Мою увагу привернула одна група гостей, де суперечка відбувалась особливо гостро. В центрі тієї групи було двоє молодих людей. Один, худенький, невисокий на зріст, дуже рухливий, говорив енергійно і підтверджував свої докази помахами рук, киванням голови, мімікою. Другий, значно вищий від свого співбесідника, з обличчям, яке явно псували великий ніс, міцно стулені губи, похмурий вираз, поводився спокійніше, але, очевидно, не виявляв жодних поступок своєму супротивникові. В тій групі стояв знайомий уже мені Догадов і уважно слухав суперечку. Іноді в розмову встрявав старенький чоловічок з довгою шиєю, озброєний великими окулярами.
— Це хто? — спитав я Черняка.
— А-а… То люди, яких треба мати на увазі. Молоді інженери, приятелі, давно не бачились, а оце зустрілися і про щось засперечались. Маленький — інженер Самборський, електрик. Конструктор кількох нових апаратів для шахт. Тепер він працює в одній з лабораторій академіка Саклатвали. Високий — інженер Макаренко, великий мрійник, дуже вперта людина, хоч і не зовсім послідовна. Він почав учитися на фізико-математичному факультеті, потім перейшов на геологічний, а скінчив гірничий. По закінченні інституту його послали будувати шахти в Іркутському вугільному басейні. Там він показав чудеса в галузі підземного будівництва, і в вузькому колі висококваліфікованих спеціалістів на нього дивляться як на нову зірку. Але так зарекомендувавши себе, він все ж таки при першій же нагоді залишив шахтне будівництво і приїхав сюди до Саклатвали з проектом тунелю між Сімферополем та Ялтою.
— То це про нього та про його пооект я мушу писати?
— Так, так. Тільки ти поки що нічого йому не кажи про це. Завтра або позавтра ми поговоримо з ним спеціально…
— А хто отой дідок в окулярах, що втручається в їхню розмову? — спитав я.
— Це їхній колишній учитель, нині професор ботаніки Довгалюк.
— Професор Довгалюк? Той самий? Відомий своїми експедиціями?
— Так… Здається, він іде до нас. Зараз я тебе познайомлю з ним.
Справді, дідок підійшов до Черняка, і той відрекомендумав йому мене. Професор привітно потиснув мені руку і одночасно відповів на запитання редактора, про що сперечаються молоді люди.
— Не погоджуються відносно ефективності електроустаткування на шахтах. Вічна історія — їхні суперечки. У школі, в молодших класах, бувало до бійки доходило… А я до вас з проханням, Антоне Павловичу.
— Прошу, Аркадію Михайловичу.
— Ви б мені показали листа того юного прожектера, що про нього згадували, коли виголошували тост.
— Знов вишукуєте молоді таланти? Тільки там нема нічого вартого уваги.
— То байдуже, покажіть листа.
— Спробуємо розшукати, якщо не пропав у редакційній корзинці. Ми ж зберігаємо тільки ті листи, що мають якусь цінність… Товаришу Догадов, будь ласка, на хвилинку.
Догадов швиденько підійшов. Черняк попросив знайти лист школяра і передати професорові Довгалюку.
Догадов подався виконувати доручення, а ми наблизилися до молодих інженерів, з якими редактор відразу мене познайомив. Самборський гаряче потиснув мені руку і сказав якийсь комплімент на адресу моїх нарисів, що їх доводилося йому читати. Макаренко промовчав, і лише в очах його промайнула якась насторожена зацікавленість.
Був уже пізній час. Гості один по одному залишали редакцію. До Черняка підійшов Шелемеха і став прощатися.
— Аркадію Михайловичу, — звернувся льотчик до професора, як до старого знайомого, — ви готові?
— Так… Зараз мені тут один лист дадуть, і я можу їхати.
— Кайдаш, а тобі куди? — спитав Шелемеха мене. — Може, я тебе підвезу?
Я назвав свій готель.
— О, це дуже далеко. Знаєш що, навіщо тобі той готель? їдь до мене. У мене величезна квартира, а зараз там, крім сестри, нікого нема. Батьки й дружина на дачі, я післязавтра теж туди поїду. Отже, ти можеш у нас залишитися, поки будеш тут. Поїхали!
Останнє слово було сказано так владно, що я не дуже заперечував. Я приєднався до Шелемехи та професора Довгалюка, що вже виходили на вулицю.
НІЧНИЙ ГІСТЬ
З розмови в машині я дізнався, що Шелемеха і професор Довгалюк мешкають в одному будинку і що Шелемеха теж належить до давніх учнів професора.
— Станіслав, — звернувся до нього професор, — цими днями у мене в дендрарії[3] черговий, двісті п’ятдесят третій вечір фантазії. Я радий запросити тебе.
— З великою охотою, Аркадію Михайловичу, — відказав льотчик. — Але, мабуть, ще завтра виїду на дачу до своїх. Вчора туди поїхала дружина, і я обіцяв їй тут не затримуватись. Я ж уже у відпустці. Передайте, будь ласка, від мене друзям привіт. Багато фантастів у вас збирається?
— Буде чоловік шість-сім. Макаренко ж приїхав.
— А-а… Цей молодий чоловік? Я його досі щось не зустрічав.
— Так ти ж років на сім старший за нього. До того ж він учився у мене лише років два, а потім переїхав з батьками до Сибіру. Проте часто писав мені, Він із Самборським колись дуже дружив. Правда, останнім часом вони віддалились один від одного.
— Самборського ніби пригадую. Зустрічав разів зо два на ваших вечорах.
— Пробачте, — втрутився я в розмову, — що це за вечори з такою привабливою назвою?
— Якщо цікавишся, професор може запросити тебе на один із них. Це ж можна, Аркадію Михайловичу?
Професор згодився і побажав бачити мене у себе на найближчому вечорі фантазії.
— Треба тобі сказати, — звернувся до мене Шелемеха, — що Аркадій Михайлович тримає зв’язок з багатьма своїми учнями і після школи. Особливо з тими, які брали участь в різних експедиціях та подорожах. Є в йас така традиція: раз на місяць збиратися на чашку чаю до Аркадія Михайловича, розповідати про свою роботу, обговорювати найрізноманітніші проблеми науки й техніки, обмірковувати плани екскурсій і експедицій професора, згадувати минулі подорожі, в яких ми брали участь. На такому вечорі ти можеш зустрінути людей різних професій: лікаря, астронома, фізика, льотчика, артиста, художника… — Шелемеха перервав свою розповідь, бо шофер зупинив машину.
— Приїхали, — сказав льотчик, — прошу, виходьте. Вулиця Червоних ботаніків, будинок номер п’ять.
На тротуарі перед будинком ми розпрощалися з професором (він жив в іншому під’їзді) і рушили сходами на третій поверх. Мій господар одімкнув двері, зайшов у широкий коридор, включив електрику і запросив мене. — Роздягайся, — неголосно промовив льотчик, — тільки тихше, сестра спить.’
Я скинув плащ і капелюх, повісив на вішалку і спитав, котра година.
— Чверть на третю, — відповів гостинний хазяїн. — Пізно, зараз я тебе влаштую.
— Стась, це ти? — почувся стривожений голос з дверей.
— Я, ти не спиш?
— Стась, у кабінеті злодії, — схвильовано вимовив той же голос.
Шелемеха глянув на мене й нахмурився. Ту ж мить сунув мені в руку скляну вазу з квітами, що стояла в коридорі, а сам схопив високий столик-підставку і, тримаючи його, немов ломаку, рвучким поривом другої руки відчинив двері до темної кімнати. Не зупиняючись, він вскочив туди. Я не встиг ще злякатися і, не розуміючи небезпеки, кинувся за льотчиком. Та з розгону наскочив на стілець і разом з ним гримнувся на підлогу, а ваза в моїй руці розлетілася на дрізки.
— Стась! — почувся жіночий зойк.
Ту ж мить кімната освітилася, і я схопився на рівні ноги. Льотчик стояв біля вимикача і оглядався навколо. Я побачив великий стіл із стільцями навколо та буфет у куточку. Очевидно, ми були в їдальні. На дверях, стискуючи в руках високо піднятий стілець, стояла дівчина в самій сорочці. Напроти неї інші двері, що вели, як я потім довідався, до кабінету, теж були розчинені. Там було темно. Увагу Шелемехи привернуло одчинене вікно. На підвіконні лежав перекинутий вазон. Льотчик підійшов до вікна і висунувся з нього, оглядаючи вулицю. Дівчина тим часом зникла. На підлозі лежав стілець, валялися склянки від вази і квіти.
Шелемеха спокійно пройшов у кабінет, засвітив там, але одразу ж вийшов, сів на стілець і голосно зареготав.
— Ну й вигляд у тебе, — сказав він, наче відчуваючи величезне задбволення. — Лідо! — покликав він сестру.
Тут я помітив, що костюм на мені мокрий. Коли в коридорі брав вазу, то перевернув її і вилив на себе во ду. Зрозумівши, що все закінчилось і ніяких злодіїв нема, я сам засміявся, згадуючи, як ми атакували цю кімнату.
До їдальні зайшла Ліда. Вона була в квітчастому халаті, трохи розкуйовджена і все ще схвильована.
— Втекли, — сказав льотчик, показуючи сестрі на вікно.
Вона глянула на мене, потім допитливо подивилась на брата.
— Це мій старий приятель, Олекса Мартинович Кайдаш, журналіст. Знайомтесь.
Я повернувся до дівчини, наміряючись простягнути їй руку. Але вона лише кивнула мені.
— Розказуй, що тут трапилось, — попросив брат.
— О пів на дванадцяту я лягла спати. Мабуть, заснула швидко… Раптом прокинулась…
— Снилось щось?
— Ні… Прокинулась. Розплющила очі — темно. Хотіла повернутися, коли чую якесь шарудіння в їдальні. Спершу подумала, що ти приїхав. Хотіла спитати, але чому ж, думаю, ти не світиш. Це на тебе не схоже. Чую тихі, обережні кроки. На твої не схожі. Згадала, що я сама в квартирі, і стало страшно. Заплющила очі й лежу тихесенько, не дишу. Потім вирішила, що коли зайде до спальні, то треба вдати, що сплю. А він раптом спинився, затих. Стало ще страшніше. Не знаю, скільки часу минуло, чую тільки, як серце в мене колотиться. Потім почала думати, що, може, мені тільки привиділось, а там нічого нема. Хотіла вже встати і засвітити світло, коли двері де мене в спальню — ри-ип. Ти не можеш собі уявити, що зо мною сталося. Я вся похолола. Заплющую очі, тільки не дуже, щоб була схожа на сонну, і чую, як двері помалу відчиняються, а далі наче щось майнуло мені по обличчю, по очах. Догадалась, що він електричним ліхтариком світить. Потім, мабуть, погасив. Лише в вухах щось шумить і стукає. Далі чую, як зачинив двері й пішов до кабінету. Тут уже я не знала, що робити. Вискочити з квартири і зчинити на сходах галас чи кинутися до вікна, розбити шибку й кричати на вулицю. Раптом майнула думка: а що коли один стоїть тут, у моїй кімнаті, чатує на кожний мій рух, поки другий розглядає, що йому цінного забрати? Ну, думаю, як вони ще прийдуть сюди, до гардероба…
— Тут у тебе серце й завмерло, коли згадала своє обмундирування, — мовив, посміхаючись, брат.
— Ні, якраз чую, хтось одмикає двері на сходах, заходить до коридора, потім твій голос. Розплющила очі, бачу — з коридора пробивається світло. Знову твій голос. Тоді я підбігла до дверей і гукнула тебе.
— Отож утік через вікно, — з жалем вимовив Станіслав. — З третього поверху по ринві, мабуть, шугнув.
Він знов засміявся й почав пригадувати, який вигляд був у кожного з нас в той момент. Особливо сміявся з самого себе, як озброївся столиком.
— Пістолета я ніколи не ношу з собою, — наче прохаючи пробачення, сказав він мені.
Я не міг одвести очей від його сестри. Може, тому було причиною електричне освітлення та її хвилювання, але я ще ніколи в житті не бачив такої чарівної дівчини. Спочатку вона поглядала на мене досить суворо, але тепер, лукаво посміхаючись, призналась, що коли почула гуркіт падаючого стільця та дзенькіт розбитого посуду, то, боячись за брата, вискочила з стільцем йому на допомогу.
— Побачивши вас, я в першу мить подумала: “злодій”. І ледве не стукнула по голові своєю зброєю.
Шелемеха, почувши це, аж зайшовся сміхом.
— От так номер був би, — сказав він, постукуючи себе кулаком по коліну.
— Я думаю, ви мені пробачите? — звернулась до мене Ліда.
— Навіть глибоко вдячний…
— Авжеж, — кинув Станіслав, — авжеж… Дістати стільцем по головешці… Справді подякуєш, коли не зазнаєш такої неприємності.
Я охоче, до самого ранку, розмовляв би з сестрою льотчика. Та він, очевидно, дивився на це інакше. Чемно, але рішуче запропонував відкласти “тари-бари” на завтра, а зараз іти спати.
— Скільки тривоги приносить несподіваний нічний гість, — сказала на прощання Ліда.
— Це ви про кого? — спитав я. — Про нього, — думаючи про злодія, — чи про мене?
— Хай буде про вас, — посміхнулась вона, ледве ворухнувши пухлими дитячими губами і повівши очима на мій мокрий піджак.
Ліда зникла за дверима спальні, а Станіслав одвів мене до кабінету і показав на широку канапу.
— Влаштовуйся, як сам знаєш. У канапі знайдеш свіжу білизну, подушку й ковдру. Це в мене спеціально для гостей.
— Твоя сестра одружена? — спитав я.
— Ач який цікавий… Ні. Але тут є один лікар. Барабаш. Молодий, проте тямущий хлопчина. Тільки вайлуватий. Певний кандидат під її черевики. Ну, бувай, висипайся. Ранком будити не будемо.
Станіслав вийшов, а я, уклавшись на канапі, спробував заснути. Але це вдалося не одразу. Подія із злодієм збентежила мене. Згадав Ліду. Було приємно думати про неї. Пригадував її розповідь і… раптом звівся. Спало на думку, що я вже чув її голос. Це ж голос жінки, яку я зустрів два тижні тому вночі над морем в супроводі якогось чоловіка! Певності цього я, правда, не мав. Та думка, що доля звела мене з власницею знайденої мною сумочки, довго не давала мені заснути… З ким вона тоді була? Хто цей лікар, про якого згадував Станіслав? Може, він автор того листа, який зберігається в мене? А може, все-таки то була не Ліда? Гм… В сумочці лежала хустинка з ініціалами “Л. Ш.” Так, то, безперечно, була Ліда Шелемеха. Я ще не бачив лікаря Барабаша, але в глибині душі ворухнулися ревнощі. Одне з двох: або Барабаш автор листа, або вір той, хто гуляв тоді з нею над морем і кому вона не дозволила їхати разом з нею. Коли це той, другий… Навряд чи він міг розраховувати на великий успіх.
Отже, я знайшов Снігову королеву невідомого мені юнака. Така могла причарувати не одного. Передо мною постало питання: чи повертати цій дівчині сумочку і того листа? Насамперед треба буде переконатися, що це справді вона…
З цими думками я заснув лише на світанку.
ЗАПРОШЕННЯ
Другого дня новий співробітник “Зорі” прокинувся після полудня.
Із стін кабінету на мене глянули портрети Віллі Поста та Сігізмунда Леваневського і карта земних півкуль. За склом високих полиць стояли численні книги. Мою увагу привернуло, що в цій великій кімнаті було два письмових столи, поставлених один до одного, кожен із своєю лампою та прибором. Наче тут працювали двоє людей. Учора, поспішаючи лягти, я не звернув на це уваги.
Поки одягався, рипнули двері, і почувся голос Станіслава:
— Не спиш?
— Ні. Здається, час вставати, га?
— Ще б пак! — сказав хазяїн, заходячи до кімнати й посміхаючись.
— Ну що, вночі несподівані гості більше не з’являлися?
— З мене й одного досить. Коли б ми вчасно не наспіли, то, мабуть, плакали б деякі речі. Хоча, що б він особливо цінного міг винести відціля?
— Мабуть, він саме до твого письмового стола добирався, коли ми зайшли.
— Там-то цінне є, тільки не для нього. Грошей я в столі не держу, золотих годинників теж. А мої розрахунки йому не потрібні. Лідині папери теж. — Станіслав показав на один із столів. — Це її. Я ж дома буваю не часто, так що в нас кабінет на двох. Поки що миримось… Ну, давай умиватися, а то я вже хочу снідати.
Під час сніданку Станіслав частував мене холодними закусками та чаєм з вином, запевняючи, що це найкращий напій для шлунка ранком після банкету. Я ждав, що з нами снідатиме і Ліда. Але вона не показувалась. Так і не впоравшись з своєю цікавістю, я спитав:
— Де ж твоя сестра?
— Ліда на роботі. Не всі ж працюють спеціальними кореспондентами, щоб вільно поводиться з своїм часом.
— А ти?
— Я ж у відпустці, хіба не казав?
— Так, так. І їдеш на дачу до дружини й батьків?
— Хотів би сьогодні, та не знаю. Мабуть, завтра доведеться.
— А чому сестру з собою не береш?
— Вона недавно повернулась з відпустки. В Криму була. Тепер у неї багато роботи.
— Де вона працює?
— У академіка Саклатвали. В лабораторії металів.