— Самборський?
— Так.
Ми з Тарасом переглянулися.
— Будемо цінувати його скромність, — сказав я хлопцеві.
— Ой, посміюсь з нього, як повернемось до Іркутська, — заляскав долонями Тарас.
Коли інженер повернувся, ми нічого йому не сказали.
В цей час до нас під’їхала електродрезина. Нарешті шофер пробрався сюди.
Була вже перша година ночі. Щойно стала до роботи нова зміна робітників, і наш чичероне[15] правильно зауважив, що вже час їхати спати.
Тарас пропонував ночувати в підземеллі, але Самборський не погоджувався, посилаючись на те, що тут немає тих вигід і комфорту, якими він хотів нас забезпечити на поверхні, в шахтарському будинку.
Назад їхали ще швидше, бо дрезина стала на рейки і котилася слідом за довгим поїздом з породою, що мчав із швидкістю не менш як сімдесят кілометрів на годину. Вітер обвівав нам обличчя, чорні тіні вагончиків бігли попереду. Скеляста стеля, мов прірва, перевернута догори дном, нависала над нами. З гуркотом і брязкотом проносились зустрічні поїзди порожніх вагонеток. З’являлись і враз зникали глибокі темні вибої у стінах тунелю, здаючись шляхами в таємниче підземне царство.
Тарас стомився, його голова сповзла мені на плече, і, коли дрезина зупинилась біля підіймальної кліті, хлопчина вже міцно спав.
— А знаєте, що Макаренко його забрати хоче від Аркадія Михайловича до себе на цю зиму? — сказав я Самборському. — Жалівся мені старий. Не хоче відпускати Тараса. А хлопець, здається, згоден.
— Ну? — незадоволено промовив інженер. — Цього не слід робити. Ви підтримуйте Аркадія Михайловича й допоможіть умовити Тараса.
— Ви проти? Чому?
— Я думаю, що скоро й Макаренко відмовиться. Йому буде не до цього.
— А що?
— У нього будуть великі неприємності.
— Що ж таке?
— От почуєте. Наробив він дурниць, а може, й гірше. Та незабаром самі довідаєтесь. Я поки що нічого не казатиму.
Видно, Самборський був незадоволений, що й це сказав, але з його характером тримати щось в секреті було важко, бо він таки любив поговорити.
Ми ледве розбудили Тараса, але, опинившись на поверхні, він тримався бадьоро і з великим апетитом повечеряв. Ще й насмішив мене, бо, п’ючи чай, почав приставати до Самборського з запитаннями.
— Чого ви нічого не придумаєте?
— Тобто?
— Ну, от машину яку-небудь.
— Яку машину?
— От таку, як літостат, скажімо… наприклад, С-16 або С-20. Знаю я хіба, як воно там зветься.
Інженер стрепенувся, хотів щось відповісти, але тільки підозріло глянув на мене, покрутив головою і все ж не сказав, що конструктор літостата він.
Тарасові це дуже подобалось, і щоразу, коли Самборський не дивився на нього, він лукаво мені підморгував.
Коли йшли спати, до мене звернувся черговий по Будинку шахтаря:
— Товаришу, вас розшукував наш палеонтолог.[16] Просив, щоб ви завтра вранці нікуди не тікали, він буде у вас.
— А він уже приїхав? — спитав Самборський.
— Зараз же після того, як ви спустились в шахту.
— Хто це? — спитав я.
— Ваш старий знайомий, Догадов. Знаєте?
— Аякже. Тільки чого це він палеонтолог?
— Почав працювати з Макухою. Пригадуєте географа Макуху? Так той географ завідує у нас картографічним управлінням і, мабуть, має багатопільного часу, бо займається чим завгодно, в тому числі й палеонтологією. Догадов, як виявляється, спеціаліст у цій справі. Ентузіаст страшенний.
Мені було приємно почути про старого знайомого. І я сказав, що завтра вранці нікуди не втечу, чекатиму на нього.
Хвилин через двадцять я вже спав і бачив уві сні чудернацькі машини, що продиралися до центра землі.
СТАРИЙ ПРИЯТЕЛЬ
Він розбудив мене спозаранку, міцно обняв і багато шумів. Виглядав тим. самим Догадовим, що й колись, лише змінив краги на чоботи і носив окуляри. У нього було мільйон і одне запитання. Він мусив розповісти мені десять тисяч історій, що мали зацікавити журналіста.
— Тихше, — попросив я його. — Не розбудіть Тараса і Самборського.
— Пробачте, пробачте. Тільки ж, друже, я мушу через дві години вирушати на Схід, на Забайкалля. Там, в районі шахти 925, на великій глибині знайдено кістки допотопних тварин. Виняткова знахідка! Ви розумієте, що всі світові вчені оближуться, коли дізнаються.
— Я ніколи не підозрював, що ви маєте нахил до такої сухої науки.
— Ну й сказали…
— Тс-с… Тихше. Ходімо звідси.
— Ходімо, ходімо, — враз погодився він і тихенько, навшпиньках підійшов до дверей.
Захопивши свій одяг, я рушив за ним, вирішивши одягтися в коридорі.
Ми вийшли на вулицю, пройшли до їдальні, що в цей час була майже порожня, і, зайнявши з найдальшому кутку столик, попросили дати сніданок.
Я засипав Догадова запитаннями. Знаючи його страшенну цікавість до всього, був певен, що він знав тут більше за всіх. І справді, палеонтолог коротко, але докладно розповів про такі новини, про які ніхто з моїх друзів і знайомих досі нічого не говорив.
— Півредакції працює на будівництві, — повідомляв він. — Розумієте, що за веселі зустрічі на кожному кроці!
— Відкіля ви зараз?
— З чергової командировки по останки диплодока і цератозавра. Тепер, мабуть, на місяць в Забайкалля. Туди, певно, зі столиці хтось із спеціалістів приїде. Одне слово, я мисливець за допотопними тваринами. Ха-ха-ха! Але це дуже інтересно.
— Які основні тут зараз новини?
— А ви ще не знаєте? Гм… Будівництво розгорнулося з величезних масштабах, але боюсь, що з’їдять душу будівництва.
— Тобто? Неприємності у Саклатвали?
— Ні… Хіба Саклатвала душа будівництва? Всю справу веде Макаренко. Це виняткових здібностей людина. Але, як кожний геній, перебуває під ударами лютих заздрощів тих, хто його оточує. Про нього розпускають неймовірні плітки… Днями відбудеться засідання Наукової ради при начальникові будівництва. Там інженери збираються дати йому бій. Засідання вже мало відбутися, але Саклатвала відклав. Академік начебто вагається і не знає, чию сторону підтримати.
— Хто ж підтримує Макаренка?
— Трудно сказати. У робітників він користується симпатіями. У більшості інженерів до цього часу теж. Але… поговір. Велика сила поговір.
— А ви вважаєте, що Макаренко бездоганний?
— А хто розробив проект? Хто вигадав літостат? За чиїми вказівками сконструював його Самборський?.. А Самборський перший атакує Макаренка. Пригадуєте, як колись цеп інженер-енергетик афішував свою дружбу з Макаренком і все підкреслював: “Мій кращий друг”. Макаренка обвинувачують з зайвих витратах і гальмуванні темпів будівництва. Ви знаєте, колись архітектори поспішали і економили… Кінчалося це тим, що будинки, споруджені ними, або самі завалювалися, або їх вітер валив.
Мій приятель так пристрасно захищав Макаренка, що мене це вразило. Я вперше чув такий виступ. Навіть такі люди, як професор Довгалюк і підполковник Шелемеха, що, безперечно, ставилися з симпатією до Ярослава, майже нічого не могли сказати в розмові зі мною на захист останнього.
— Ви просто захоплені цим інженером, — сказав я.
— Авжеж. Мені здається, що в нього якась особиста трагедія, і це штовхає його на трохи дивне ставлення до людей.
Зауваження Догадова безперечно свідчило про його спостережливість.
— Ну, яка там трагедія, — сказав я недбало.
Він пильно подивився на мене і, повертівши в руках ніж, тихо промовив:
— Пробачте, ви, може, не знаєте, але кажуть про якусь історію між ним і Лідою Шелемехою.
— Хто каже?
— Хто? Є такі.
— По-моєму, ви теж захоплюєтесь плітками.
— Ви певні?
І він подивився на мене так, що я відчув, як запалали мої вуха. Чортзна-що, дожив до таких років і не навчився як слід брехати та критися.
— Ну, а хто може підтримати Макаренка?
— Мені особисто відома лише одна людина. На Забайкаллі працює інженер Кротов.
— Кротов? Хто він такий?
— Інженер-пневматик. Керує там організацією вентиляційної системи.
— Стривайте, стривайте… Кремезний такий дядько, з великим лобом?
— Так… Це його ознака. Ви знаєте його?
— Він у мене за кордоном був. Двічі приїздив.
Про Кротова я міг сказати дещо. Але втримав язика за зубами. Цей самий Кротов мало не став свідком моєї розмови з тим, кому довелося надавати ляпасів. Він зайшов у кімнату одразу ж після цього. Той випадок і примусив мене найбільше запам’ятати мовчазного інженера.
— Що ж говорить Кротов?
— Дуже докладно обґрунтовує проект і всі технічні заходи Макаренка.
— Цікаво було б почути…
— А ви приїжджайте туди… Там же найглибша шахта на тунелі. Більше ніж півтора кілометра глибини. її пробили як дослідну. А я там буду кісточки збирати. Обов’язково приїжджайте.
— Постараюсь. Ви ж знаєте, я знов працюю спецкором “Зорі”?
— Кращого й не можна бажати, хоча ви віддаляєтесь від будівництва.
— Поки що всі доручення, одержані мною, стосуються тунелю.
Ми засиділися в їдальні, бо в кожного знайшлося що розповідати один одному. Догадов розпитував не лише про закордон, він дуже цікавився моїм першим враженням після приїзду на Батьківщину, хотів дізнатися, як я знайшов старих знайомих, і знов, як колись, просив познайомити з Лідою, признавшись, що вона йому дуже подобається. Розповідав мені нові факти про тутешнє життя і кілька разів іронічно обмовився про Самборського.
В цей час в їдальню зайшли Самборський і Тарас. Вони розшукували мене. Догадов поздоровкався з ними й заявив, що йому пора їхати на аеродром, а прощаючись, спитав:
— Чули новину, що в Іркутськ прилетів літак, а по дорозі з нього пасажири випали?
— Це новина про позаторішній сніг, — іронічно відповів Самборський. — Ви чогось новішого не привезли?
— На жаль.
Догадов пішов, узявши з мене слово, що приїду до нього на Забайкалля.
— Не люблю я цього типа, — заявиз Самборський, коли палеонтолог зник.
— Чому?
— Не знаю. Мабуть, тому, що він до мене теж симпатій особливих не виявляє.
— А ви завжди на це орієнтуєтесь?
— Ні, — розсміявся інженер. — А чого ти, Тарасе, задумався? — обернувся він до хлопчика, що справді сидів замислившись.
— Ви знаєте, — відповів той, — я десь уже бачив і чув цього товариша. Тільки ніяк не можу пригадати, де й коли саме.
— Мабуть, після того як видужував, коли жив у Аркадія Михайловича і навідувався до Антона Павловича. Це ж колишній співробітник “Зорі”.
— Ага… Ну, то, мабуть, там.
Після сніданку ми виїхали до Іркутська.
НАРАДУ ВІДКЛАДЕНО
До Іркутська ми повернулись дуже швидко. Самборський і я поспішали. У нього були невідкладні справи в управлінні, а я хотів провести Станіслава Шелемеху, що того дня виїздив на захід. Підполковник і його дружина летіли літаком, хоча Ніна Володимирівна не дуже полюбляла повітряний транспорт. Вона умовляла чоловіка їхати поїздом, але той рішуче відмовився, заявивши, що до цього його може примусити лише погана погода. А погода в ті дні стояла винятково хороша. Могутній антициклон[17] захопивши весь Західний Сибір і східну половину Європи, за передбаченнями метеорологів, обіцяв триматися два-три тижні.
Самборський зійшов біля управління, а ми з Тарасом поїхали в готель. Коли наша машина підкотила до “Витязя Іркуте”, Станіслав у супроводі дружини та сестри вже виходив на вулицю, щоб їхати на аеродром. Ми зраділи, що встигли зустрітися, і я вирішив провести їх. Тарас, попрощавшись, пішоз у готель, а Станіслав сів у моє авто, і ми поїхали слідом за машиною, в якій сиділи Ніна Володимирівна та Ліда.
Мені було приємно побути хоча б хвилин десять чи п’ятнадцять в товаристві Станіслава сам на сам перед розставанням. Правда, і я збирався не пізніше як за місяць-півтора поїхати до Москви, але могло трапитися по-різному.
— Слухай, у мене до тебе прохання, — звернувся Станіслав.
— Заздалегідь обіцяю його виконати.
— Тут залишається Ліда. Залишається невідомо на скільки, бо Саклатвала, здається, викликає до себе половину співробітників лабораторії металів. Ти житимеш у готелі по сусідству. Так ось два доручення. Регулярно пиши мені про неї, бо похоже, ніби хвороба її почала прогресувати. Друге — активно втручайся, коли помітиш, що вона багато працює. їй перевтомлюватися не можна.
— Охоче беру на себе ці обов’язки. Правда, будуть дні, коли я виїжджатиму… Але я постараюсь ненадовго.
— Куди ти збираєшся?
— На Забайкалля, хочу оглянути найглибшу шахту.
— Дев’ятсот двадцять п’яту? Так Ліда теж там буде. В тому місці під землею якийсь завод будуватимуть, бо там знайшли величезну кількість сировини для нового сплава.
— От і гаразд.
Ми вже проїхали півдороги до аеродрому, і я поспішив звернутися до Шелемехи з новим запитанням:
— Станіславе, я хотів би знати твою думку про Ярослава Макаренка.
— Чому це тебе цікавить? — спитав льотчик, допитливо глянувши на мене.
— Бачиш, перед від’їздом за кордон я дуже шанував його. За кордоном і тут я почув багато негативного про Макаренка. Майже ніхто не говорить про нього добре. І… здається, цих розмов стає все більше й більше.
— А ти коли почуєш такі розмови, то обривай їх, щоб нікому не було охоти на цю тему говорити, — різко відповів Станіслав.
— Пробач, ти хочеш те саме зробити?
Станіслав крутнув носом, подивився на стелю машини, а потім відповів рівнішим тоном:
— Коли послухаєш інженерів, а тим більше не інженерів, що хворіють на заздрощі, то виходить, що Ярослав Макаренко — справжній злочинець. Ну, а коли послухаєш самого Ярослава або Саклатвалу, то будеш протилежної думки. Я сам, на жаль, не інженер і, крім того, не мастак сперечатися.
Він помовчаз. На докладну розмову вже не було часу, бо під’їздили до аеропорту.
— А щодо пліток про ресторан в Москві… ти, мабуть, чув… — пильно дивлячись на мене, сказав Станіслав.
Я підтверджуючи кивнув головою.
— Так це дурниці. Всі мають право бувати в ресторанах, а Макаренко, бач, мусить жити аскетом. Спеціально для їхньої радості. Одного разу в Москві я сам затяг його до ресторану. Заздрощі — велика сила, але з’їсти Макаренка їм не вдасться. Так і знай.
Машина зупинилась. Біля дверцят нашого авто стояли Ніна Володимирівна і Ліда. За двадцять хвилин наші мандрівники вже сиділи у літаку, а пілот востаннє перевіряв мотор.
— Будете їхати в Москву, — кричала на прощання Ніна Володимирівна, — захопіть омулів і харіусів. Без риби до нас не з’являйтесь.
— Жду! — гукнув Станіслав, пересилюючи рокіт мотора.
Він намагався ще щось прокричати, але пілот дав газ, і гуркіт покрив усі звуки. Літак рушив з місця, покотивши на старт.
Через півтори-дві хвилини машина знялася в повітря і, швидко набираючи висоту, запалала на сонці своїми блискучими частинами. Ми стежили, як вона підіймалась все вище і вище і, нарешті, взяла курс на захід, зникаючи в синіх просторах літнього дня.
Я взяв Ліду під руку, і ми повільно пішли до автомобіля.
— Вам у готель? — спитала дівчина.
— Так. А вам?
— В управління.
— Станіслав доручив мені доглядати за вами.
— Дякую. Але це може призвести до того, що я вас уникатиму. Досить з мене такої няньки, як сам Станіслав. А незабаром ще одна тут з’явиться.
— Хто?
— Юрко збирається приїхати.
Я хотів спитати її про Ярослава, але після згадки про Барабаша не наважився цього зробити. Та вона сама почала розмову про Макаренка.
— Ви не знаєте, коли повертається Ярослав?
— Ні. Останню добу я провів із Самборським на його будівництві. Тепер заїду разом з вами в управління і там довідаємося.
— Ви знаєте, що днями я залишаю Іркутськ?
— Чув… теж від Станіслава. Виявляється, ви їдете туди, куди я дістав запрошення від людини, що мріє про знайомство з вами.