріхи своїх батьків, ніщо не могло зняти з них цього ганебного тавра. Однак я не був незаконнонародженим. Я був сином померлого батька, з яким моя мати перебувала у шлюбі, тобто сином мерця. Навіть тоді у це повірили далеко не всі, і краще б не повірив ніхто. Очевидно, на мою матір чинили тиск родичі, бо вона була досить заможною вдовою у невеликому гірському селі.Коли я народився, священик відмовився мене хрестити, доки мати не прийде до нього на сповідь. Вона прийшла і заявила, що її покійний чоловік усі ці три роки приходив до неї, і дитина є наслідком цих стосунків. Уявіть собі, як шокувала ця заява священика і він, не тільки вдруге відмовився мене охрестити, а й заборонив моїй матері приходити до церкви, доки вона не зречеться цієї несусвітньої брехні.Таємниця сповіді не була дотримана і тепер моя мати опинилась в ізоляції.Вона не переступала порогу церкви, не виходила на вулицю, а слуги почали поводитися непоштиво. Таким чином господарство занепало, родичі зазіхали на добро немудрої вдови. Я намагаюсь реконструювати цю історію, бо сам не міг нічого пам’ятати. Поступово вона стала набирати ознак містики, оскільки односельцям не подобалась ця жінка, котра жила поза громадою і все ще мала чималі статки.Її згубила чужа заздрість. Чому вона не переїхала куди-інде, не знаю. Мабуть, це важко було зробити навіть з її грошима в досить безлюдній місцевості.
Залагодити цю справу на стадії містики було значно важче. Я переконаний, що мій батько був обдаований надприродною силою і зміг поділитися нею з матір’ю. Мені здається, що вони дуже любили одне одного, і навіть смерть не могла їх розлучити. Проте, щось трапилося, і батько після мого народження перестав приходити до неї, можливо, його місія була закінчена, коли він дав мені життя. Моя мати стала зовсім беззахисною, і довкола неї почало звужуватися невидиме кільце загрози. Вона далі наполягала на тому, що покійний чоловік, і тільки він, володів її тілом. А далі перейшла від захисту до помсти. Принаймні, всі її найбільші кривдники були покарані.
Священик, котрий порушив таємницю сповіді й відмовив у хрещенні, впав посеред церкви мертвий, наче був задушений невидимою рукою. Один чоловік раптово осліп. Сусідка, що плювала услід моїй матері, заснула й не прокинулась. У іншого сусіда дочка вмерла у ніч перед весіллям. Я вже сказав, що то були недоброзичливці нашої родини. Але річ у тім, що ціле село тепер складалося з таких недоброзичливців, і тому ніхто не почував себе у безпеці. Село охопила паніка. До матері послали делегацію, вимагаючи пояснень. Зауважте, ніхто не розкаявся, не просив пробачення… Знайшлися свідки, які стверджували, що вона перекидається на вовчицю, уночі блукає у горах, або пересиджує на цвинтарі.Отже, з моєї матері зробили відьму. Гадаю, що вона дійсно була нею, але не практикувала і не робила нікому відповідних послуг.
Делегація прийшла до моєї матері з наміром задати одне питання: чи знає вона, чому так нагло померли всі ці порядні люди, але, гадаю, вона не пустила їх до хати. Тоді вони, як то кажуть, умили руки, й здійснили давній ритуал пошуків того, хто спричинив смерть тим людям
Наступного дня, чи, може, через кілька днів, як я припускаю, ціла громада зібралася на сільському цвинтарі. Привели молодого коня, який ще не покривав кобили, посадили на нього хлопчика, котрий не встиг пізнати плотського гріха, й пустили поміж могил так, щоб кінь змушений був через них переступати. Вони вірили, що кінь не зможе переступити через могилу носферату. Так називали в моїх краях живих мерців, опирів.І як можна здогадатися, це трапилось на могилі мого батька. Коли мати почула про це, вона прибігла на цвинтар, намагаючись перешкодити оскверненню могили чоловіка. Та було вже пізно. Тіло мого батька викопали і, виявилось, що навіть через три роки по смерті його не торкнувся тлін…
— Хіба це можливо? — здивувався Олексій Іванович.
— Пане докторе, ви повірили, що на якийсь час лікарня стала неприступною навіть для тих, хто гірший за Інквізицію, а піддаєте сумніву те, що нібито сталось сімсот років тому. Я теж цього не бачив, однак чому після так званої ексгумації, серце небіжчика проткнули дубовим кілком, відрізали голову, а потім спалили на вогні з тернового та шипшинового гілля? Таке робили по всій Європі, коли виникала підозра, що опирі наслали моровицю або у якомусь населеному пункті часто вмирали люди загадковою смертю. Моя мати могла бачити цей ритуал раніше і навіть почувати полегшення від того, що зло знищене. Знову ж таки, вона могла просто взяти мене і втекти, бо спаленням одного опира справа не закінчується. Цей дикунський ритуал перетворює мирних християн на стадо, кероване інстинктом руйнування.
Розум бідолашної матері помутнів і серце сповнилось ненавистю. Ви знаєте, що робить жінку Великою відьмою, а чоловіка — Великим ворожбитом? Гнів через кривду, заподіяну їм безневинно. Це — наче полум’я пожежі, яке зжирає спочатку солому, потім хмиз, а потім найгрубше дерево, а, буває, від нестерпного жару тріскає навіть каміння.
Не минуло й трьох днів, як вмер той чоловік, котрий відтинав голову моєму батькові. Дістав гарячку й помер. Потім у тієї жінки, яка найбільше підбурювала людей, відняло руки, ноги і мову. Люди дійшли до висновку, ніби ті, хто помер раніше, самі стали носферату. Вони повикопували ще зовсім свіжі трупи, повідтинали їм голови і спалили… Надто багато диму підносилось тоді над селом, чорного, масного і смердючого. Він проникав до хати і люди впадали в якесь тупе оціпеніння, що не віщує нічого доброго. Через потривожені могили почалась моровиця. Моя мати не витримала того напруження, у якому жила вже два роки, і вийшла з дому. Мене вона покинула на паперті церкви, у якій не правилося, бо не було священика, а сама вийшла на роздоріжжя й почала співати й танцювати. Я ще тоді не ходив, тільки повзав, і звалився у кущі,де й заснув.
Слухаючи страшні слова матері, її прокльони і сміх, люди розгубились і поїхали до сусіднього села, де був священик, щоб спитати у нього поради у такій непростій справі. Жодна з жінок у селі не зачала від мерця. Священик сказав, що в мою матір вселився дуже сильний злий дух і вигнати його він не зуміє. Нехай це зробить вогонь. Він порядив їм обвести місце для кострища дев’ятьма колами з крейди, розведеної свяченою водою, щоб диявол, виходячи з тіла нещасної, не перейшов до когось з вірних. Але сам не прийшов через моровицю. Його спитали, що робити зі мною. Священик подумав, а тоді сказав, що у тих краях, звідки він родом, сина носферату і відьми називають дхампіром. Такі діти мають великий хист до розпізнавання опирів і вбивають їх звичайною зброєю. Тому я можу прислужитися громаді. Нехай мене віддадуть на виховання побожним людям в якесь чуже село. Або продадуть за великі гроші воєводі чи навіть самому Господарю.