— Хто? Кого?
— Це був слідчий, що колись до мене в лікарню приїздив, один раз був з вами, а то сам одвідував. Пригадуєте?
— Томазян?
— Він самий.
— Не бачив. Ви не бачили? — звернувся професор до мене.
Я мовчки похитав головою.
— Хотілося б з ним зустрітися. Але ми не маємо часу. Коли повернемось до Іркутська, тоді пошукаємо його. Симпатична людина.
Повернувшись до себе в номер, я подумав, що мені цікаво було б зараз зустрітися з Томазяном. Значить, він уже повернувся. Але слідчий просив без потреби його не турбувати, щоб не афішувати наше близьке знайомство.
Я почув в сусідній кімнаті кроки Ліди. Треба було б розповісти їй про мою розмову з Макаренком. Постукав і зайшов до неї. Вона стояла перед розкритим чемоданом.
— Ви куди збираєтесь? — спитав я.
— На дев’ятсот двадцять п’яту шахту.
— Сьогодні?
— Не пізніше завтрашнього ранку.
— АркадІй Михайлович і Тарас сьогодні туди вилітають.
Вона запитливо, нічого не кажучи, подивилась на мене.
— Я бачив його.
— Ну?
— Це сталося випадково. Він не виходив з кабінету Саклатвали. Академік не випускав його і на хвилину, — вигадував я, аби чимось виправдати і свою невдачу і поведінку Ярослава. — Мені ледве вдалося перекинутися з ним кількома словами. Після сесії Наукової ради він зараз же поїде на ту ж шахту.
— Дякую, — сухо сказала Ліда.
Вона похмурніла і стала енергійніше запаковувати речі до чемодана.
— Лідіє Дмитрівно, не сприймайте це так близько до серця.
Дівчина подивилася на мене повними сліз очима.
— Хай приїздить, коли він ще зможе це зробити після засідання Ради.
— Що означають ваші слова “ще зможе”? Чому такий зловісний тон?
— Хіба ви не чули, що група інженерів подала заяву з вимогою притягти Ярослава до відповідальності за злочинне керування будівництвом?
— Уже? Але Саклатвала його захищає. І власне, при чому ж тут Ярослав? Керує ж Саклатвала.
— На Саклатвалу дивляться, як на оригінального діда, вже нездатного критично оцінювати події. Він може служити лише для представництва.
— І ви, що близько зустрічаєтесь з таким видатним ученим, згодні з цим формулюванням?
— Я — ні. Але… я нічого не знаю. Я нічого зробити не можу і сьогодні їду. До побачення!
Я чемно уклонився і повернувся до себе.
Томазян помовчав трохи, ніби збираючись з думками.
— Треба було б встановити їх смерть і розшукати той мішок з поштою, — сказав він далі. — За моїм дорученням досвідчені агенти не припиняли розшуків, уперто обстежували кожний квадратний кілометр тайги, розпитували тамтешніх мешканців. Я сам виїхав туди, як тільки одержав відомості, що першого червня двоє шукачів золота бачили, як з літака, пролітаючого над тайгою, стрибнув парашутист. Один розповідав, що парашутист спускався з якимсь вантажем, а другий запевняв, ніби бачив під одним парашутом двох людей. Обидва золотошукачі (вони спостерігали кожний окремо) думали, що з літаком трапилось нещастя, і сподівались — от-от машина впаде. Але літак промчав далі і зник за лісом. Зважаючи на те, золотошукачі не розшукували парашутиста. Обидва гадали, що стрибок той зроблено із спеціальним завданням і парашутист не потребує допомоги… Дізнавшись про цю новину, я, звичайно, розпорядився обслідувати місцевість, над якою бачили парашутиста. Другого дня серед густого чагарника, що ріс над вузенькою річкою, знайшли недбало згорнутий парашут. У тому місці я був. Огляд переконав мене, що парашутист спеціально вибрав ту місцину для спуску. Це невеличкий майданчик, придатний навіть для посадки невеликого літака. Ні сліду людей, ні мішка з поштою ми не знайшли.
Томазян замовк.
Його розповідь надзвичайно зацікавила мене. Що за дивна історія?
— Який той парашут? — спитав я.
— Звичайний. А ви розумієтесь на парашутах?
— Доводилось стрибати…
— Парашут шовковий, п’ятдесят чотири квадратних метри, учбовий….
— І ніяких там познак?
— Є номер. Р-002561.
— А по номеру нічого не можна встановити?
— Лише те, що він випущений фабрикою три роки тому.
— Що ж ви з приводу цього думаєте?
— Мені ясно, що принаймні один з двох пасажирів лишився живий. Його треба будь-що знайти.
— Як?
— Будемо шукати скрізь: і в тайзі, і поза тайгою. Тепер я одчув виразну небезпеку, що нависла над
моїми друзями і над будівництвом Глибинного шляху. Чиясь рука намагалась вирвати секрети, що належали державі. Чи не та сама рука дбає про зрив велетенського будівництва?
— Не знаю, чи знайдуть його в тайзі, — говорив далі Томазян. — Та думаю, що московська пошта і кореспонденція на ім’я Лідії Дмитрівни Шелемехи не цілком задовольнить цього енергійного парашутиста або тих, хто з ним спільно працює. Отже, треба стежити за тими, хто крутитиметься коло цієї дівчини та її товаришів. Пайрекс-алюміній — це річ, про яку мріють за кордоном. Мріють там також про рисунки літостатів. Тому за оточенням Самборського так само треба стежити.
— А кому ж все-таки належить честь винаходу літостата? — спитав я. — Сам Самборський щось глухо натякає на Макаренка…
— Ідея Макаренка, але рисунки й конструкція Самборського… Закордонній агентурі ідея знайома, і машину вони, мабуть, не раз бачили. Як вона зроблена — от що їх цікавить.
— Ви кажете — агентура. Отже, ви вважаєте, що тут діє ціла шпигунська організація? І велика?
— Про це я знаю стільки ж, скільки й ви… Повторюю, отакі організації, що досі з’являлись тут, ми лущили, мов горіхи… Але є якийсь дідько, якого ми ніяк не можемо витягти за вушко та на сонечко. Очевидно, він прекрасно володіє мистецтвом мімікрії.[19] На полювання за ним я вийшов по суті без помічників, крім хіба вас. Я вже й помічникам не довіряю… Коли Лідія Дмитрівна виїздить?
— Мабуть, сьогодні або ж завтра ранком.
— Отже, ви туди вирушаєте найпізніше післязавтра.
Цим Томазян дав мені зрозуміти, яка відповідальність лежить на мені.
В цю хвилину в двері постукали, і слідчому подали телеграму.
Він розірвав її. Очевидно, телеграма була довга. Відпустивши посильного, слідчий сів за стіл і знов почав переглядати її. Текст складався з великої кількості цифр. Телеграма була шифрована.
— Почекайте, поки я прочитаю її, — сказав Томазян, подаючи мені останній номер журналу.
Я пересів у крісло біля вікна й удав, що занурився з той журнал. Думки мої настирливо повертались до розмови, яка щойно відбулась. І цікавило мене, що то за телеграма. Чи не має вона якогось відношення до цієї справи?
Томазян витяг з шухляди невеличку книжку, глянув на стінний календар, розгорнув книжку на першій сторінці і відрахував якийсь рядок. Потім щось позначив у книжці олівцем і лише після того заходився переписувати телеграму.
Я вдивлявся в його енергійне східне обличчя з довгуватим носом і ледь закучерявленим чорним волоссям над скронями. В його зовнішності відчувалась впертість, наполегливість і в той же час темпераментність. Іноді він зупинявся на якійсь цифрі, але ненадовго. Швидко, мабуть, знаходив розв’язання задачі і тоді записував на папірці перед собою слово.
Я думав: чи варт розповідати слідчому про все, що мені відомо? Хоч Томазян і прекрасна людина, та чи зуміє він чуйно поставитися до трагедії моїх друзів — Ліди та Ярослава? Чи вистачить у нього делікатності обминути їх взаємини? Це дуже важко, а надто коли тримаєш цих людей на оці, вистежуючи ворога… Ні, краще нічого не скажу. Хай я буду єдиним стороннім, кому відома ця таємниця.
Аж ось Томазян закінчив і простяг мені папірець, на якому була розшифрована телеграма. Я прочитав:
“Біля Братська затримано підозрілу людину з документами на ім’я Виноградова. Є повна схожість одягу. Інші ознаки не відповідають тому, що нам відомо”.
Поки я читав, Томазян почав щось писати.
— Що ви думаєте робити? — спитав я.
— А ось надсилаю телеграму до Братська, — відповів слідчий. — “Негайно літаком приставте Виноградова до Іркутська. Вимагаю обережності”. Думаю, що завтра ми побачимо цього Виноградова.
В мені заговорила цікавість.
— Слухайте, Томазян, мені дуже хотілось би побачити цього суб’єкта.
— Гаразд, — одразу ж згодився слідчий. — Завтра, після того як ми його побачимо, остаточно вирішимо, чи треба вам виїздити на Забайкалля слідом за Лідією Дмитрівною. Все ж таки готуйтесь, щоб можна було за годину вибратися в подорож.
— Добре, буду готовий… Я вам ще потрібний?
— Бувайте здорові… Між іншим, майте на увазі, що той, за ким ми полюємо, знає про особисті — здається, досить складні — взаємини між Лідою Шелемехою і Ярославом Макаренком.
Почувши це від Томазяна, я сторопів.
— Вам нічого про це невідомо? — спитав він.
— Ні… — ледве вимовив я й одразу відчув, як у мене починають горіти вуха.
— Ну, гаразд, — посміхнувся Томазян. — Отже, майте на увазі, що між ними щось було і хтось про це пронюхав… До побачення.
Вийшовши, я зараз же подивився на себе в дзеркало, що стояло в коридорі. Справді, вуха мої були мов огонь. На душі було неприємно. Та чи міг я будь-що сказати Томазянові про моїх друзів?
ЛЮДИНА, НЕ ПЕВНА СВОГО ПРІЗВИЩА
Прокуратура містилася в двоповерховому будинку напроти Обласного суду. Ми приїхали туди другої години дня.
В кабінетах слідчих панувала тиша. Сюди не долітало ні цокотіння друкарських машинок в канцелярії, ні шум одвідувачів у приймальні прокурора.
Один з цих кабінетів зайняв Томазян. Місцевий прокурор давно знав московського слідчого і допомагав йому не лише з обов’язку, а і з почуття дружби та поваги.
Нам сказали, що Виноградова вже привезли з Братська і він перебуває в приміщенні для арештованих.
Томазян попрохав одного з слідчих провести мене до того приміщення й дати можливість подивитися на арештанта так, щоб той мене не бачив. Виявилося, що зробити це не важко. У приміщенні для арештованих було маленьке затемнене віконце. Опинившись перед ним, я глянув у камеру й побачив на лаві низенького чоловічка з вусиками, без шапки. На ньому був одяг кольору хакі, а на ногах краги. Костюм був явно не по ньому. Рукава сорочки він позакочував, штани теж підвернув. Загалом арештант виглядав брудним, переляканим, пом’ятим.
Цей чоловік сидів непорушно, втупивши очі в стіну. Ніщо в ньому не свідчило про якусь думку. Навпаки, відчувалась невимовна тупість, і вона якраз нагадала мені, що я вже колись зустрічав цього суб’єкта. Так, досить було на кілька секунд заплющити очі, як на думку спливла ніч на вулиці Червоних ботаніків, коли ми збиралися в дендрарії у професора Довгалюка, а потім складання протоколу в його кабінеті. Який же це Виноградов? Це не хто інший, як Черепашкін. Я придивився ще уважніше і переконався, що то справді був анекдотичний комендант будинку, в якому жили професор Довгалюк та льотчик Шелемеха.
Я поспішив до Томазяна.
— Ну? — запитав він.
— Черепашкін, — коротко відповів я.
— Ви певні? — жваво спитав слідчий.
Я переказав про те, як довелось мені зустрітися з цим громадянином.
— Інтересно… Це стає винятково інтересно. Як же Черепашкін протягом кількох днів став Виноградовим? Спробуємо зараз з’ясувати. Хочете його послухати?
— Це було б цікаво.
— Зараз ми попросимо сюди ширму. Ви сидітимете за нею, поки я з ним говоритиму. Тільки сидіть тихо, не виходьте, поки не покличу.
Ширмою відгородили кушетку та маленький стіл. Там я і влаштувався. У ширмі було кілька ледве помітних дірочок, — отже, кабінет був мені видний.
Томазян дав розпорядження вартовому комендантові привести до кабінету арештованого. Коли це було зроблено, слідчий попросив вартового вийти й залишився віч-на-віч з арештованим. Тут, у світлому кабінеті, я ще раз переконався, що то Черепашкін. В цьому мусив пересвідчитися і Томазян, якщо він пам’ятав переказувані очевидцями ознаки коменданта: маленький зріст і руді вусики під носом. В кабінеті колір тих вусиків впадав у вічі.